Алла Скорик: Ключові теми, над якими ми працюємо, — це воєнні злочини, соціальна підтримка ветеранів і демографія

Алла Скорик: Ключові теми, над якими ми працюємо, — це воєнні злочини, соціальна підтримка ветеранів і демографія

15:00,
29 Квітня 2024
2031

Алла Скорик: Ключові теми, над якими ми працюємо, — це воєнні злочини, соціальна підтримка ветеранів і демографія

15:00,
29 Квітня 2024
2031
Алла Скорик: Ключові теми, над якими ми працюємо, — це воєнні злочини, соціальна підтримка ветеранів і демографія
Алла Скорик: Ключові теми, над якими ми працюємо, — це воєнні злочини, соціальна підтримка ветеранів і демографія
Шеф-редакторка північно-східного хабу Суспільного розповіла про те, як команда працює у прифронтовому регіоні, про пріоритетні напрями роботи та документальні проєкти, які збирають мільйони переглядів в ютубі.

Північно-східний хаб Суспільного об’єднує роботу команд у Чернігівській, Сумській і Полтавській областях, дві з них є прикордонними. Журналістам доводиться працювати у зоні бойових дій, де є ризик потрапити під обстріл чи зустріти російські диверсійно-розвідувальні групи. Вони фіксують, документують і розслідують воєнні злочини росіян. Сюжети з прикордоння та документальні проєкти північно-східного хабу та «Суспільне Чернігів» збирають мільйони переглядів в ютубі та мають низку професійних нагород.

У 2023 році у конкурсі професійної журналістики «Честь професії» у номінації «Найкраща аналітика в локальному медіа» перемогу здобув трисерійний документальний фільм «Битва за Чернігів» (Андрій Тіток, «Суспільне Чернігів»). У номінації «Найкраще новинне висвітлення резонансної події в локальному медіа» нагороду отримав сюжет «Вибух на Валу в Чернігові: як це відбувалося та які наслідки» (Дар’я Янушкевич, «Суспільне Чернігів»).

Торік Media Development Foundation визначила «Суспільне Чернігів» та «Суспільне Харків» одними з найвпливовіших місцевих новинних медіа.

«Детектор медіа» поспілкувався з шеф-редакторкою північно-східного хабу Суспільного Аллою Скорик і дізнався про роботу на прикордонні, історії людей, які вражають, і проєкти, які побачать глядачі цього року.

— Алло, ви прийшли на Суспільне у 2018 році як шеф-редакторка Чернігівської філії Суспільного, у 2023 році стали шеф-редакторкою північно-східного хабу Суспільного. Чи пам’ятаєте, з якими очікуваннями прийшли та як вони трансформувалися протягом цього часу?

— У 2018 році я прийшла на Суспільне з розумінням того, що ми будемо причетні до реформи, будуватимемо мовлення, якого в Україні ще не було, будемо йти цим непростим шляхом, у нас буде багато випробувань. Тут, на місці, у Чернігові, це мене відверто злякало. Ти розумієш, що є ліс, а в тебе немає навіть пилки, не то що бензопили. Максимум, що є, — це пилочка для нігтів. І тобі по суті вручну потрібно на місці цього лісу щось починати вирощувати, перебудовувати. Це було справді страшно. Єдине, що мене надихало, — це команда, яка пішла зі мною на цю авантюру, яка мене й надихнула на те, що це потрібно робити. Усі одночасно стали в стрій, засукали рукава, не боялися відповідальності, роботи, змін, критики, бути для когось не суперідеальними. Коли потрібно щось змінювати, то однозначно будуть чимось незадоволені, будуть ображені, будуть перелякані. Зміни всіх лякають. Навіть суперталановитих людей, які знайшли себе в Суспільному, змогли перебудувати себе, — але вони пройшли через величезну трансформацію.

Звісно, ми зіткнулися з низкою викликів. Насамперед це кадри. Люди, яких потрібно було перевчити змінювати підходи, зорієнтувати їх, що головне в нашій історії — це контент. Ми маємо працювати над контентом, шукати унікальні історії та подачу, ми маємо працювати згідно зі стандартами, дотримуючись їх залізобетонно.

Окрім цього, потрібно було оновитися технічно. Телебачення вимагає дорогого обладнання. Окрім того, що відео потрібно на щось знімати, потрібно мати хороше світло і звук, на чому змонтувати, зберігати на чомусь вихідні матеріали. Це все вимагає хорошого обладнання, чого в принципі не було. Новий підхід до студії та студійної роботи, до офісного приміщення. Яким би не був офіс, а має бути стабільний інтернет. У 2018 році в ньюзрумі інтернету не було взагалі, журналісти ходили в спеціальний кабінет, обладнаний інтернетом, щоб мати змогу попрацювати. Це про оперативність, роботу новин, якою вона була. Тоді у Чернігівської філії були дуже погані показники. У нас практично не було соцмереж, youtube мав десь півтори тисячі підписників, на сторінці у фейсбуці десь 600 підписників. Внутрішні моніторинги так само ставили найнижчі бали. Тому нам треба було перебудовуватися з нуля. Але це було цікаво. Багато хто з команди пригадує ті часи як найяскравіші моменти життя, коли ти змінюєш щось глобально.

 Алла Скорик. Робочий момент

— В одному з інтерв’ю ви розповідали, що на початку цієї розбудови мало хто в місті знав, що таке «Суспільне Чернігів». Фактично за кілька років вам вдалося досягти того, що «Суспільне Чернігів» тепер знають не лише в регіоні, а й за його межами. Як ви цього досягли?

— У нас зібралася дуже амбітна команда. Це було цікаво, але іноді дуже смішно. Люди губилися в назвах: обласне телебачення, «Сівер-центр» воно ще раніше називалось, пізніше «UA: Чернігів», згодом — «Суспільне Чернігів». Коли ми почали отримувати якусь впізнаванність, час від часу траплялись комічні випадки. Ми приїжджаємо на зйомку, а там говорять: «“UA: Чернігів” бачимо, зараз ще Суспільне приїде — і починаємо». Тобто люди не розуміли, що це одне й те саме.

На початку було таке, що нам якісь спікери говорили: «Хто ви такі? У вас аудиторії немає». І відмовляли, не приходили до нас на ефіри. Але знаєте, від дна легше відштовхуватися. Тоді ти нічого не втрачаєш, ти розумієш, що потрібно гребти й здобувати. На першому етапі нам дуже допомогли стрими у фейсбуці, а зараз вони не такі популярні. У той момент ми першими з’являлися на будь-якій події, вмикали стрим і спостерігали за тим, як аудиторія почала з’являтися, кількість підписників, коментарів. Ці стрими в певний момент дуже допомогли розкачати аудиторію.

Ми з самого початку ставили перед собою ціль: ми конкуруємо не з локальними медіа, ми конкуруємо самі з собою, бо ти сам собі найбільший конкурент, і з центральними медіа. Ми беремося за теми, які будуть цікаві центральним медіа. Ми боремося за нашу цитованість, щоб нас цитували впливові всеукраїнські медіа, а іноді й іноземні. Розуміючи, що в принципі вся драма і цікаві історії відбуваються в невеличких містах, не все відбувається в Києві. Багато цікавих історій є в невеличких регіонах, Чернігові, Рівному, Чернівцях, Черкасах, Кропивницькому. Центральні медіа не можуть роздивитися ці історії, бо вони здалеку на це дивляться, а ми, локальні, можемо побачити це першими й розкрити цю історію. Це дає можливість отримати цитованість і те, що тебе помітять. Зараз, аналізуючи матеріали, які набирають мільйонні перегляди в ютубі, ми розуміємо, що Чернігів займає 14–20% від загальної кількості переглядів, нас дивиться Київ, Дніпро, Львів, Одеса й інші регіони.

— Алло, ви розповіли, з якими складнощами стикалися на початку. Нинішній час — це вже нові виклики. Як це — працювати у хабі регіону, який є прифронтовою зоною?

— Найважчий етап для нас був у лютому 2022 року. Ми готувалися до можливого наступу, на 100% ще не вірячи в те, що це може статись. І в те, що це буде так відбуватися. Ми проводили опитування серед людей, наскільки вони готові залишатися працювати, чи будуть їхати кудись працювати дистанційно, писали списки необхідного обладнання. Але як би ти не готувався, коли приходить цей момент — ти розумієш: усе зовсім по-іншому. Потрібно було все заново перебудовувати. Люди, які ще тиждень тому говорили тобі свої плани, їх змінюють. Реакція людини на обстріли прямо у твоєму місті або на околицях, на черги з автомобілів, які їдуть із міста, на черги в магазинах непередбачувана. Були історії, коли люди, що говорили, що 100% поїдуть, залишились, а ті, що планували залишитися, — виїхали. І це нормальна ситуація. Гнучкість у прийнятті рішень допомагає зберегти медіа й інформування регіону. Ми зрозуміли, що телебачення ми не зможемо потягнути в умовах блокування міста. Ми одразу розібрали певне обладнання. Дуже потрібне було радіо.

Два найважливіші джерела інформації були — телеграм, причому без фото і відео, і радіо, яке слухали в укритті. Слухали всюди — в селах, які вже були окуповані, повз які проходили російські танки. Ці всі рішення почали з’являтись одразу, щойно ми отримали певні проблеми. Величезна аудиторія почала наростати в телеграмі. У лютому було 3 тисячі підписників, дуже швидко аудиторія виросла до 150 тисяч. Наші журналісти робили прямі ввімкнення в національний марафон, всеукраїнський інформаційний проєкт тоді ще з назвою «Суспільне. Спротив», який вели філії, в яких могло відбуватись резервне мовлення. Для іноземних медіа працювали: так само було важливо повідомляти аудиторію в США, Європі, Японії, Австралії, що відбувається в Україні, в Чернігові. Таким чином ми налагодили роботу, а далі, коли зрозуміли, що електроенергії немає й очевидно не буде, зв’язок зникає, інтернету немає, а єдиний спосіб працювати — це використовувати старлінк і генератор, який треба заправляти дефіцитним бензином, то прийшло розуміння, що велика команда в Чернігові — це велике навантаження і ми просто не зможемо інформувати людей. Ми організували релокацію, більшість команди працювала дистанційно з безпечних регіонів, там, де був інтернет і зв’язок. А тут по суті залишилися дві знімальні групи, які так само могли працювати через день. Найбільша складність була з бензином, який доправляли човнами в каністрах із великими труднощами, а ще — безпека людей, які залишалися в оточеному російськими військами місті.

Зараз усі працюють з офісу, дистанційної роботи у нас майже немає. Складною є безпекова ситуація. Зараз ми бачимо, що є практика подвійних ударів, до цієї історії ми мусимо пристосовуватися. Ми розуміємо, що поки триває повітряна тривога — на місце удару їхати не можна, бо є ризик повторного удару. Ми маємо виконувати роботу над помилками, берегти життя людей. Відповідно, є постійні зміни в роботі, постійно вносяться корективи у безпекові протоколи. В принципі, на цьому етапі ми бачимо більш-менш стабільну картину в плані кореспондентів. Зрозуміло, що нас важко порівняти з Харковом, Донеччиною або Запоріжжям, Одесою чи Миколаєвом — там інша картина життя, у нас вона більш-менш стабільна.

— Що зараз є пріоритетом у роботі північно-східного хабу Суспільного?

— Ми зосередилися на воєнних злочинах, соціальній підтримці ветеранів, демографії. Це ключові теми, якими ми займаємося. Воєнні злочини, бо у нас їх тут насправді багато. До того ж Чернігівщина була деокупована однією з перших, і відповідно документували ці злочини відразу. Якщо, наприклад, Херсонщина лише приступає до того, що справи переходять в суди, то Чернігівщина вже має вироки, деякі вироки пройшли апеляцію і пішли далі. Ми трохи раніше почали. Намагаємося копнути глибше, хочемо зрозуміти не лише те, що відбувається в нашому регіоні, а й у світі. Коли була річниця геноциду в Руанді, ми так само робили експлейнер і матеріал. Ми хочемо людям пояснити, якою взагалі є світова практика та вироки за геноцид. Історія з Руандою не схожа на нашу, але в дечому і схожа. Бо йдеться про пропаганду, у медіа зокрема. Ми намагаємося трошечки розширити розуміння людей про воєнні злочини. Демографія і соціальні аспекти — те, що нас дуже стосується. Люди з прикордоння виїжджають, Чернігів стає більшим, ніж був, завдяки переселенцям. У Чернігові, попри те, що ми дуже близько до кордону, можна зустріти людей із Херсона, Криму, Донеччини й Луганщини, Запоріжжя, Миколаєва, Харкова — така от географія. Для мене це часом дуже дивно, бо коли бачиш, що родина з Херсонщини переїжджає під кордон з Росією, то запитуєш подумки в себе: як вони наважуються на таке? Зрозуміло, що це якийсь момент економічної перспективи, люди оцінюють, що вони не можуть собі дозволити жити, наприклад, на Тернопільщині, бо там дорожче, вони обирають, де дешевше. Але це великий ризик, бо ми дуже близько до кордону. Але у людей є віра, вони починають будувати з нуля, заводять господарство і починають нове життя. Хоча дивитись на це і приємно, і боляче водночас.

— Ви однією з перших вийшли в ефір 24 лютого 22 року, у своїх інтерв’ю розповідали, що не було страху. Що тоді, що тепер Чернігів залишається містом, яке продовжують атакувати росіяни. Як реагуєте на обстріли зараз?

— Моя професія, певно, виховала в мені якісь механізми захисту. Тваринного страху немає. Зрозуміло, що всі бояться і за своє життя, і за людей у команді. Психологічно пережити цей наступ мені допомогла робота. Якби я десь опинилась в укритті й сиділа б без роботи, просто з телефоном в руках, то якраз би з’явився цей панічний страх чи безнадія. У мене весь цей час, по суті, минув у роботі. У мене були конкретні задачі — відзняти, змонтувати, відправити, написати, подзвонити, передати, ввімкнутися. Вони були дуже зрозумілі та лінійні. Усе було розписано погодинно, похвилинно. Цей графік і розуміння того, що ти будеш робити наступні п’ять хвилин, зберегли психіку від цього тваринного страху. Я прекрасно розумію, що він деструктивний, він тобі життя не врятує, він не допоможе правильно діяти в певній ситуації, він скоріше паралізує і забирає можливості. Моя робота полягає в тому, щоб так налаштувати команду, щоб цей тваринний страх пішов, щоб ми залишилися з конструктивним страхом, з інстинктом самозбереження, розумом, зі здоровим глуздом. Розуміючи, що ми не ліземо туди, де нас неминуче чекає якесь поранення або смерть. Але ми хочемо дати аудиторії максимальну інформацію, балансуючи між тим, щоб зробити це та зберегти життя, ми маємо якимось чином працювати.

І зараз страх є. Коли був останній удар по готелю в Чернігові біля університету «Чернігівська політехніка», я в цей момент ще була вдома з дітьми. Нас усіх добре трухнуло, ми перечекали деякий час у коридорі. Звісно, ти переживаєш не стільки за себе, скільки за сім’ю, близьких і дітей. Але в роботі цей страх вимикається. У мене, скажу вам чесно, найбільший страх — це окупація, обстріли мене так сильно не лякають. Найбільший страх — окупація. Або десь зіштовхнутися безпосередньо з російськими військовими, це страшніше будь-якого обстрілу чи удару.

 Наслідки останнього удару по Чернігову. Фото Алли Скорик

— Я передивилася декілька сюжетів ваших журналістів із прикордонних районів. Особливо мене вразив матеріал про Семенівську громаду, куди поштарі доставляють пенсії та везуть якісь продукти, наражаючи раз за разом себе на смертельну небезпеку.

— Це була одна з найнебезпечніших і найризикованіших зйомок з часу деокупації Чернігівщини. У ці села, куди їздила поштова машина, заходять ДРГ, а про них не попередить сигнал повітряної тривоги. Ти не відчуєш свисту ракети, не побачиш квадрокоптер у повітрі, вони зазвичай засідають уздовж доріг і просто розстрілюють машини. І ці машини можуть бути й цивільними. Це величезна небезпека. По суті через ці ДРГ туди більше ніхто не їде, ні «швидка», ні доставлення продуктів, ні представники влади, щоб з’ясувати, як там живуть люди. Електроенергії там немає, а обліковують людей за кількістю абонентів, тобто якщо електроенергії немає, то нуль абонентів, і, відповідно, є враження, що там нуль людей. А там живуть! Єдиний автомобіль, який туди доїжджає, — це пошта. Причому люди передплачують газети, щоб до них хтось міг привезти хліб і ліки. Поштар, який везе пачку газет, кореспонденцію і пенсії, везе й олію, крупи, ліки — все те, що люди замовляють.

Насправді я нікому це ще не розповідала: наша кореспондентка поїхала туди сама, без оператора, тому що в машині не було місця, вона повністю була заставлена продуктами. Щоб її посадити в машину, поштарі виставили ящик з олією. Коли вони приїхали на місце, люди питали: «Де наша олія?». А ми не можемо сказати, що на її місці їхала кореспондентка. Ми це відео показали не тільки Україні, ми його віддали європейським мовникам, ми поділилися з усіма іноземними медіа. Ми вважаємо, що це має побачити світ, це важливо фільмувати. Але журналістка поїхала замість ящика з олією. І олії не буде тиждень, бо наступного разу ця машина поїде до них саме тоді. Але ця зйомка — я просто сиділа і сивіла цілий день, тому що дуже сильно боялася через ДРГ. Завдяки погоді, бо був сильний вітер, дрон, який зазвичай супроводжує цю поштову машину, за ними не летів. Вони більш-менш безпечно добралися, об’їхали всі села, поговорили з людьми, зробили сюжет. Але у мене є почуття провини перед цими людьми, що так сталось, що через нас вони не отримали свою олію. Розумію, наскільки це для них важливо.

Дорогою на Семенівку

— А є ще історії з прикордоння, які вас особливо вразили?

— Є приголомшлива історія про фермерів, які з прикордоння вивозили корів і так само розмістились у прикордонні, але трошки подалі. Вони переїхали в стару занедбану ферму, де стали робити ремонт. Це історія про стійкість українців. Вони страшенно надихають. Насправді в Семенівській громаді не так багато бізнесу, і фермерів лишилося один чи два, здається, але вони унікальні.

Ще одна історія була так само з Семенівки, яка дуже часто обстрілюється з Росії. Там жінка відкрила кафе, яке називається «Париж». Вона говорить, що люди приходять, щоб побути в Парижі. Каже, що це її мрія — побачити столицю Франції, і люди приходять, щоб теж побути в Парижі.

Коли ми знімали цикл репортажів на кордоні, щоб показати, як змінилося життя та чим там живуть люди, чого вони бояться, про що вони думають, то люди розповідали, що для них дуже важливо спробувати якусь екзотику. Вони, наприклад, замовляють у підприємців фрукти, які ніколи не коштували. Щось унікальне, ексклюзивне. Попри те, що люди живуть під кордоном з Росією, жінкам дуже важливо фарбувати волосся та зробити класну зачіску, а ще зробити накладні вії чи манікюр. Це дрібниця, але для мене це відкриття. Це про щось внутрішнє і дуже особисте. Війна — це підсилювач смаків, це сіль і цукор — два в одному. Це коли ти починаєш дуже гостро відчувати як біль, так і радість і щастя, ловити цей момент щастя в чомусь абсолютно дрібному. Цього в нас не було до цієї страшної війни, ми цього навчилися за цей короткий період.

  «Париж» на прикордонні

— Розкажіть про свою гіперлокальну мережу. Як відбувається співпраця?

— У Новгороді-Сіверському у нас є корпункт, двоє журналістів роблять репортажі якраз із Семенівської громади. Вони забирають північний регіон, південний забирають Прилуки. Ми думаємо розширювати гіперлокальну мережу, тому що бачимо ефективність і важливість цієї історії. Особливо після деокупації, коли в нас були підірвані всі мости, і, щоб дістатися до певного регіону, нам треба було їхати, наприклад, шість годин в об’їзд, витрачати купу дефіцитного бензину, якого і так не було, то наша мережа корпунктів допомогла нам отримувати важливу інформацію з регіонів, куди, по суті, не дістатися. Напевно, ми б відмовлялися від більшості цих історій просто через те, що туди не доїхати. Вони нас дуже сильно виручили. Справжнє життя не знімеш у містах, воно все одно відбувається в невеличких громадах. Якісь цікаві тенденції, якісь цікаві людські історії завжди в регіонах. Коли гіперлокальні журналісти пропонують теми, завжди дивуюсь: як ви їх знаходите? Тому що мені з Чернігова не видно. Я б не побачила ці історії, не знайшла б їх, а вони там живуть, спілкуються, чують розповіді людей, і відповідно у них є доступ до цієї інформації. Вони можуть відкрити для нас щось таке, чого ми б ніколи не змогли знайти. Я бачу велику ефективність гіперлокальної мережі. Ми хочемо її розширювати.

— У 2023 році ваша команда зняла документальні проєкти «Битва за Чернігів», «Славутич — це Україна», «#Лютий #Опір #Прилуки». Що є для вас цінним у цих проєктах?

— Мені здається, що наші документалки — це про впливовість. «Битва за Чернігів» узагалі дуже амбітний проєкт, тому що ми взялися за нього у 2022 році, коли ще ніхто не починав аналізувати, як відбулися наші бої, чому ми вистояли. Тобто тоді ще про Київ ніхто нічого не зняв. Ми сиділи в редакції з автором цього проєкту Андрієм Тітком, і нам важко було зрозуміти самим, що відбувалося навколо, як ми боролися, де були бої, завдяки чому ми вистояли, чи ми щось мали для того, щоб боротися, хто були ці захисники, які нас захищали, хто були ті росіяни, які на нас ішли, яке було співвідношення сил, як сталося звільнення Чернігова, це якась «манна небесна» чи конкретні імена людей. Запитань була така величезна кількість і по суті ми, журналісти, які щодня, без вихідних, працювали над висвітленням оточення Чернігова та всіх обстрілів, не мали цілісної картини в голові. Ми розуміли, що запитань більше, ніж відповідей, і ми не можемо дати собі на це раду. «Спробуймо зібрати інформацію спочатку хоча б для сюжету невеличкого про бої навколо Чернігова з військової точки зору», — вирішили ми. Потім ми почали збирати інформацію по крихтах. Ніхто спочатку не планував узагалі документальне кіно. І тут ми зрозуміли, що це не сюжет, потім зрозуміли, що це може навіть не одна серія. Ми збирали ці дані й розуміли, що тримати їх у собі й не розповісти людям не маємо права. Якщо ми це зібрали, то потрібно робити документальний проєкт. Він був неочікувано дуже успішним. Ми справді не чекали таких переглядів. Коли їхня кількість перевищила мільйон, ми зрозуміли, що влучили в ціль. Як виявилося потім, коли ми говорили з військовими, цілісна картина не була зрозуміла і їм. Вони займали певну позицію, вони розуміли, що відбувається на цій околиці, а що відбувається по той бік, не знали.

«#Лютий #Опір #Прилуки» — це робота нашої гіперлокальної журналістки з Прилук. 90% матеріалу вона зняла на мобільний телефон, без камер, фотоапаратів, світла і суперобладнання, але сам контент і сама історія, саме наповнення «зайшло» людям. Ми розуміли: картинка там «не айс», знято не «дорого-багато», а максимально дешево і нашвидкуруч. Але сама інформація була новою, тому ми й отримали такі великі перегляди, майже 2 млн, і величезну кількість перепостів.

 

Під час презентації документального проєкту «Трагедія в Драмі»

— Нещодавно ви презентували документальний проєкт «Трагедія в Драмі», який робили у співпраці з департаментом розслідувань Суспільного. Розкажіть, як працювалося? І чи досягнули у цьому розслідуванні мету, яку перед собою ставили?

— Як з’явився проєкт «Трагедія в Драмі»? Коли стався удар по драмтеатру, Андрій Тіток, автор цього фільму, сказав: «Ти ж розумієш, скільки питань в голові про цей удар?». Хто з росіян цей удар міг зробити, яка це була ракета, яка траєкторія, чому вона була так налаштована, чому так багато жертв серед цивільних, а не серед військових? Величезна хвиля цькування тоді почалася й у бік військових, і волонтерів, тих, хто організував закриту зустріч виробників дронів. Купа запитань: як і хто дав дозвіл, чому взагалі вирішили проводити цю зустріч, хто організатори, яким чином інформували учасників про цю виставку, хто міг скоригувати цей удар, звідки міг статися витік інформації. Купа запитань — відповідей нуль. Ми розуміємо, що це треба знімати.

Нам дуже сподобалося співпрацювати з департаментом розслідувань Суспільного. По-перше, комфортно працювати з Інною Білецькою, Аллою Садовник і Владиславом Васильченком, ми з ними на одній хвилі, розуміємо, навіщо ми тут і чому ми це робимо. І це найважливіше. По-друге, вони майстри роботи в документальному жанрі, ми більше працюємо в жанрі інформаційному. Наша кооперація гарна в тому, щоб вибудувати хороший сценарій і через героїв, через картинку донести потрібну інформацію. Ще один момент — це те, що команда Інни Білецької спеціалізується на розслідуваннях воєнних злочинів. Їм вдалося встановити й ідентифікувати «Кльона», того самого наглядача в підвалі в Ягідному, якого шукали так довго правоохоронці. Нам дуже важливий був їхній досвід, вони поділились з нами й методиками, й пошуком. Оскільки наша історія з ударом по Чернігову була дуже амбітна, адже йдеться про ракетні війська, і саме командирів ракетних військ. Я дуже сумніваюся, що хтось із російських журналістів колись зможе додзвонитися до когось із наших командирів. Ми розуміли, що це дуже амбітний план – взяти й подзвонити командиру ракетних військ, які суперзашифровані, ховають мобільні телефони, свої імена та прізвища. Але ми знайшли мобільні номери трьох із чотирьох імовірних керівників ракетних бригад, які могли здійснити цей удар, і поговорили з ними телефоном. Це вже більше, ніж ми могли очікувати, тому що нам від початку здавалося, що це якийсь нереальний план.

А з іншого боку, для чернігівців і жителів інших регіонів ми змогли донести головне про те, що потрібно розділяти відповідальність і вину. Другий момент: люди в нашій країні, які живуть в умовах війни, зобов’язані зрозуміти, що війна — це реальність, ми мусимо розробити правила життя під час війни. Кожен на своєму рівні. Людина на рівні себе і своєї родини, громада — на рівні громади, держава — на рівні держави. Мені б дуже хотілось отримати якийсь фідбек і результат, дуже б хотілось, щоб Рада з нацбезпеки звернула увагу, що є такі історії — це не тільки удар по чернігівському театру, є маса випадків в Україні, коли щось подібне відбувається, — і розробила протоколи безпеки, протоколи реєстрації й організації, дозволів на проведення заходів, або знайшла, яким чином це робити в приміщеннях, які взагалі недоступні для ударів.

— Ви розповідали, що був задум зняти історію, який ви відклали, й утілити його вже неможливо, бо людина загинула. Відтоді вирішили не відкладати нічого на потім. Це те, як живуть більшість українців нині — тут і зараз. Над чим працюєте саме зараз?

— Зараз ми працюємо над історією про катівні у Вишневому, там ще штаб російської армії розміщувався. Ми хочемо зібрати інформацію, бо так само багато в медіа інформації про воєнні злочини в Вишневому. Є історія розстріляних трьох братів, де один із них дивом зміг вибратися з могили, він вижив. Але ніхто це все не зібрав разом. Це багато різних історій, які підсвічують інформацію про розміщення штабу та катівень у Вишневому. Ми хочемо це зібрати докупи. Відповісти на питання, на які відповіді раніше ніхто не давав, і скласти загальну картину. Нам вдалося вийти на слід російських військовослужбовців, які там перебували. Ми зараз на етапі створення цього проєкту.

У нас у роботі є ще дуже класний проєкт, він пов’язаний із прикордонням. Щоб не спойлерити і з безпекових мотивів не буду розповідати деталей, але у нас на нього великі надії, сподіваємось, із цією прем’єрою ми вийдемо в жовтні.

  Алла Скорик. Робочий момент

— Чим найбільше пишаєтесь у роботі, що є вашою найбільшою гордістю?

— Це люди. Немає нічого ціннішого від людей. Люди, у яких горять очі, — це мої ліхтарики. У мене самої очі завжди горять, а якщо не так — то треба відійти й дати комусь іншому дорогу. Люди, які хочуть і вміють працювати, мене страшенно надихають. Ліпше працювати з меншим колективом, але зарядженим. Так завжди простіше. Хай буде більше роботи, хай буде допізна, хай буде дуже важко, але з людьми, які горять, які хочуть працювати, в яких є мотивація, які розуміють, навіщо вони тут і зараз. Для мене це ліхтарі, ми підзаряджаємось один від одного. Це взаємний обмін енергією, завдяки якому з’являються ідеї на завтрашній день.

— Чернігів останні роки збирає багато відзнак під час корпоративної премії Суспільного мовника «Суспільний код». Чим є для вас це визнання?

— Я дуже спокійно ставлюся до нагород. Це те, про що часто забуваю, коли питають, тому навмисно виписала їх у блокнот, щоб не забути. Це, звичайно, приємно, але найбільша нагорода для мене — це мільйонні перегляди. Коли ти розумієш, що те, що ти зробив, подивилося багато людей, це цитують, згадують, і ти до цього причетний. Для мене це бальзам, який може вилікувати будь-яку рану. Нагороди — це приємно, але якби це було ціллю, то ми б до цього ніколи не прийшли. Дуже щаслива за колег, які отримали нагороди на Суспільному, багато хто доклав максимум зусиль, щоб отримати їх.

Фото: з архіву Алли Скорик; Суспільне

Читайте також
Коли «Детектор медіа» тільки розпочинав роботу, найпопулярніші українські медіа ще дослухалися до темників. Але завдяки спільній боротьбі журналістів та суспільства це змінилося. Найпоказовіше: Україна пройшла шлях від державного телебачення до Суспільного.

Тепер наша команда прагне розширювати аудиторію та впливовість Суспільного мовлення заради ідей та ідеалів, які воно продовжує ілюструвати.

Запрошуємо приєднатися до нас у цьому завданні, ставши частиною Спільноти «Детектора медіа».
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду