Ми неодноразово писали про складний процес народження суспільного мовлення, зосереджуючись (як, до речі,  колеги з інших видань) насамперед на правових, організаційних аспектах теми, донедавна – найбільш суттєвих [1]. Та на часі виводити на перший план розмову про контент майбутнього довгоочікуваного мовника. Адже  успіх чи неуспіх  великого і важливого для України проекту створення суспільного телерадіомовлення визначатиметься виключно тим, що воно запропонує глядачам, рівнем програмного продукту. Чимала частина цього продукту виготовлятиметься  в областях. Прислані волинянами на конкурс роботи, на мою думку, - цікавий матеріал для розмови  про якість телепродукції.  І не тільки місцевої, луцької.

Маловірогідно, що провінційний підрозділ НСТУ здивує  загальнонаціональну аудиторію своєю комп’ютерною графікою,  історичною реконструкцією тощо, але є царина, де він, той підрозділ, може бути конкурентоздатним в медіапросторі будь-якого масштабу. Ця царина – територія екранного буття цікавої, яскравої особистості.

Добре розуміючи це, волинські телевізійники серйозно займаються документалістикою.  Земляки – сучасники, історичні постаті тамтешнього краю – герої численних фільмів і передач, створених ВОДТРК.

Російська агресія на Донбасі,  участь у боротьбі з нею земляків стали поштовхом для створення телециклу «Воїни миру». Він про тих, хто загинув там, на Сході, захищаючи Україну. Один з таких героїв-добровольців - учасник Майдану Рустам Хамраєв. Син українки та узбека, уродженець Волині. Зворушливі слова батьків, сина,  зняті, на щастя, кадри, на яких сам Рустам викладає свою громадянську позицію, спогади побратимів і знайдена мамою прощальна записка, яку Рустам приховав вдома перед своєю останньою дорогою…

Сильна, хвилююча робота. Цінність таких документальних свідоцтв, погляд на буремні події сьогодення безпосередніх свідків, учасників подій, безумовно, з часом зростатиме, тобто у подібних фільмів буде тривале екранне життя.

Запам’ятався мені й телевізійний портрет поета Ігоря Павлюка «Між Бугом і Богом» з циклу «Видатні волиняни», який і про живих, і про тих, хто відійшов у Вічність. Харизматичний Ігор, його самобутні роздуми про світ і людину в світі. Лірично, з душею зняті пейзажі («респект» оператору В.Фетисову ), тактовно підібрана музика, виразні паузи. По-справжньому професійна робота.

Та не думаю, що є сенс й далі характеризувати окремі фільми й передачі для нашої аудиторії, яка цих стрічок, на жаль,  не бачила. Я навів два приклади для того, щоб, засвідчивши ще раз чималий творчий потенціал волинських колег – переможців конкурсу НСЖУ, звернути увагу на різного масштабу резерви підвищення якості, навіть на «дрібниці», в яких зазвичай водночас ховаються і творча поразка, й творча перемога. 

Впало в очі, що  майже в усіх переглянутих роботах композиція побудована лінійно, як в інформаційному репортажі, де послідовність викладення подій співпадає з тим, як вони розгорталися насправді. Та фабула (реальний перебіг подій, про які йдеться у творі) й сюжет (те, як про ті події розповідає автор) в документальних фільмах, в екранній публіцистиці  не зобов’язані бути синхронізованими . Story можна (і треба!) розповідати по-різному, не прив’язуючи себе до time-line. Композицію варто вибудовувати не «стандартно», а в залежності від теми, задачі, яку ставлять автори, від – не рідко – наявного зібраного матеріалу.

В усіх побачених роботах йшлося про ті чи інші конфлікти, проте  конфлікт не часто ставав рушійною силою, «мотором», який би рухав сюжет далі. Виняток складали цикли «Герої Небесної сотні» та «Воїни миру».  Та колізії, про які йдеться в даних циклах, самоочевидні в силу того, що глядач багато знає про них і по суті занурений у ці конфлікти. Я ж маю на увазі інші ситуації, в яких саме авторський аналіз причин, спонукальних мотивів дій, вчинків учасників подій виводить  для глядача на яв справжні, не очевидні спочатку причини конфлікту. Цей процес пошуку істини (як її розуміє автор), якщо його проведено з достатньою майстерністю, народжує інтерес до документального чи художнього твору, втримує нас біля екранів, спонукає додивитися, дочитати, дослухати…

Існують різні рівні конфліктних ситуацій у екранних творах, красному письменстві, журналістиці. Найвищий – сюжетоутворюючий, але є і «міні-конфлікти»: зіткнення точок зору представлених на екрані людей з приводу якогось окремого питання. На жаль, і вони були «в дефіциті» в побачених роботах. Майже всі тут, як на ТБ в радянські часи – і журналіст-автор, і люди, які щось казали у синхронах, – виявлялися однодумцями. Через це – чи не стовідсоткова відсутність діалогів і повсюдно – монологи, монологи, монологи.  Логічно: у однодумців чи  є потреба дискутувати? Та життя йде не за таким шаблоном…

Не вистачало мені в деяких з переглянутих робіт оригінальної авторської рефлексії, свіжих, власних  думок, несподіваних висновків, спостережень. Коли з екрану лунає беззаперечне, загальновідоме, знане, а значить… банальне, виникає запитання: а чи самим авторам не скучно таке казати? Авторська зацікавленість відбита в авторському слові – передумова творчого успіху, хоча й  не запорука його. Багато що тут залежить від особистості автора, та це вже тема для окремої розмови, а ми повернемося до вражень від продукції ВОДТРК.

Привернуло увагу «нераціональне» використання персонажів. Для прикладу, ось зйомки у книгосховищі бібліотеки Інституту літератури АН України. Директор інституту академік Микола Жулинський розповідає, про те, що тут є такий-то лист Петра Косача, показує оригінал та починає цитувати.  Кілька разів  з’являється  у фільмі Микола Григорович – цікавий співрозмовник (маю честь бути знайомим) лише для того, щоб повідомити про наявність листів. Мало того – тільки на мить покаже оригінальний історичний документ (і роздивитися, щось спробувати прочитати, оцінити почерк не встигаєш!) й почне читати, як текст підхоплює актор, котрий зображує П.Косача. 

Чи варто було  знімати вченого в такій ролі?  Чи не цікавіше було б послухати думки академіка про героя фільму – батька Лесі Українки?  До речі, як свідчить «Вікіпедія», Микола Жулинський  – президент Міжнародного громадського об'єднання «Волинське братство», голова наглядової ради Волинського національного університету імені Лесі Українки, про що б можна було згадати хоча б у субтитрі. В тій самій стрічці майже в подібній іпостасі виступають ще декілька директорів музеїв.

Є в мене принципові зауваження і до використання постановочних сцен в деяких стрічках. Особливо, коли людину не актора змушують грати якісь власні переживання, зображувати внутрішній монолог, «матеріалізуючи» думки, що ніби народжується «тут і зараз», закадровим читанням (саме читанням!) текстів, побудованих за всіма правилами літературної писемної мови. Таке зокрема вчинили у фільмі  про дитинство Тараса Шевченка «Мені тринадцятий минало» … з шанованою сивочолою людиною письменником, правозахисником Євгеном Сверстюком. До речі, представлено його було лише на 24-й хвилині стрічки (хронометраж фільму 32 хв.). За задумом режисера Євген Сверстюк блукає серед дерев, заходить у хату-музей, а голова його переповнена думками про Тараса. Завдання під силу  виконавцю масштабу покійного Богдана Ступки. Ну, й результат відповідний: трохи іронії, трохи жалю до літньої людини, яка довірилася професіоналам. А хотіли ж ті професіонали викликати інші глядацькі думки та емоції.

І ще записав під час переглядів: «Якщо початок – половина справи, то фінал – друга половина… А як міряти, коли тобі пропонують два фінали?». Ніби все, крапка, але ні… Вміння вчасно зупинитися доречно не тільки в житті, але й в творчості….

Хотілося б подивитися як вміють журналісти Волинської ОДТРК брати інтерв’ю, обговорювати з співрозмовниками ті чи інші проблеми, демонструвати свою реакцію, вміння влучно пожартувати, знання предмету розмови. Але такої нагоди переглянуті передачі та документальні стрічки не давали.

Телебачення в усьому світі використовує практику «розкрутки» телезірок – «анкорів» (від англ. anchor – якір). Як якір не дає кораблю зрушити з місця, так і привабливий, компетентний, вправний ведучий тримає аудиторію на каналі, втримує її від руху по ефірних хвилях інших мовців. Чи є на ВОДТРК, хоча б потенційно, в майбутньому кандидати на виконання таких функцій в масштабах країни, з побачених робіт дізнатися не мав змоги, а от інше і почув, і прочитав. Закадровий текст в кількох стрічках,  виголошувався імперсонально, відсторонено як дикторський, і ті, хто його читав, у титрах представлялися словом «диктор». Це виглядало анахронізмом, змушувало мене знову ж згадати ТБ радянських часів. Хоча, мабуть, корені тут – свідома орієнтація на інформаційні жанри, не завжди доречна в публіцистиці або неусвідомлений вплив вишколу в інформаційних службах… 

Можливо, частина наведених спостережень, висновків і побажань колегами-волинянами сприйматиметься як зайве, мовляв, ми знаємо і користуємося інструментарієм засобів виразності, прийомами підвищення ефективності, привабливості аудіовізуального тексту[2], про які йдеться у цьому дописі. Адже волиняни створили сотні фільмів, передач, а я переглянув лише сім, надісланих до Києва в НСЖУ на конкурс. Саме вони стали базою для розмови про майстерність, про якість, що взагалі ніколи не буває зайвою, і саме якість визначатиме подальшу долю ОДТРК в процесі їхньої трансформації в суспільних мовників.

І насамкінець хотілося б відзначити, що директор ТВО телебачення ВОДТРК Микола Генсецький після отримання диплому НСЖУ у експрес-інтерв‘ю «Журналісту України» відзначив важливість саме  цього аспекту переходу досуспільного мовлення: «Ми менше до усяких  організаційних  моментів стараємося долучатися, хоча у нас є своя позиція. І маємо  багато зауваг, навіть тривог до того, як у нас організовується суспільне мовлення. Але ми вирішили  йти таким шляхом: менше говорити, а відразу робити той контент, що буде затребуваний громадою від суспільного мовника».

«Журналіст України» №8.