Лук’ян Галкін, «Суспільне Культура»: Наші документальні проєкти — додаткова можливість говорити правду про російське вторгнення
Лук’ян Галкін, «Суспільне Культура»: Наші документальні проєкти — додаткова можливість говорити правду про російське вторгнення
Минулий рік для «Суспільне Культура», за словами виконавчого продюсера Лук’яна Галкіна, був багатим на проєкти, міжнародне визнання, новий досвід і продукування ідей для подальшої роботи. 2023 року документальний проєкт «Жевріння. Дерево життя», який розповідає про монументальне мистецтво Маріуполя, отримав спеціальну відзнаку Міжнародного гран-прі URTI за авторську документалістику, 2023 року вони спробували себе новому жанрі ігрового кіно — зняли серіал «Карлос в Україні», 2023 року відбулись мистецькі конкурси й уже триває робота над створенням документальних фільмів про Олександра Довженка та Сергія Параджанова. Робота телеканалу «Суспільне Культура» спрямована на просування українських культурних здобутків і витіснення російської пропаганди з міжнародних культурних майданчиків. Цього року глядачі побачать документальний проєкт «Велика російська брехня», створений на замовлення та у співпраці з телеканалом. Про вже втілені проєкти телеканалу «Суспільне Культура», про те, що глядачі побачать у 2024 році, про маленькі кроки та глобальні цілі виконавчий продюсер телеканалу «Суспільне Культура» Лук’ян Галкін розповів у інтерв’ю «Детектору медіа».
— Лук’яне, розкажіть, наскільки продуктивним був 2023 рік для «Суспільне Культура» у плані виробництва власного контенту?
— Продуктивніший, ніж можна було сподіватись. У нас є доволі суттєвий результат, навіть зважаючи на обставини повномасштабного вторгнення, у яких ми всі працюємо. Відзначу успіхи у документалістиці: ми випустили шість документальних проєктів власного виробництва. Серед них мені одразу спадає на думку і дуже імпонує історія режисера Сергія Дмитренка «Мальовані історії про війну». Це той фільм, який цілком відповідає нашому позиціюванню і нашій місії як «Суспільне Культура». Фільм висвітлює мистецьку галузь, яка активно в Україні розвивається навіть під час війни, при цьому слід сказати, що вона існує на зовсім іншому рівні в європейських країнах або в Америці, де мальописи, або ж комікси — це величезна індустрія. Ми говоримо про мальописи також як про сферу, яка регулярно інструменталізувалася тоталітарними режимами або ж країнами, які перебували у стані війни. Наприклад, Сполучені Штати — можна пригадати, як виглядали комікси 40-х років минулого століття, де Капітан Америка боровся з нацистами. Це історії, які, наприклад, у Радянському Союзі були чітко ідеологізовані та покладені в лінію партії окупантів. Тобто у вступній частині говоримо й про автентичне мистецтво, і про потужний інструмент.
Але фільм присвячено саме українським мальованим історіям, їхньому розвитку та впливу під час повномасштабної війни. Це можливість мати власний голос на світових індустрійних платформах, де чекають саме авторів та авторок мальописів — зокрема українських. І це додаткова можливість говорити правду про російське вторгнення, можливість стверджувати свою суб’єктність і присутність нашого голосу.
Також важливу міжнародну історію торік отримав фільм режисерки Надії Миколаєнко «Жевріння. Дерево життя». Робота над стрічкою розпочалася ще до повномасштабного вторгнення, вона присвячена монументальному мистецтву Маріуполя, ще не знищеного російськими загарбниками. Фінал цієї історії був відзнятий уже після 24 лютого, коли її герой, дослідник монументального мистецтва і фотограф Станіслав Іванов, на щастя, зміг виїхати з Маріуполя до Львова. Цей проєкт отримав престижну премію — спеціальну відзнаку Міжнародного гран-прі URTI за авторську документалістику. Також цей фільм був на кінофестивалі Cottbus, що, вважаю, є гідним результатом. Це важлива для Східної Європи кіноподія, наша присутність там дуже важлива, якщо врахувати такі собі «підводні течії».
Не секрет, що на міжнародних майданчиках нас часто прагнуть зводити з так званими «хорошими росіянами», мовляв, «вам все одно доведеться розмовляти». Мені здається, що, зокрема, фільми Суспільного на кшталт «Жевріння» є свідченням того, чому нам немає про що розмовляти, допоки не відбудеться покарання винних і звільнення територій, що, звісно, не поверне загиблих, але принаймні вже буде кроком для встановлення справедливості.
Загалом розвиток міжнародних партнерств через контент, через співпрацю, через копродукційні формати — це те, що дозволяє нам бути почутими на доволі прагматичних ринках, і говорити там на рівних. Це вкрай важливі кроки, які робить Суспільне під час повномасштабного вторгнення.
Окрім документалістики власного виробництва, не можу не згадати наш експеримент в ігровому жанрі — серіал «Карлос в Україні», вироблений на наше замовлення командою Нікіти Торжевського. Для мене цей проєкт важливий, по-перше, як свідчення нашої відкритості до експериментів із тими форматами, з якими до того ми не мали досвіду роботи. Окрім того, вважаю, що значною є кожна можливість Суспільного для підтримки українських незалежних кіновиробників — навіть якщо часом ідеться про бюджети, що відверто програють ринковим, як це відбулося з «Карлосом».
Так само мене приємно вражає рівень наших мистецьких конкурсів, результати яких ми маємо побачити у 2024 році. Зокрема це фільми, присвячені Олександру Довженку та Сергію Параджанову, вкрай актуальні та важливі історії, в яких ми, відчуваю, виходимо за рівень мислення винятково платформи дистрибуції. Звісно, фільми — це їхні виробники, і ми пишаємося можливістю, у випадку з «Сентиментальною подорожжю до планети Параджанова», співпрацювати з продюсерами Пилипом Іллєнком та Андрієм Ризванюком, режисером Тарасом Томенком. У випадку з проєктом «Феномен Довженка» маємо команду «Вавилону’13» — продюсера Володимира Тихого та продюсерку Олександру Братищенко, режисера Ігоря Іванька, автора сценарію Сергія Тримбача, наратора й дослідника Віталія Гордієнка.
Також цього року має завершитися двосерійний проєкт про історію української музики 50–60-х років «Вальс із системою», який виробляє продюсер Ілля Гладштейн, режисер Сергій Лисенко, автор сценарію Віталій Бардецький. Для нас така співпраця — вагомий знак довіри. Зокрема й тому, що наразі ми працюємо на умовах 100% замовлення, тож отримуємо 100% прав на фільм. Зрозуміло, що така співпраця не завжди комфортна, маю надію, найближчим часом ми матимемо в арсеналі більше можливостей, включно з фінансуванням копродукційних проєктів, наполегливо працюємо над цим. Але зараз хочу вірити, що наша співпраця є обопільно плідною та комфортною. Зокрема, крім фестивальної історії, в яку заходимо пліч-о-пліч із виробниками, обговорюємо випуск окремих робіт у кінотеатральний прокат — певен, це також підвищує нашу привабливість як замовників і виробників контенту.
Лук’ян Галкін розповідає про проєкти «Суспільне Культура»
— Наскільки я розумію, фільми про Сергія Параджанова та Олександра Довженка глядачі матимуть змогу побачити цього року?
— Скажімо так, зараз вважаю, що для таких фільмів всередині нашої компанії має існувати фестивальне і прокатне вікно. Фільм про Параджанова для нас важливо показати у 2024-му, у рік столітнього ювілею видатного режисера. Ця робота має великий потенціал, аби прозвучати на міжнародній арені, оскільки рік Параджанова має бути подією не лише в Україні, а й у світі, і з тематикою українською, і з тематикою тяглості окупації, тяглості ворожих стосунків із нашим недобрим сусідом, оскільки доля Сергія Параджанова була понівечена Радянським Союзом, як і долі десятків і сотень митців. Направду тяглість цієї історії, абсурд радянської системи чудово підкреслює обрана форма комбінації лялькової анімації та унікальних архівів. Вона сильна тим, що створює підґрунтя для сприйняття через твір мистецтва цього перевернутого тоталітарного світу, де людину можуть засудити за абсолютно абсурдною статтею й зламати її особисте та творче життя.
Фільм про Довженка зараз на більш ранній стадії, але мене не менше захоплює й ідея, і команда, яка виробляє проєкт. Ключовим акцентом для нас є складні стосунки Довженка з владою радянських окупантів, ми акцентували на цьому з моменту оголошення мистецького конкурсу. Створити не чорно-білий панегірик, а складний портрет складної людини, що жила й творила у справді страшну добу — завдання з зірочкою, але тим сильніше впевнений у видатному результаті. Цей фільм також хочеться бачити перш за все на світових фестивалях, а потім, сподіваюсь, і в українському прокаті, але це вже у 2025 році.
— Ви так захопливо розповідаєте про проєкти Суспільного, але ж телебачення — це ще й рейтинги. Трапляється так, що проєкт, який здається класним його творцям, не заходить глядачам. Розкажіть, що торік найкраще дивилися ваші глядачі?
— Якщо говоримо про власне виробництво контенту, створеного різними командами Суспільного, «Євробачення» отримало хороші показники у нашій сітці, прем’єри та другі покази проєктів, які ми виробляли, теж зазвичай мали гідні показники. Звісно ж, варто згадати про проєкт «Остання війна», який отримав чудові результати, і отримує їх щоразу, коли стає в ротацію.
З циклових проєктів — «Культурний інстинкт». Не можу сказати, наскільки він рівний, багато залежить від того, чи добре герой або героїня знайомі масовій аудиторії. Втім, у нас є місія і розуміння того, що дієвці першої величини — це ті, з ким нам важливо спілкуватися ще й тому, що їхня потужна аудиторія, яка їм довіряє, за ціннісними координатами є і нашою аудиторією. Ми медіа, яке ґрунтується на довірі, ми хочемо бути там, де присутні лідери думок, близькі нам за ціннісними координатами. Але є й ті, кого можна вважати молодими голосами, і це може бути важливіше за те, скільки цей проєкт візьме у своєму слоті. Цей проєкт також виходить і на диджитал-платформі, у нього загалом дуже варіюються показники: є дуже успішні історії, а є ті, де ми отримуємо більше відгуків, ніж сподівалися. Є, звісно, й такі, що заходять гірше, попри всі професійні зусилля команд.
Для нас також важливо бути тими, хто надасть молодим дієвцям майданчик, звісно, якщо у нас спільні ціннісні координати. Це історія про те, що кожне покоління створює свій канон, своє окреме мистецтво, особливо покоління, на долю якого випало найскладніше випробування за всю історію України часів відновлення незалежності, і найбільша катастрофа. Це ще й фіксація думок і рефлексій. Крім іншого, ми говоримо й із тими, кого можна вважати дуже чутливими барометрами суспільної думки. «Культурний інстинкт» — це проєкт не тільки компліментарних інтерв’ю, там бувають і доволі жорсткі розмови, хард-токи. Ми стикалися з тим, що не всі готові давати інтерв’ю у цьому проєкті. Є й ті, кого ми не можемо добитися місяцями за допомогою офіційних листів, — але нічого, будемо виловлювати їх у публічному просторі, не порушуючи закону і меж приватності.
Для нас важлива й історія підзвітності та прозорості роботи інституцій. Тут можна відразу згадати про «Культуру на часі». Цей проєкт виходить щобудня, він змінив слот свого виходу на ранковий. Він планувався у сітці після «Першого шоу», тут у нас зовсім інша аудиторія, інша динаміка і вимоги до цього ефірного слота, ми дещо відкоригували проєкт. Мені дуже важливо відзначити роботу команди: ми заходимо в тему тоді, коли нам вдалося взяти низку ексклюзивних коментарів щодо змін у складі наглядової ради УКФ і пробитися до людей, не дуже схильних давати коментарі через те, що вони фігуранти незручних історій у публічній сфері. Для нас дуже важлива проактивність. Коли оголосили вибори нового складу УКФ, ми з командою одразу домовилися, що займаємо проактивну позицію, не чекаємо, поки щось станеться. Ми розуміємо, що щось може статися, як уже сталося з цією інституцією. Тут факти говорять самі за себе: наразі ми отримали зовсім іншу інституцію, і є питання до того, наскільки вона зберегла свою суб’єктність і призначення, місію, заради якої створювалася. За визначенням і за тим, що свого часу створила Юлія Федів, — це потужна організація, яка була суб’єктною та доволі дієвою. Чи можемо ми її такою називати зараз, до перезавантаження Наглядової Ради, на яке недарма покладено стільки надій?
Ми захоплюємося, що зараз виходять у прокат круті українські фільми, наприклад «Ля Палісіада», прем’єру якої ми підтримали з «Суспільне Культура», а що далі? Усі ці фільми були підтримані у попередні роки, а що ми отримаємо зараз? Які наступні фільми будуть? Яким буде результат пітчингів Держкіно, особливо зважаючи на публічну недовіру, висловлену кіноспільнотою? Тут немає простої відповіді. Наша задача як медіа — привертати пильну увагу ще й до етичної сторони питання, до того, що ж відбувається з багаторічною критикою інституцій на кшталт Держкіно. Ця критика часто може видаватись емоційною, але в основі обґрунтована. Ми розуміємо, що висвітлювати такі питання — це не завжди зручна й не завжди вигідна позиція. З іншого боку: а кому потрібні зручні медіа? Насправді ми розуміємо, кому вони потрібні — але ми точно не з таких.
Ми знаємо, хто наші глядачі й глядачки, тож постійно думаємо, як заміксувати те, що буде близьке старшій аудиторії в ефірі на телебаченні, але так само розуміємо, що якась частина цього контенту буде цікавою на цифрових платформах. Це насправді виклик для кожної конкретної історії. Якщо ми хочемо розповісти про більш класичні явища для молодшої аудиторії, то розповідаємо про тяглість традиції: наприклад, чи була б наша музична сцена такою потужною без фестивалю «Червона рута» і його учасників. А коли ми говоримо про мистецтво для старшої аудиторії, знаємо всі стереотипи про сучасне мистецтво, але воліємо ставитися до нього як до певного канону кристалізації поколінь. У кожного покоління було своє сучасне мистецтво. Здається, у Ройтбурда підчепив цю фразу, що Ренесанс для когось був сучасним мистецтвом, тобто теж незрозумілим свого часу. Це теж важливо комунікувати, розуміти тональність, розуміти, як ми заходимо в певну тему, це щоденний виклик. Але я дуже радий працювати у тому медіа, де ж все ж цінності важать. Коли ми ставимо собі питання, чи потрібен такий проєкт як «Культура на часі», то станом на зараз відповідь «безумовно, так». Станом на зараз відповідь така, що ми маємо тримати руку на пульсі культури, і наша операційна задача — зробити цей проєкт максимально комфортним для сприйняття.
Лук’ян Галкін — про контент телеканалу, який отримав найкращі показники у рейтингах
— Ну що ж, тоді перейдемо до того проєкту, до якого ви маєте прямий стосунок. На початку грудня відбулася прем’єра серіалу «Карлос в Україні». Ви вже маєте перші відгуки після показу на ютуб-платформі, і впевнена — вони різні. Приміром, моя колега з «Детектора медіа» у статті «Карлос в Україні». Серіал у стилі мок’юментарі, на який ми заслужили написала про серіал доволі критично. Як реагуєте на критику? З чого все починалося та чи задоволені результатом?
— Дуже вдячний Лєні Чиченіній і за матеріал, і за критику, і за те, що вона підтримала. Для нас був важливий баланс у цьому, не в сенсі, що ми чекали обов’язкової похвали, але Лєна написала дуже проникливий матеріал. Ми обговорювали його з командою, багато з чим погоджуємося. Для нас також важлива теза, яку я інтерпретую як шлях до успіху в межах цілого ринку, це ж шлях спроб, шлях експериментів.
Яким був цей перший досвід? Насправді без моєї участі команда моїх колег шукала ідею для гумористичного шоу. Важливо розуміти: з самого початку мистецький конкурс запускався для гумористичного шоу і з бюджетом гумористичного шоу. В результаті перемогла ідея ігрового проєкту, а для неї такий сміховинний бюджет. Однак ми зраділи готовності команди втілити цю ідею. Після завершення мистецького конкурсу, коли проєкт уже був погоджений, Григорій Тичина запропонував мені стати виконавчим продюсером цього проєкту. Я погодився з великою радістю, тому що мені цікавий формат мок’юментарі та формат співпраці з молодими кінематографістами, мені цікаві ті, хто не боїться експериментів і термінів. Це видавалося дуже швидким кроком у невідомість, практично забігом у невідомість. Проте Нікіта зібрав чудову команду.
Харизма режисера Нікіти Торжевського переконає практично кого завгодно, тому серіал вийшов із зірковим акторським складом. Нікіта був у кількох ролях на проєкті, і протягом усього виробничого періоду ми тісно співпрацювали. Якось ми близько першої ночі в зумі погоджували бачення певних моментів у сценарії перед знімальним сетом. Це дуже глибоке залучення. Маю сказати, що з проєктами на аутсорсі ми не працюємо так, що ми обрали переможця і забули про нього, аж поки він щось не принесе. Нам дуже важливо бути у тісній співпраці. Часом це складно для виробників, часом вони, навпаки, вдячні за чітке й аргументоване висловлення наших побажань, які є не кон’юнктурою, а синхронізацією ціннісного бачення. Усе це присутнє і в умовах мистецьких конкурсів, і на наших пітчингах: ми ставимо чіткі, зрозумілі питання, які мають розповісти потенційним виробникам про те, ким ми є і як ми працюємо, чого хочемо від проєкту. У нас є виробничі етапи, на яких ми співпрацюємо дуже тісно: етап сценарію, чорнових монтажів, погодження — в ігрових проєктах — акторського складу, а в документальних проєктах, яких більшість, — погодження переліку спікерів/-ок. Я ніколи не хотів би бачити класичну історію стосунків замовника і виконавця. Разом із тим може здатися, що ми трошечки контрол-фріки, та нам дуже важливо зрозуміти бачення виробників, і щоб ця робота для них була в задоволення і вони пишалися її результатом. Звісно, є шлях складних компромісів, але у випадку з «Карлосом» це була особливо тісна співпраця, бо ігрові проєкти вимагають пильної уваги до деталей і до будь-якого елементу. Ми знайшли спільне бачення.
Щодо вашого питання, чи це успішний експеримент, у чому він успішний. Ми як компанія здобули досвід виробництва ігрового проєкту. Ми працювали над ним з урахуванням наших стандартів. Розуміли, що гумор — дуже чутлива тематика, він не має ранити когось, не має бути гумором проти когось, особливо вразливих спільнот. Ми бачили реакції на гумористичні проєкти, які виходили у новорічну ніч, такого не має бути в українському телепросторі. У статті Лєни Чиченіної для нас важливо, що вона відзначила відсутність у серіалі гендерних стереотипів, сексистського гумору, жартів на тему національних спільнот. Я вірю, що й для українців це не характерно, але це моє суб’єктивне переконання. Зрештою, реакція обурення на гумористичні проєкти у новорічну ніч засвідчила, що не всім українцям близький такий гумор. Менше з тим, чи вдалося досягти усього того, що ми хотіли? Ні, і ми цього не боїмося. Кожна галочка у переліку досягнень — це можливість для зростання. Зараз цей серіал з’явиться у сітці мовлення, подивимося на реакцію глядачів.
Лук’ян Галкін розповідає про зйомки серіалу «Карлос в Україні»
— Реалії воєнного часу, мабуть, найкраще розкриває документальне кіно, і Суспільне цього року продемонструвало чудові його зразки. Які з них були відкриттям для вас?
— Окрім, звісно ж, масштабних і якісних проєктів на кшталт «Голодомор. Літописці», окремим відкриттям для мене став рівень роботи колег із «Першого». Я знаю, що дуже великий і крутий пакет документалістики у них передбачений і на 2024 рік. З того, що виходило цього року: «Домівка на спині», а також «Прокачана молодість», фільм про молоде покоління під час війни. Продюсерка фільму — Катерина Феленюк. Ми з нею колеги з 2017 року, з першого дня моєї роботи на Суспільному, вона виростила свою круту команду.
Ще цього року на замовлення Суспільного вироблявся такий надважливий проєкт, як «Ізоляція». Це проєкт режисера Ігоря Мінаєва та продюсера Ігоря Леути. Команда Першого залучала мене на консультативних засадах і маю сказати: це непроста, дражлива, але абсолютно неоціненна робота зі збору свідчень жертв катівні, на яку перетворився один із найбільших центрів сучасного мистецтва у Східній Європі. Це дуже вагомий внесок, чекаємо його подальшої історії, долі. Колеги говорять і про його фестивальну дистрибуцію. Бажаю цьому проєкту успіху, тому що він важкий, часом болісний для перегляду, але дає комплексне і безкомпромісне враження про те, що загалом скоєно росіянами на окупованих територіях, і що війна почалась у 2014 році. Там є потужна фраза, сказана голосом Римми Зюбіної: «Досвід катувань вийде за межі “Ізоляції”». І це саме те, що сталося на окупованих територіях після 24 лютого 2022 року. Історія російського нелюдського і чисто фізичного знищення українців починається задовго до 2014 року. Дивився цей проєкт неодноразово, він мене справді щиро вразив.
Зараз ми готуємо до виходу проєкт «Велика російська брехня». Це шість серій, присвячених дослідженню російської пропаганди у сфері культурної дипломатії та на спортивній арені, так званої російської м’якої сили. Щоразу, коли в роботі над цим проєктом стикався з тими чи тими прикладами російської пропаганди, мене обурювало, часом по-злому смішило, як можна настільки маніпулювати, брехати, інструменталізувати історію, мистецтво, літературу та й усе, що їм траплялося під руку. Але це моє суб’єктивне припущення: росіяни обрали такий метод, бо переконані — чим гучніша брехня і чим частіше її повторити, тим сильніше вона запам’ятається і тим більше в неї будуть вірити. Власне, цьому й маємо на меті протидіяти. Ми у цьому проєкті згадуємо і сторінки української історії, наприклад, згадуємо такого міністра освіти як Табачник. Згадуємо, який рівень визнання російської культури був при ньому, чому взагалі це відбувалося. Революція гідності знесла цей бруд, але взагалі сама можливість його існування — це теж частина нашої спільної історії. Не думаю, що проєктів про розвінчання міфів російської пропаганди й повернення нашої історії аж так багато, існує потреба накопичення їх критичної маси. У проєкті «Велика російська брехня», вже маючи певний досвід на міжнародних платформах, я розумів одну дуже прикру для мене річ. Дуже часто іноземна аудиторія, навіть лояльна до України, має звідкись втокмачений із дитинства пієтет до російської культури. Я розумію, що будь-яка незручна теза може бути пояснена тим, що її автор чи авторка травмовані, країна ж у стані війни, але ми маємо почути іншу сторону, щоб подивитися на це інакше. Я розумів, що висловлювання винятково українських дієвців треба доповнити суголосними іноземними, щоб допомогти сприйняттю потенційній європейській аудиторії, тому в нас багато закордонних спікерів у цьому проєкті. Серед них Люк Гарден, Пітер Померанцев, Джейсон Стенлі та інші. Найвагоміші дієвці, які готові прямо висловлюватись, і насправді важливо, наскільки суголосні тези українців та українок і європейців та європейок у цьому конкретному проєкті.
Проєкт «Велика російська брехня» має потенціал прозвучати у Східній Європі, ми будемо говорити про стратегію його промотування: як пропонувати, де представити. Сподіваюся, що його оцінять і всередині країни. Є багато проєктів, які досліджують російську пропаганду, але конкретно «Велика російська брехня» — це комплексне дослідження шістьох тем: історія, медіа, література, кіно, мистецтво та спорт. Комплексне дослідження, яке не претендує на вичерпність, тим не менш збирає за допомогою промовистих прикладів картину воєдино. Ми не обмежуємося тільки тим, що тут і зараз. У серії про літературу є паралелі про те, як роман Островського «Як гартувалася сталь» був узятий на щит і, знову ж таки, інструменталізувався радянською пропагандою. А сам автор отримав будинок із білими колонами за рік після того, як розстріляли Майка Йогансена. От він, наочний приклад пропаганди: зручного письменника, абсолютно лояльного до системи, беруть на щит. Величезними тиражами, з перекладами іншими мовами розповсюджують цю агітку, яка абсолютно ницо відгукується про українську історію, про бійців УНР. А з іншого боку, величезна кількість наших митців була знищена. Існує кліше «великая русская литература», а чим вона велика? Що саме в цій величі? Ми разом із командою шукаємо відповіді, які нам дають відомі літературознавці, українські письменники, світові постаті. Це все частина імперського міфу, якому просто маємо давати раду — і так, постійно протистояти.
Лук’ян Галкін анонсує нові документальні проєкти «Суспільне Культура»
— Що ще цікавого побачать глядачі цього року на телеканалі «Суспільне Культура»?
— Перш за все, продовжуємо працювати над нашими цикловими проєктами «Культура на часі» та «Культурний інстинкт».
Також згадаю детальніше про проєкт «Вальс з системою». Це двосерійна історія музики 50-х — початку 60-х років, періоду «відлиги», коли народилися ті пісні, які пережили Радянський Союз. Дуже класно і цікаво, що зараз із різними виробниками ми суголосні в бажанні не розповідати чорно-білу історію. Ми до такого загалом не схильні – наприклад, коли ми взагалі шукали переможця мистецького конкурсу до 130-річчя Олександра Довженка, то прямо прописували необхідність відображення складних стосунків із владою. Ми розуміємо, що говоримо про абсолютно нелюдську систему, де альтернативою може бути фізичне знищення. Це точно не про позицію засудження — я використовую це слово, і воно тут узагалі нікуди не в’яжеться, воно недоречне, але просто важливо розповісти про ці історії, з їхніми славетними та некомпліментарними частинами. Назву «Вальс із системою» запропонували наші виробники — команда Іллі Гладштейна зі сценаристом Іллею Бардецьким. І також режисер Сергій Лисенко, з яким ми вже неодноразово працювали — у проєктах «Колапс: як українці зруйнували імперію зла» і «У пошуках Сковороди». От ця команда й запропонувала назву «Вальс з системою» — символ такого собі небезпечного танцю того періоду. Вона про те, що період відлиги в тоталітарній державі, — це не історія, коли раптово все стало можна. Ця історія про появу українських голосів, українських пісень, які в той період багато в чому з’являлися попри, аж ніяк не завдяки. В основу проєкту покладена оригінальна розробка Юрія Макарова та Люби Морозової. Ми навіть планували втілювати цей проєкт власним виробництвом, але завадило повномасштабне вторгнення. Ми зрозуміли, що це грантове фінансування, нам треба втілювати цей проєкт, а наші виробничі потужності… Телецентр «Олівець» законсервований, тобто ми фактично втратили виробничі потужності. Тож ми знайшли чудових виробників, команду, яку називав вище. Цей проєкт має побачити світ у 2024 році. Ми ним пишаємося, бо писати фанк — це дуже потужна робота, яка відкриває нові межі розуміння історії української музики.
Так само вірю, що в тому чи тому вигляді, наприклад презентації, принаймні для спільноти, це може бути фільм про Параджанова.
Цього року готується до виходу шість серій «Великої російської брехні».
Проєктів вистачає. Хоч у нас не така й велика команда, проте вона дуже потужна і вмотивована. Кожного дня ці люди знаходять відповіді на питання, для чого ми це робимо, і цим відповідям присвячує свою роботу, а це дуже цінно.
Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»
