Ведуча телемарафону Інна Москвіна: Мені ніхто не диктує, які питання ставити, а які не ставити, яких тем торкатись, а яких ні. У нас немає цензури

Ведуча телемарафону Інна Москвіна: Мені ніхто не диктує, які питання ставити, а які не ставити, яких тем торкатись, а яких ні. У нас немає цензури

13:00,
1 Квітня 2024
1223

Ведуча телемарафону Інна Москвіна: Мені ніхто не диктує, які питання ставити, а які не ставити, яких тем торкатись, а яких ні. У нас немає цензури

13:00,
1 Квітня 2024
1223
Ведуча телемарафону Інна Москвіна: Мені ніхто не диктує, які питання ставити, а які не ставити, яких тем торкатись, а яких ні. У нас немає цензури
Ведуча телемарафону Інна Москвіна: Мені ніхто не диктує, які питання ставити, а які не ставити, яких тем торкатись, а яких ні. У нас немає цензури
Ведуча марафону «Єдині новини» розповіла, як змінилось її життя за два роки повномасштабної війни, про свій перший ефір в марафоні та що мріє зробити після перемоги.

Інна Москвіна долучилася до команди Суспільного у 2019 році. За ці п’ять років працювала продюсеркою, була ведучою марафону «На карантині», «Суспільної студії», соціального шоу «По-людськи». З початком повномасштабного вторгнення деякий час працювала у міжрегіональному марафоні «Спротив» і ось уже два роки разом з іншими колегами веде загальнонаціональний інформаційний марафон «Єдині новини».

— Інно, розкажіть, як змінилося ваше життя з початком повномасштабного вторгнення. Де вас застала війна?

— 24 лютого 2022 року — це найдовший день у моєму житті. Певно, як і для більшості українців. Дізналась я про вторгнення вранці, коли відбулася промова Путіна. Я чомусь прокинулася дуже рано, послухала цю промову, а потім у робочій групі, у якій є всі наші регіональні кореспонденти, почали з’являтися повідомлення. Харків: чули вибухи. Суми: чули вибухи. А потім я й сама в Ірпені їх почула.

Власне, з цього і почалось. Ми були готові. У нас з моєю подругою, вона ж і моя випускова редакторка, був план. Ми повинні були зібрати своїх дітей: вона — своїх двох, і я — своїх двох. І ми мали їхати на захід України. У мене родичі живуть в Івано-Франківській області, у неї — в Чернівцях. Тобто нам по дорозі. Але Юля ніколи не їхала сама так далеко, вона казала: «Інно, ми за тобою поїдемо». Ми їх дочекалися, поки вони до нас доїхали з Києва до Ірпеня. Спалили чверть пального, хоча проїхали буквально 15 км. Ми чекали їх на вулиці та розмірковували, як бути. І така тиша стояла навколо: Ірпінь, сосни… А потім почули гул. «Що це гуде?», — питає подруга. «Гостомель поруч, це літак», — відповідаю. «У нас же закрите небо, у нас не можуть літати літаки», — говорить вона. Ми раптом замовкли, чуємо вибух — і це був як знак: треба їхати! Вирушили у Вінницю до моєї мами, щоб переночувати, а на ранок їхати далі. Це був дуже правильний вибір, тому що ми поїхали на Ворзель, об’їхали пробку на Житомирській трасі, адже я знаю ці маленькі дороги. Якби ми поїхали на ранок, як планували, то якраз би виїхали на російські танки.

— Якими для вас були ці два роки? Що змінилося, як ви змінилися, що довелося переосмислити в житті, цінностях?

— Закрилося соціальне токшоу, ведучою якого я була, і я повернулась в прямоефірний проєкт, у марафон «Єдині новини». Тобто я знову на тому місці, з якого починала. Слухайте, я стала менш терпимою та менш лояльною до якихось речей. Якщо мені це не треба, то я кажу про це, якщо мені це не подобається, то так і говорю. Перестала бути лояльною до дорослих, які говорять зі своїми дітьми російською мовою. А ще мені хочеться жити кожен день.

 Інна Москвіна розповідає, як змінилося її життя за час повномасштабного вторгнення

— Ви почали працювати в марафоні «Єдині новини» чи не з першого дня. Чи змінилося ставлення до телемарафону зараз?

— На початку повномасштабного вторгнення марафон зробив свою справу, він інформував, надавав максимально оперативну інформацію, заспокоював. І напевно, це було потрібно людям. Згадую, наскільки переляканими були люди — і це нормально під час війни. Пам’ятаю, як люди боялися всього. Пам’ятаю випадок, коли люди запідозрили когось у тому, що він сигналізує ворогу, бо там було рожеве вікно, а це лише лампи, які допомагають рости орхідеям. Щось заспокійливе у вигляді врівноваженої інформації було потрібне. Далі ми зрозуміли, що воно зашкодило, бо багато людей сприйняли її як факт і вони чекали близької перемоги. Я сама сестру заспокоювала словами «ще два-три тижні — й усе закінчиться». Я справді не знала, коли це закінчиться і як. Це настільки страшне, що воно не може тривати довго. А тепер ми живемо понад два роки у цій реальності.

Так, я бачу нападки на марафон, намагаюся пройти повз, коли вони трапляються у соцмережах. Тому що вважаю, що чим менше сварок буде розпалюватись у суспільстві, тим легше буде нам усім. Я не люблю узагальнень. Марафон — це шість каналів, кожен має свій слот, і цей слот закріплений за кожним каналом, кожен несе відповідальність за те, що він говорить в ефірі. Мені за свою роботу не соромно. Мені ніхто не диктує, які питання ставити, а які — не ставити, яких тем торкатись, а яких — ні. У нас немає цензури. Так, я б хотіла інших людей бачити в марафоні. Але скажімо правду: ми їх запрошуємо, приміром, представників Міністерства оборони, Генштабу, Мінсоцполітики, але вони не всі йдуть. У мене є до них питання, але якщо цих людей немає в ефірі, то мені, Інні Москвіній, немає що сказати своїм глядачам, на жаль. Тому що у мене немає у кого спитати. Якщо ці люди — джерело інформації для українців, вони обрані українським народом або призначені президентом, то мали би приходити. Тоді, можливо, глядачі й слухачі почують інший марафон.

— А яким для вас був перший ефір у марафоні?

— Це було у Львові, ми тоді не могли говорити, звідки йде мовлення. Суспільне ж не відразу пішло в марафон, ми розпочали мовлення на регіональних каналах. У Львові я почала працювати на регіональному марафоні, який потім перетворився на «Суспільне Спротив».

Спочатку прийшла і сказала: буду робити все, що треба! Треба шукати відео — буду шукати, треба редагувати тексти — буду редагувати. Я багато чого вмію, бо багато де працювала: була журналісткою, секретаркою на телебаченні, ведучою, продюсеркою, редакторкою.

Це було дуже дивне відчуття, тому що ти не знаєш редактора, який із тобою працює, ти не розумієш узагалі, хто ці люди, чому ти у Львові… Я навіть заблукала на львівському Суспільному. Бо це старе приміщення обласного телебачення, і там легко заблукати. Був такий хаос, бо люди, які нас зустрічали, виявилися не нашими співробітниками, це були волонтери, які прийшли нам допомогти. Це був повний хаос. Я зараз згадую цей ефір — і мені за нього трішки соромно, але ми робимо поправку на те, що всі були в надзвичайному стані Вже як провели, так провели.

Я коли в стресі — посміхаюся, це в мене захисна реакція. Але не можу сказати, що була прямо налякана. Я не розуміла, що відбувається, і мені здавалося, що це ось-ось закінчиться. На мене почали виходити люди з Ірпеня, у якому вже йшли бої, люди були заблоковані, вони не могли вибратися. Мені дзвонили й просили: «Інно, допоможи. У нас у такому-то будинку двоє стареньких», «У нас у будинку старенькі з собакою». Я максимально долучилася, щоб допомогти цим людям. Можливо, це допомогло пройти перший місяць, який для мене був дуже складний. І працювати, і допомагати, і дбати про дітей... Діти були окремо від мене, у моєї сестри, за них я була спокійна.

  Під час інтерв’ю з Інною Москвіною

— А як ви вважаєте, чи має журналіст зараз, під час повномасштабного вторгнення право на емоції в кадрі?

— Звісно, ми ж живі люди. У мене є емоції, які я не можу стримати. Коли мені болить, якщо я бачу якийсь сюжет і він мені щемить, можу заплакати. Я цілком приймаю таку реакцію. Пам’ятаю, коли ми вмикали нашого колегу з Києва з приводу вибухів — це був дуже ранній ефір — то ми з ним говоримо, і я бачу, що він тре очі. Питаю: «Ми тебе розбудили?». А він відповідає: «Та ні, я плачу. Я так скучив за вами…». І це нормально, емоції — це основа нашого життя, це те, що відрізняє нас від тварин. Коли вже зовсім накриває, то заганяю нігті в руки, мені починає боліти, і так перемикаюся.

— На телебаченні ви працюєте більш як 20 років. А з чого розпочався цей шлях?

— Це смішна історія. Це було місто Ужгород, я тільки повернулася з Хмельницького, де жила два роки, бо була заміжня за військовим. Ми повернулися: він — служити, а я — жити у свій рідний Ужгород. Іду я по нашому мосту, а назустріч — колега, яка каже мені: «Нам на телебачення потрібна людина в програму “Тема дня”». Там потрібно було обрати тему й виходити на вулицю з мікрофоном опитувати людей. Ніхто не любив цю роботу, а мені подобалося. Це таке живе спілкування, люблю людей. Так, вони дивні, вони по-різному реагують на тебе, але мені подобалася ця програма. І з неї почався мій шлях на телебаченні. А потім стала журналісткою, точніше, думала, що стала. Думала, що ті сюжети, які роблю — це новини. А коли з чоловіком-військовим ми переїхали в Харків, я прийшла в медіагрупу «Об’єктив» влаштовуватися на роботу та привезла свої сюжети. Тодішній редактор Владислав Грузинський подивився мої сюжети і сказав: «Це дуже красиво, але це не новини». А я думала, що привезла свої найкращі сюжети. Власне журналісткою, ведучою і редакторкою я стала в медіагрупі «Об’єктив».

— У вашому професійному житті є значний відрізок часу, який пов’язаний із Харковом. Як зараз переживаєте те, що Харків перебуває на лінії вогню?

— Я стежу за тим, що відбувається в Харкові. Це жахлива історія. Це не моє рідне місто, я до нього прив’язалася з іншої причини. Коли стаються якісь прильоти, якась біда, а ти дивишся на ці вулиці, по яких не раз ходила, які добре знаєш — то таке відчуття кожного разу, ніби до тебе додому прилітає. Це те, що ми кажемо: інтимна географія, там ми знімали одне, а там — інше. Це неймовірно важко, не знаю, як там люди живуть, хоч розумію, що коли ти всередині, то ти інакше це сприймаєш.

  Інна Москвіна – про роботу на Суспільному

— Скільки років працюєте на Суспільному? Як почалася ця співпраця?

— На Суспільному я з 2019 року. Власне мене запросили, бо знаєте, це харківське братство всюди буде братством. Владислав Грузинський тоді працював на Суспільному, запропонував мені роботу й переїхати. Усе склалося так, що я змогла переїхати. І з 2019 року незмінно працюю на Суспільному. Спочатку працювала продюсеркою, потім ведучою марафону «На карантині», який потім перетворився на «Суспільне Студія», потім з’явилося токшоу «По-людськи». Війна внесла свої корективи, тепер я на марафоні «Єдині новини».

— І на Суспільному ви багато чим займалися. Чим би хотілося ще зайнятися?

— Пару місяців тому начитувала на Суспільному казки. Я б це робила щодня з максимальною віддачею. Яка це класна історія! Я так давно не читала казок своїм дітям, вони вже виросли. З донькою ми читаємо — і я так це люблю! Це те, що залишиться, щоб ти не робив і де б ти не був. Вкладаю в ці казки різні емоції, різні голоси, дуже це люблю. Уявляю, як діти слухають. Я б вела програму «Вечірня казка». Це те, що потрібно, бо ми зараз понад усе повинні дбати про дітей.

 Інна Москвіна розповідає про те, чим би хотіла займатись

— Багато хто з ваших колег мріє оголосити про перемогу у своєму ефірі. А що б ви сказали глядачам, якби це випало б зробити вам?

— Я не знаю, що б сказала. Це буде день дуже великої радості й дуже великого болю. Це, мабуть, найскладніші емоції, які будуть одночасно у людей. І болітиме сильніше, мені здається. Багато пропускаєш крізь себе, зараз не даєш собі можливості це випустити. Мені здається, це все випливе, не обов’язково в той саме день, трохи пізніше.

— І що б хотілося зробити після нашої перемоги? Можливо, є міста, куди хотілося б поїхати?

— Звісно, в Херсон. На звільнені території. Мені здається, цим людям потрібен знак, що ми їх пам’ятаємо, що ми з ними, що ми зараз усю свою увагу, допомогу, любов і розуміння можемо віддати їм. Туди, де було найскладніше. Я б  не побоялася зараз поїхати в прифронтові міста, у мене немає страху, єдине, що мене завжди стримує, — це діти. У мене двоє дітей, мама з інвалідністю — є про кого дбати. Але, звісно, коли війна скінчиться, я б поїхала на ті території, які довго були в окупації. Їм найбільш потрібна наша увага. Ніколи не була на півдні, поїду туди обов’язково.

Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»

Коли «Детектор медіа» тільки розпочинав роботу, найпопулярніші українські медіа ще дослухалися до темників. Але завдяки спільній боротьбі журналістів та суспільства це змінилося. Найпоказовіше: Україна пройшла шлях від державного телебачення до Суспільного.

Тепер наша команда прагне розширювати аудиторію та впливовість Суспільного мовлення заради ідей та ідеалів, які воно продовжує ілюструвати.

Запрошуємо приєднатися до нас у цьому завданні, ставши частиною Спільноти «Детектора медіа».
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
макитра
09:37 / 07.04.2024
Вирахувати, що вони ефірили зі Львова, аж ніяк не важко було. Бо підчас тривоги вони починали об'яву зі Львівської області, а потім називали всі інші.
Обличчя аналу
23:05 / 03.04.2024
Ну нарешті Москвіна. Тьотка - друге місце після Чередниченко, яка каже словами випускового по підслушці (ну Анька хоч співбесіду в макдональсі проходила, без краватки). Тьотка яка могла в прямому ефірі ляпнути - а роскажіть, скільки коштує метро в Києві, бо я на машині на роботу їзжу. Базарна тьотка, яка за свою тупість була вислана вести шоу інтриг без інтриг, бо ведуча Москвіна читає з суфлера по сценарію. Тьотка, яка спливла походною жоною у Львові і читала з ноута давно відомі повідомлення з телеграму пучачи очі і кривлячі губи-її боротьба. Ордена Героя Москвіній, тепер пучі рочі не видно за окулярами, а підказки не чутно. Це Суспільне...
Хто каже блат, волохаті рука
01:23 / 02.04.2024
А я кажу праця і тільки праця. В Харкові Аласанія-Грузинський-Москвіна. В Києві Аласанія-Грузинський-Москвіна. Чи то три богатиря, чи то свята трійця
А чому фотографії такі ...жахливі?
14:17 / 01.04.2024
А інтерв"ю хороше, людяне.
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду