osvita.mediasapiens.ua

Якщо нічого не зробите, не матимете грошей

В ефірі телеканалу «UA: Перший» щойно зареєстрованої ПАТ НСТУ виходять цикли програм, зроблені коштом міжнародних організацій. Один із них називається «Обличчя війни», створено його за підтримки уряду Канади.

На сайті «UA: Першого» цикл анонсовано так: «У країні, де триває війна, її обличчя — скрізь. За кожним із цих облич є історія, а за кожною з цих історій — ситуації, які відображають тенденції розвитку всього суспільства.

“Обличчя війни” — цикл спецрепортажів про переселенців зі сходу та півдня України, а також про те, як вони облаштовуються на нових місцях, і хто їм допомагає та підтримує.

Загалом творча група проекту планує випустити 32 спецрепортажі, в яких мова піде і про інтеграцію переселенців у місцеві громади, і про тих, хто залишився у зоні конфлікту».

Із 32 спецрепортажів побачили світ уже 22. І вони не надто відповідають очікуванням глядача, який або ж свідомо ховається від проблеми, намагаючись забути про війну, що триває на сході України, або ж живе стереотипами про неадекватність переселенців. Які в чутках часто-густо постають монстрами, геть позбавленими людських почуттів, не кажучи вже про власну гідність.

Цикл «Обличчя війни» руйнує ці багато в чому нав'язані ззовні стереотипи. Адже переселенці, як і всі інші групи, занадто різні люди, щоби судити про них гамузом.

Не можна сказати, що цю некомфортну для більшості пересічних українців тему тотально замовчують на всіх загальнонаціональних каналах. Десь щось робиться, зокрема, цікавий проект «Полілог» на 5-му каналі, до речі, теж за підтримки західних грантодавців, багато темою займається «Громадське ТБ». Ну а «UA: Перший» торік показав 12-серійний цикл «Переселенці» (12 історій по 12 хвилин). «Обличчя війни» теж стартував торік, на початку листопада. Але порівняно з «Переселенцями» його автори надзвичайно розширили перелік героїв та локацій. Бо насправді, всупереч тому, що написано в анонсі «UA: Першого», ці спецрепортажі — не лише про переселенців, як це було в однойменному циклі. «Обличчя війни» — про всіх нас, українців. Тих, до кого ця війна прийшла у вигляді нестерпних втрат. Чи тих, хто годинами не виходить із операційних або ж перетворює перспективний бізнес-проект на притулок для переселенців. Зрештою, про всіх, хто зумів почати життя спочатку, незважаючи на так звані несприятливі обставини. Бо ці обставини — реальна війна під назвою АТО.

Цикл «Обличчя війни» розпочали на «UA: Першому» 3 листопада сюжетом про Дніпровський військовий шпиталь у двох частинах (і це єдиний випадок за три місяці показу. — Авт.). Історія цього медзакладу, вміщена в кілька хвилин репортажу (хронометраж одного спецрепортажу циклу становить від чотирьох до семи хвилин), вмістила інформацію про те, як 2007 року він опинився в закладі російського банку ВТБ, а 26 жовтня 2017 року рішенням кількох судів повернувся до власності держави, опускає імена тих, хто фактично знищив цей шпиталь. Але, гадаю, українці мають не настільки коротку пам'ять, щоби не знати, хто був причетним до цієї ганьби.

На жаль, на відміну від голлівудської практики, де наприкінці будь-якого фільму в титрах указують навіть водіїв чи кейтерингову фірму, кількахвилинні випуски з циклу «Обличчя війни» не називають імен журналістів та операторів, які їх знімали. Ба більше — якщо в перших сюжетах (короткометражками їх назвати неможливо) в кадрі бодай видно мікрофон із логотипом «UA: Першого», то в подальших спецрепортажах зникає навіть ця мінімальна авторська ознака.

Та незважаючи на згадані недоліки, цикл спецрепортажів «Обличчя війни» — це такий собі зріз суспільства, яке не може не відчувати війни. За кілька хвилин одного сюжету автори встигають розповісти про історії тих, хто все-таки зумів адаптуватися до нових умов, покинувши рідні краї. Вражає в цьому сенсі масштабний переїзд Донецького національного університету до Вінниці. Масштабний у сенсі того, що з Донецька переїхали (за власним бажанням! — Авт.) дві третини викладацького складу й кілька тисяч студентів. Яких, за розповідями ректора, за два з половиною роки лише додалося. У цій частині циклу Донецький університет, який переїхав до Вінниці, зайнявши спершу одну порожню адмінбудівлю, а згодом приростивши ще два корпуси, цілком офіційно називають іменем Василя Стуса. Згадуючи безнадійну боротьбу українських інтелектуалів за присвоєння ДонНУ імені уродженця Донбасу Василя Стуса, на думку спадає російське прислів'я (яке, до речі, згадують і актори Луганського обласного українського драматичного театру, які після окупації переїхали до Сіверодонецька): «Не было бы счастья, да несчастье помогло».

Луганська обласна бібліотека, що переїхала до Старобільска. Луганська філармонія разом із музичним училищем імені Прокоф'єва в Сіверодонецьку. Інваліди після так званого другого переселення (з одеського санаторію «Куяльник» вони змушені були переїхати до Святогірського притулку на півночі Донеччини). Успішні бізнесмени з Макіївки, які покинули все своє нерухоме майно після перших обстрілів міста й осіли на Харківщині, облаштувавши козину ферму й налагодивши виробництво італійських сирів. По які до них їздять не лише місцеві, а й закордонні гурмани. Переселенки з Донецька та Луганська, які, маючи особливих дітей, зуміли організувати для них спеціальні центри для подібних їм ровесників...

Один із героїв циклу — художник із Донецька, який має особливу, але дуже талановиту доньку, переїхавши до села на Харківщині, навіть не сподівається на державну допомогу. Хоча й має на неї право. Він просто зрозумів — коли до рідного Донецька прийшли чужі, це місто перестало бути рідним. І вже ніколи таким не стане. Тож цей не дуже молодий чоловік розпочав нове життя в колись занедбаному обійсті на Харківщині. Попри те, що родині живеться нелегко, вони сподіваються виключно на власні сили. Навіть «особлива» донька вперто продовжує своє донецьке рукоділля, хай із мінімумом матеріалів. Не кажучи вже про батька-художника, який, віднайшовши в селі на Харківщині другу батьківщину, малює місцеві пейзажі, що виявилися не гіршими, ніж у Донецьку. Аби щось заробити, він продає свої полотна через інтернет. При цьому ніхто з родини на труднощі не скаржиться. Навпаки, вони тішаться з того, що знайшли комфортне для себе місце.

Нові можливості, що відкриваються для розвитку тих, хто покинув насиджені місця, — лейтмотив майже всіх фільмів циклу «Обличчя війни». Зазвичай тут розповідають про успішних переселенців. Один із фільмів розповідає про колишній дитячий табір «Ромашка» під Харковом, що його викупили й переобладнали під базу відпочинку місцеві бізнесмени, подружжя Рожкових, але за покликом душі й серця віддали всі місця тим, хто змушений був тікати від обстрілів на Донбасі. Господар цього місця каже на камеру: переселенці, які покинули рідні домівки, можуть гори перевернути. Аж до того, щоби змінити свою державу на краще. Бо вони набагато більше вмотивовані, аніж їхні земляки, які лишилися на окупованих бандитами територіях.

Із цих історій успіху, щоправда, дуже вибивається сюжет «Діти загиблих учасників АТО». Ясно, що йдеться про сиріт, чиї батьки загинули в зоні бойових дій. Рецепт для цих травмованих навіки дітей — сеанс у професійного психолога. Принаймні, такі поради дають київські «мізкоправи». Трохи, вочевидь, забувши, що йдеться про дітей із глибокої провінції, де практично неможливо знайти фахівця, який допоможе дитині, що втратила найдорожчу людину, подолати психологічну травму. Але, можливо, побачивши цей сюжет, ті, хто потребує допомоги, її таки знайде.

Є в цьому циклі ще один сюжет «не про успіх». Він, навпаки, про те, як на вже досить давно відвойованих українською армією територіях майже два роки не можуть використати коштів від Ради Європи, призначених на реконструкцію двох будинків у місті Слов'янськ під житло для вимушених переселенців. Усе це тягнеться тільки тому, що мер міста скасовує тендери, на які, за його словами, за два з половиною року ніхто так і не зголосився.

Маленьке розслідування авторів свідчить — мер міста бреше. Представник офісу Ради Європи коментує його слова дуже просто: якщо після подовження терміну проекту РЄ в регіонах, де так нічого й не збудували для вимушених переселенців (а це чотири області України), тобто до червня цього року, нічого не буде зроблено, гроші повернуться назад, до РЄ.

Потрібний сюжет, промовистий — якщо нічого не зробите, не матимете грошей, панове любителі відмивання бюджетів. Чого вам, знову ж таки, зробити не дадуть, суворо наглядаючи за реалізацією своїх програм.

Не знаю, чи допоможе в такий спосіб закордон подолати, здається, непозбувний український потяг до корупції, але принаймні фінансисти проекту «Обличчя війни» на «UA: Першому» прозоро на це натякають.

comments powered by Disqus