Філія Національної суспільної телерадіокомпанії України «Суспільне Донбас» двічі пережила втрату телецентру, з власного досвіду знає, що таке «все відбудуємо і відновимо» і що з російськими окупантами краще не перетинатися.

У 2014 році, коли росіяни окупували Луганськ і Донецьк, ще не було Суспільного; в кожному обласному центрі працювали державні телерадіокомпанії. Донецьку і Луганську обласні державні телерадіокомпанії бойовики захопили, працівників вигнали, а в їхніх приміщеннях відкрили власні телеканали. Згодом Донецька ОДТРК (телеканал «До ТеБе» і радіо «Голос Донбасу) відновила мовлення у Краматорську, Луганська (телеканал ЛОТ і радіо «Пульс») — у Сєвєродонецьку. Наприкінці 2017 року керівництво Суспільного вирішило об’єднати телеканали в один — «UA: Донбас». Радіостанції — донецька «Голос Донбасу» і луганська «Пульс» — залишилися.

Виконувач обов’язків продюсера каналу «Суспільне Донбас» Олександр Марченко розпочинав кар’єру журналіста в Луганській ОДТРК на радіо «Пульс». Йому довелося через російську агресію двічі пережити евакуацію і двічі тікати від обстрілів з однією валізою. Олександр Марченко розповів «Детектору медіа» про те, як колектив каналу «Суспільне Донбас» пережив початок війни на Донбасі і що сьогодні з працівниками.

— Олександре, у 2014 році вам довелося виїхати з Луганська. Як все тоді відбулося?

— Ми були одними з небагатьох журналістів, хто працював до останнього. У Луганську було три міські телерадіокомпаній, дві з них захопили раніше, вони припинили мовлення. Журналісти тих телеканалів перестали приїжджати в Луганськ здебільшого через погрози в червні 2014 року. Ми далі вели мовлення. Я думаю, проросійські сили вважали, що нас вдасться переманити на свій бік, щоб ми з ними співпрацювали. Коли ми зверталися в Держкомтелерадіо, якому підпорядковувалися на той час, отримували відповідь: виконуйте план далі.

Спочатку нас охороняли внутрішні війська, потім війська вивели, залишилися нас охороняти так звані «вежливые люди», як вони себе називали. Певний час журналістів вони не чіпали, хоча наша інформаційна політика не змінювалася. Третього липня нас зібрав наш на той момент генеральний директор Родіон Мірошник (зараз він представляє окупаційну владу Луганська в Росії) й показав листа від ватажка угрупування, яке було в Луганську. Той вирішив закрити нашу телерадіокомпанію, бо почув в ефірі радіо «Пульс», що їх назвали терористами. Я тоді був журналістом і працював на радіо «Пульс». Наступного дня приїхав бусик з озброєними людьми, було видно, що це не місцеві, професіонали, із серйозним спорядженням, видно, що вони таке роблять не вперше. Вони оточили телерадіокомпанію, пройшлися кабінетами, сказали, що у всіх є 20 хвилин, аби зібратися на прохідній; там нас протримали ще 40 хвилин і відпустили. Ми не знали, що робити далі. Частина журналістів поїхала з міста одразу, частина залишилася в Луганську. Я залишався в місті до кінця липня, поки біля нашого будинку не розірвався снаряд.

Ми чекали, що ось-ось українські військові підійдуть до міста, та вони й підходили. Ми чекали, що все повернеться до мирного життя. Але коли снаряд вибухнув зовсім поруч, вирішили, що на якийсь час виїдемо. Спочатку поїхали в Бердянськ, тоді доїхали до родичів, де були тривалий час. На початку 2015 року моя керівниця, директорка програм радіо, сказала, що планується відновлення мовлення в Сєвєродонецьку і якщо я маю бажання, то можна приїхати. Як саме це буде, було не зрозуміло. Ми вирішили приїхати в Сєвєродонецьк, орендували квартиру, але на той час телерадіокомпанія була лише на папері, йшли розмови про приміщення. Ми починали в кабінеті пресцентру обласної адміністрації, відновлювали мовлення з власної техніки — хтось привіз ноутбуки, хтось фотоапарат.

Олександр Марченко розпочинав кар’єру журналіста в Луганській ОДТРК на радіо «Пульс»

— Що було з зарплатами? Ви поїхали з Луганська в липні 2014 року. На початку 2015 приїхали у Сєвєродонецьк відновлювати мовлення. За що ви жили?

— Допомагали родичі, ми мали заощадження, бо пів року до цього побралися. Нас перевели у простій, але виплат не було до травня 2015 року — майже рік. Після того, коли нас перемістили в Сєвєродонецьк, бухгалтерія почала займатися тим, щоби провести платіж за всі місяці, коли ми мали простій. Тоді нам виплатили всі зарплати.

— У 2018 році у Сєвєродонецьк їздили члени наглядової ради НСТУ, донори, народні депутати. Ви стали взірцем динамічного розвитку філії суспільної телерадіокомпанії. Але це було потім. Спочатку вам було несолодко.

— Десь місяць ми працювали в одній кімнаті. Потім нам дали приміщення наукового інституту, яке не використовувалося сім років. До нас у ньому розміщувалася банда Мозгового — батальйон «Призрак». Нам дали один поверх в оренду. Цей науковий інститут був у процесі ліквідації. Керівництво нам дало трохи старих меблів, які багато років були стояли у підвальному приміщенні. Поступово на відновлення виділяли гроші з бюджету, ми отримували гранти від міжнародних партнерів.

— Ви б упоралися з відновленням без донорів? Чи було відчуття, що держава про вас думає і вкладає гроші в мовлення на Донбасі?

— На той час я займався журналістикою, з 2020 року виконую обов’язки продюсера філії. Можу сказати, що допомога була суттєва від усіх. Нам довелося працювати у приміщенні, яке не використовувалося: старі стіни, великі кімнати, де раніше були бібліотеки. Ми їх перепланували. Не було сантехніки, довелося купувати все, щоби працювали туалети. Ми не мали техніки, крім власних ноутбуків і фотоапаратів. Донорів було багато, і кожен із них вкладав у наше відновлення.

— До створення «UA: Донбас» (нині «Суспільне Донбас») ви працювали як окремі колективи з Донецькою філією у Краматорську…

— Це було два різні ЗМІ, незалежні одне від одного. На початку ми були обласні державні телерадіокомпанії, філій іще не було.

Офіс «Суспільне Донбас» у Краматорську

— У Краматорську була історія, коли менеджери звільнилися і переманили частину колективу. Коли ви об’єдналися, де був головний офіс?

— Вся адміністративна частина була в Сєвєродонецьку, у Краматорську був другий офіс, студія, колектив. Ми мали найбільш розгалужену мережу серед усіх регіональних медіа, мали офіси у Сєвєродонецьку і Краматорську, корпункти в Маріуполі, Волновасі, Костянтинівці, Бахмуті, Слов’янську і ще один корпункт у Луганській області, який я не буду поки що називати.

— Якими були ці корпункти? Журналісти мали офіси чи працювали з дому? Скільки було людей у цих містах?

— Ці люди були у штаті і працювали з дому. Здебільшого це кореспондент та оператор (або відеограф) на один корпункт. Більше було тільки в певний час в Маріуполі. Дві знімальні групи. Працювали на своїй техніці, або на тій, що надавала філія. Починаючи з 2020 року ми намагалися всі корпункти забезпечити транспортом. Замовляли послугу на аутсорсі. 

— Чи серед них були журналісти, які свого часу евакуювалися з Луганська і Донецька?

— Так. Відновлювали мовлення в 2015 році у Сєвєродонецьку здебільшого ті, хто евакуювався з Луганська. І поступово набирали місцевих співробітників. Згодом багато луганців переїхали в Київ та інші міста. А на філії більшість працівників представляли вже Сєвєродонецьк, Рубіжне, Лисичанськ. В Донецькій області було декілька переселенців із Донецька. Точну кількість я не знаю, адже коли у Краматорську був скандал, частина колективу, яка якраз раніше працювала у Донецьку, пішла з Іллею Суздалєвим (заступником керівника Донецької філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. — «ДМ»). У штаті у Краматорську залишилася одна чи дві людини з Донецька, ми набирали нових людей. У корпунктах працювали місцеві журналісти. Це були різні люди. Наприклад, у Краматорську й Маріуполі було телебачення, ми знайшли фахових журналістів. У Волновасі наша нова працівниця не була журналісткою, але дуже швидко навчилася й вийшла на високий рівень. Після 2014 року на Донбасі не вистачало телевізійних журналістів, вони виїхали, знайшли роботу в інших містах і не поверталися в регіон.

— Ви досягли певних успіхів за сім років мовлення. І тут починається 2022 рік, Байден оголошує, що Росія готується напасти на Україну, ціль — Київ. Що на початку лютого відбувалося на Донбасі? Було передчуття повномасштабної війни?

— Передчуття війни з’явилося наприкінці 2021 року. З окупованих у 2014 році територій Донбасу надходила інформація про накопичення військ, про так звані військові збори резервістів, які проходили влітку й восени 2021 року. Не було відчуття, що почнеться те, що почалося 24 лютого, але було зрозуміло, що як мінімум буде загострення. Починаючи з грудня 2021 року ми обговорювали, що може відбутися, складалися різні варіанти планів, визначалися певні філії, де можна зупинитися, якщо треба буде виїжджати.

Із нашим колективом ми двічі проговорювали ситуацію — у грудні 2021-го і в лютому 2022 року. Ми попереджали, що може бути повномасштабний наступ і доведеться виїжджати. Ми не знали наскільки він буде масштабним: чи тільки Донбас, чи зазнають удару Чернігів, Харків…

Ми з шефредакторкою дивилися на мапу й розуміли: якщо почнеться наступ, треба буде залишати Сєвєродонецьк. Недалеко від кордону — залізнична станція Сватове, було зрозуміло, що вони насамперед будуть іти на неї, щоби перерізати комунікації. За дві години звідти техніка може дійти до Сєвєродонецька. Від Сєвєродонецька до лінії розмежування було близько 25 кілометрів, це не так багато. Тому, коли ми зустрічалися з колективом, казали, що не знаємо, що точно буде: можливо, це політична гра, щоби змусити Україну піти на поступки. Та краще готуватися до евакуації, зібрати найнеобхідніші речі ,і скласти план на випадок, якщо почнеться вторгнення. Щодо мовлення ми вирішили: якщо не буде можливості, перейдемо на ретрансляцію центрального каналу. З досвіду 2014 року я розумів, що всі разом ми не виїдемо: ті, хто не переживав окупації, а більшість саме таких, не одразу наважаться виїхати. До того ж, у нас не було такої великої кількості транспорту, щоб вивезти 120 людей. У нас два великі офіси, чотири корпункти, люди в різних містах. Кожен із родиною, котиками, собачками — ми не могли за всіх нести відповідальність. Тому ми радили виїжджати ще під час обговорення, оскільки не знали, як швидко техніка може дійти до Сєвєродонецька, до нашого офісу, звідки йшла трансляція.

— Яким був для вас початок війни — 24 лютого?

— Днем прийняття рішень. Я прокинувся від дзвінка знайомої, яка сказала, що по Краматорську вдарили ракетами. Подивився по телеграм-каналах, що б’ють по Харкову, Дніпру, Києву. Стало все зрозуміло, тож написав у загальному чаті, що розпочалося. Згодом з’явився пост керівника військової адміністрації Сергія Гайдая, що від сьогодні розпочинається евакуація, буде їхати поїзд. Я порадив усім не чекати, поки прилетить у квартиру.

У той день по Сєвєродонецьку не прилетіло, але прилетіло поруч в аеродром, де були українські військові; туди вдарили ракетами, прилетіло декілька пакетів «градів». Багато людей почали евакуйовуватися, всі дороги були забиті. Було зрозуміло, що це не 2014 рік, усе буде набагато страшніше. Багато людей виїхали із самого початку; дехто думав, що обійдеться, й сидів подовше. Значна частина колективу виїхала до того, як по Сєвєру почали дуже сильно гатити. 28 лютого, на четвертий день, прилетів пакет «градів»: були загиблі, поранені, руйнації. Прилетіло по будинку, де я жив, — вибуховою хвилею вибило двері, осколки посікли стіни. На той момент ми якраз виїхали.

У перші два тижні виїхала більшість колективу. До кінця березня — ще декілька людей.

— Куди ви їхали?

— Ми отримали листи з контактами колег з інших філій. Так вийшло, що більшість могла виїхати лише через Дніпро. Нашим співробітникам допомогли філії у Дніпрі, Кропивницькому, Хмельницькому… Колеги відгукувалися, допомагали зупинитися на кілька днів. У ті дні люди виїжджали з Києва, Харкова, Сум, Одеси, у всіх були проблеми з житлом і ночівлею.

— Ви підтримуєте зв’язок зі всім колективом? Усі в безпеці?

— Майже зі всіма нашими співробітниками є зв’язок, більшість у безпеці. Із 5 березня немає зв’язку з нашою кореспонденткою з Маріуполя. Вона не виходить на зв’язок, ми не знаємо, що з нею. 5 березня вона сказала, що не збирається виїжджати. Її оголошували в розшук, шукали серед поранених, загиблих і серед людей, яких вивозили.

— Через те, що не всі зараз залучені до роботи, частину працівників Суспільного перевели у простій. Частина вашого колективу теж у простої?

— Коли людина не може виконувати обов’язки не за власним бажанням, її переводять на дві третини. У нас працює чверть колективу: журналісти, режисери монтажу; у простої — здебільшого адміністративний та технічний блоки. Наприклад, інженери не мають доступу до філії. У нас зараз на повну працює диджитал, частину журналістів перевели на цифрові платформи.

— Який контент ви сьогодні створюєте?

— Ми робимо щоденно двадцятихвилинний випуск новин, який виходить о 20:00, як на всіх філіях. Робимо контент для всіх соцмереж, щоб не втратити аудиторію, яка виїхала з області та яка там залишилася: вайбер, телеграм, інстаграм, сайт «Суспільне Новини», фейсбук, ютуб. Луганщина практично вся окупована, немає зв’язку, є тільки інтернет. Але ми не зможемо через вайбер і інстаграм донести інформацію — ці ресурси там заблоковані. Звісно, що ті, хто захоче, зможуть зайти на заборонені сайти через VPN, але цим користуються далеко не всі. У нас є мовлення на супутнику й онлайн-трансляція на сайті. Робимо включки для марафонів «Єдині новини» і «Суспільне. Спротив», також для «Українського радіо».

— Що з радіомовленням?

— Ми не мовимо на власних відрізках. Частина працівників на простої, частина залучена на інших платформах. Ми намагаємося робити подкасти, які поширюємо в соціальних мережах. Вони виходять також у текстовому форматі на сайті.

Студія радіо «Пульс» у Сєвєродонецьку

— Вам чи не найскладніше робити зараз теленовини, бо не перебуваєте на місці подій. Помітила, що ви берете зараз відео адміністрацій, міжнародних агенцій…

— Частина колективу осіла в Дніпрі. Звідти ми плануємо їздити на Донбас — працюємо над тим, щоб самим знімати. Є люди, які мають бажання, отримали акредитацію, мають бронежилети, каски, аптечки, страховкою ми займаємося. Зараз важливо, щоб водій отримав акредитацію.

— Що сьогодні відбувається з телецентром у Сєвєродонецьку? Ви змогли щось вивезти?

— Основна документація вивезена, значна частина колективу отримали свої трудові книжки ще 23 лютого, щоб у разі термінової евакуації документи в людей були на руках.

«Суспільне Донбас» у Сєвєродонецьку до 24 лютого 2022 року

— Якщо росіяни зайдуть у телецентр, вони зможуть запустити канал на вашій техніці?

— Тиждень тому проїжджала людина поблизу нашого приміщення. Наші вікна цілі. У крилі, де адміністративна частина, обвалилася стеля, пробита стіна.

Маю сумнів, що вони будуть створювати канал у Сєвєродонецьку — це не Херсон. У них є мовлення в Луганську, побудована інфраструктура, з 2014 року росіяни виділяли багато грошей. Їм нічого не потрібно робити — лише налаштувати передавачі. На територіях, які вони захопили, одразу відключили український мобільний зв’язок і ввімкнули російські й сепаратистські телеканали і радіо. Передавачі у Станиці Луганській, Старобільську, Сватовому вони перелаштували під себе.

— Коли «Суспільне Донбас» пропало з Т2?

— Із супутника ми не пропадали, перевели мовлення в перші дні на Київ, почали транслювати марафон і на супутнику, і на сайті. Аналогове мовлення залишалося до початку березня, допоки не влучили в телевізійну вежу у Лисичанську, не розбили трансформатор; після цього не було можливості доставити електрику. Через деякий час запускали мовлення з генераторів, деякий час мовило «Українське радіо», можна було бачити марафон.

Навіть якби ми вирішили залишитися, то пропрацювали би буквально тиждень: далі не було електрики в районі, де розташований наш офіс. Приблизно 5 березня знищили трансформатор, влучили в котельню, й нова частина міста, де розташована наша філія, була знеструмлена і без опалення. Опалення не відновили — це була головна причина, чому багато людей виїхало з Сєвєродонецька.

— Тоді почалась інформаційна блокада, люди не знали, що відбувається в Україні?

— Це не було як у Маріуполі, де повністю все зникло й місто було оточене. У Сєвєродонецьку у старій частині міста електрика була до кінця березня. А може й довше. Більшість людей, хто не хотів виїжджати, перебралися туди, мали доступ до мобільного інтернету. У перші два місяці було суттєве зростання аудиторії соціальних мереж, телеграм і фейсбук зросли в десять разів. Вакуум настав, коли до Сєвєродонецька підійшли серйозні бої, коли все було знеструмлено. На той час у місті залишалося 15% людей, всі решта виїхали.

— Ваш колишній керівник із Луганської обласної телерадіокомпанії, який перейшов на сторону окупантів, не пробував із вами контактувати за ці вісім років? Чи, можливо, хтось із колег, які залишилися в Луганську?

— Від того колективу, що був у 2014 році, залишилося дуже мало. Більшість журналістів виїхала й опинилася в інших містах. У нашому колективі зараз люди із Сєвєродонецька, Лисичанська… Не знаю, що мало би статися, щоб він комусь із нас написав чи подзвонив. Ми завжди були опозицією, він був представником Партії регіонів і називав нас бандерівцями. Під час Революції гідності ми робили те, що вважали за потрібне.

Частина колективу ОДТРК залишилася в Луганську й нині працює на окупантів. Їм не давало спокою наше життя. Коли у 2020 році нас призначили тимчасово виконуючим продюсера і тимчасовою виконувачкою обов’язків менеджера, наші колеги в Луганську зняли про нас сюжет, де розповідали, що ми працюємо на київський режим. Це теж було мотивом, чому ми виїжджали: для нас це б закінчилося не просто підвалом, на нас могли повісити розпалювання ворожнечі або ще щось і дати дванадцять років. Тим, хто працював у кадрі, радили виїжджати насамперед.

— Де ви з колегами зараз живете?

— Частина оселилася у школах, звідки зараз людей виводять, бо хочуть розпочати навчання. Когось оселили в гуртожитках. Ті, хто працює, можуть потягнути оренду житла. Люди виїхали без речей, із безробітними родичами. Спершу журналістам допомагав Інститут масової інформації, нараховували певні суми на оренду житла. Інші організації теж допомагають.

— Суспільне допомагає вам грішми?

— Ми всі працюємо, нікого не було звільнено. Зараз законодавство дозволяє людину не звільняти, але нічого не платити. Те, що компанія нікого не звільняє і навіть на простої йдуть виплати, — це вже серйозна підтримка.

— Зараз ви розсіяні по всій Україні, а може, й не тільки по Україні. Невідомо, скільки все триватиме, з якою інтенсивністю. Як ви бачите роботу філії найближчі два роки?

— Все залежатиме від ситуації. Ми розглядаємо різні варіанти. Наприклад, якщо під контролем України залишатиметься частина Донбасу, бойові дії зупиняться і все буде більш-менш спокійно, то ми повернемося. Можливо, не таким складом. Звісно, відновити всі потужності навряд чи вийде. Для нас важливо бути на Донбасі й там працювати. Якщо Донеччину й Луганщину відвоюємо, багато чого треба буде показувати й розказувати. Якщо є найменша можливість повернутися і працювати на Донбасі, треба працювати там. Ми розповідаємо про регіон для мешканців регіону, тому бажано бути в цьому регіоні. Якщо найближчим часом там буде небезпечно, то, скоріш за все, будемо працювати далі в онлайн-режимі.

— Ваш колишній керівник у Луганську називав вас бандерівцем. Чула від військових, що на Донбасі їм услід місцеві часто кричали «хохли», «чого ви сюди прийшли». Як вам, україномовному журналісту, жилося на Луганщині?

— Люди різні усюди. Є прошарок маргіналів, у яких у голові Радянський Союз, пропаганда через супутникові тарілки. Ці люди сидять і чекають на «освободітєлєй», не хочуть нічого змінювати. Як журналіст я з ними не перетинався, серед активних їх майже немає. Але їх далеко не більшість. Адже майже 90% жителів області евакуювалися. Переважна більшість з них – в інші регіони України. Тож робити висновки по тій невеликій частині, хто залишився та чекає на «руській мир», не варто. Сьогодні чи не в найгіршій ситуації вчителі в маленьких містах і селах, які окупували. Їх сильно пресують: або ти переходиш на бік окупантів, або залишаєшся без роботи.

Фото під час підготовки до зйомок кліпу для новорічного концерту,Сєвєродонецьк, 2021 рік

— Чи є надія повернутися в Сєвєродонецьк і Краматорськ?

— Щодо Сєвєродонецька все складно, там сильно зруйнована інфраструктура. Якщо в найближчий місяць місто звільнять, все одно відновити все до зими дуже складно. З іншого боку питання: чи всі захочуть повертатися й чи буде потреба відбудовувати все? Найважливіше — відновити комунікацію: опалення, електроенергію.

Бої за Краматорськ тільки починаються, там небезпечно працювати, ситуація погіршуватиметься. Якщо зараз звідти відкинути російські війська, туди можна повертатися. У Донецькій області нема газу. Постачання газу можна відновити, коли припиняться бойові дії.

Ми маємо багато планів, коли повернемося до повноцінної роботи. У 2021 році на аутсорсі робили успішні проєкти, серед яких «Голоси Донбасу» — історії молоді. Цього року планували продовження, але хотіли записувати історії про дорослих, які є двигунами Луганщини, залишалися жити і працювати в регіоні, щоб він став класним, попри те, що поруч лінія розмежування й чути вибухи. Зараз таких людей іще більше; за першої можливості ми повернемося на Донбас і до цього проєкту.

Фото: з архіву Олександра Марченка