Олеся Вакуленко — ведуча двох проєктів на місцевих каналах Суспільного. Щобудня у вечірньому прайм-таймі з 17:00 до 21:00 вона з Олександром Єльцовим веде міжрегіональний проєкт «Суспільне. Спротив», який можна побачити на місцевих каналах Суспільного, на супутниковому каналі «Суспільне Новини» та на ютуб-каналах «Суспільне Ужгород», «Суспільне Рівне» та «Суспільне Львів». Щосуботи о 20:00 в ефір виходить її програма «Кримське питання».

На Суспільному вона понад шість років, та тільки з початку великої війни її побачила і почула вся Україна. Олеся Вакуленко народилася в Сєвєродонецьку на Луганщині. Починала працювати на державному телеканалі ЛОТ, який тоді переїхав із окупованого Луганська до її рідного міста. А згодом поїхала до Києва і приєдналася до центральної дирекції Суспільного. У перші дні великої війни Олеся поїхала до Львова і стала одним із облич «Суспільного. Спротив», а в серпні 2022 року в ефір повернулася програма «Кримське питання», яку вона вела на телеканалі «Суспільне Крим». Говоримо з Олесею про її роботу на Суспільному до і після 24 лютого 2022 року.

— Олесю, ви щодня або виходите в прямий ефір, або берете участь у його підготовці. Як на вас впливають відключення електрики, через що пропадає інтернет і мобільний зв’язок?

— У мене щодня по кілька разів бувають відключення електрики, під час яких частково або повністю пропадає зв’язок. Через свою роботу я маю бути постійно на зв’язку, маю знати, що відбувається, моніторити новини, і якщо я розумію, що більше години я без світла і зв’язку, то йду шукати місце, де це все є. Навколо свого помешкання знайшла всі точки, які працюють на генераторі і де може бути зв’язок. На крайній випадок, якщо мені треба довше попрацювати, їду на роботу. Сьогодні мені треба було розпланувати й розписати питання на ефір «Кримського питання», і я розумію, що можу це повноцінно зробити, на жаль, тільки на роботі, поки вдома немає електрики. Це вчить переключатися, а деякий час без зв’язку — це навіть добре.

— Ви мали відпустку у 2022 році чи хоча би повноцінні вихідні?

— У відпустці не була. У нас є вихідні, коли немає ефіру. Але вихідного, щоб я могла виключити телефон і добу не думати про роботу, я не пригадаю. У суботу в ефір виходить «Кримське питання», у неділю ми починаємо планувати теми на «Суспільне. Спротив» на наступний тиждень. Якщо заздалегідь усе продумати, то набагато більше шансів розкрити і поглибити тему та не отримати відмову від спікера, бо запізно звернулися. Ми на зв’язку 24/7. Якщо хтось із нас бачить цікаву новину о 9:00 чи 22:00, ми кидаємо її в робочий чат і починаємо обговорення, вирішуємо, як, де, коли, в який день це зробимо, кого покличемо.

— Із березня проєкт «Суспільне Спротив» змінювався чи не кожного місяця: збільшувався хронометраж, приєднувалися нові студійні ведучі, змінювалися ведучі новин, з’явився дайджест у вихідні. Які з цих змін вас особисто тішили, а які, можливо, насторожили?

— Зміни стосувалися формату. Коли тобі цього дня кажуть, що ти будеш вести ефір у парі з іншою людиною, це насторожує і змінює твою роботу. Ти намагаєшся звикнути до іншої людини, зрозуміти, як під неї підлаштуватися, як вам комунікувати в ефірі. Ми починали окремо по годинах, тоді я почала працювати в парі з Денисом Зепсеном, а коли він пішов, почала вести ефір з Олександром Єльцовим. Зараз ми вже маємо сталий формат ведення проєкту в парі: тиждень веде Світлана Стеценко з Віталієм Гамадином, тиждень я з Олександром Єльцовим, і окрема людина веде новини. Глядач звик до ведучих, чітко ідентифікує, де йдуть новини, а де розмовні студії, це викликає більше довіри. Той тиждень, коли ми не в ефірі, Олександр допомагає новинам, а я як друга редакторка працюю на марафоні «Суспільне. Спротив».

— Спершу «Суспільне. Спротив» називали марафоном. Згодом почали називати спецефіром…

— Ми шукали, як правильніше ідентифікувати проєкт, щоб і спікери, і глядачі розуміли й розрізняли, що це різні програми: обидві виходять на всю Україну, але одна в національному марафоні, а інша — на всіх місцевих каналах Суспільного. Зараз це «Інформаційний вечір», якщо говорити саме про нашу частину ефіру.

— Як ведуча «Суспільного. Спротиву» ви спілкуєтеся з кореспондентами і спікерами зі всієї України, стежите за кожним регіоном. Як у журналістка ви маєте бажання кудись поїхати і щось побачити на власні очі, зробити власний репортаж?

— Знаю і моніторю ситуацію по всій Україні, маю особисту ціль побачити і відчути всі обласні центри України. Потроху в цьому просуваюся. У 2022 році, правда, моя ціль стала на паузу. Сподіваюся, я до цього ще повернуся. Сьогодні я би дуже хотіла поїхати в Миколаїв, Херсон і Запоріжжя, ті обласні центри, в які я не доїхала, але про які зараз ми чи найбільше чуємо і говоримо. І, звісно, я би дуже хотіла поїхати в Сєвєродонецьк і Луганськ.

— Ви родом із Сєвєродонецька, і вам доводилося передавати новини про окупацію рідного міста. Як ви тоді як людина, як сєвєродонеччанка, давали раду емоціям у прямому ефірі?

— Це були не дні, а тижні. Обстріли міста почалися десь за два тижні після початку повномасштабного вторгнення. У той час там були мої рідні, я хотіла їх витягнути і водночас стежила, як журналістка, що там відбувається, куди прилетіло та які є пошкодження. У дні, коли тривали бої та йшла поступова окупація міста, я стежила за всіма повідомленнями, бо знала всі вулиці, про які пишуть, які росіяни захоплювали. Кожен раз, коли я відкривала новини, монтувала відео, в мене була одна думка — не побачити свій будинок, школу, своїх рідних. Зрештою я це все побачила, але після окупації.

Мені здається, що ведучі мають право на емоції. Ведучі — теж люди, вони мають право реагувати на руйнування і смерть. Зрозуміло, що ти контролюєш емоції, не плачеш...

— Зараз ваші родичі, друзі, близькі знайомі виїхали?

— Ні.

— Ви маєте з ними зв’язок?

— Там немає жодного українського зв’язку. Я знаю, що вони живі, але спілкуватися з ними неможливо. Пробиватися до них можна тільки тоді, коли в тебе є російський номер. Це місто, в якому тижнями може не бути зв’язку, більша частина міста без електрики, води та опалення. Це не те місто, де ти можеш спокійно жити і планувати завтра. Навіть якщо в тебе є світло і зв’язок, не факт, що буде інтернет.

— «Українське радіо» посіло друге місце серед загальнонаціональних станцій, новини яких люди слухають найчастіше. Часто саме «Українське радіо» завдяки приймачу стає єдиним джерелом інформації. На хвилях «Українського радіо» ретранслюють «Єдині новини». Ви би хотіли, щоб «Суспільне. Спротив» можна було чути на радіо?

— Частина глядачів не може нас дивитися через вимкнення електроенергії. Варіант із радіо, мені здається, був би цікавим: можливо, через регіональний радіосигнал. Як ведучій мені було би приємно, якби більше людей нас могло чути. Але це має бути рішення компанії.

— «Суспільне. Спротив» має свою аудиторію. Напевне, вас впізнають на вулиці?

— Ні, але в мене є пояснення. В ефірі я з зачіскою, нафарбована, а коли повністю вмиваюся, мені кажуть, що все одно красива, та розумію, що виглядаю трішки інакше. Хлопців наших упізнають, підходять не тільки у Львові, а й в інших містах.

— У довоєнні часи були випадки, що представники влади не хотіли йти на Суспільне. Як зараз із цим?

— Сьогодні це залежить від конкретної людини, а не від партійної приналежності. У кожній сфері є люди, які більш контактні, швидше відповідають. Ми виходимо у вечірній час, і не всі посадовці готові о 20:00 вмикатися. Такого немає, щоби хтось постійно відмовляв.

— Яка команда працює над вечірнім блоком «Суспільного. Спротиву»?

— Новини роблять троє людей разом із ведучою. Над спецефіром працює редакторська частина — це 8 людей разом із ведучими. За час існування проєкту «Суспільного. Спротиву» команда постійно змінювалася. Деякі люди, які працювали з нами, повернулися до Києва для виконання інших завдань. На їхнє місце прийшли люди зі Львова. Зараз більшість — львів’яни.

— Хто вам допомагає гарно виглядати в кадрі? На початку великої війни мені здавалося, що ви не мали стиліста. Зараз ваші образи більш продумані.

— Зачіску й макіяж робить наша стилістка. Вона фантастично відчуває наш настрій і робить усе для того, щоб ми вдвох красиво виглядали. Що ж до одягу, то я використовую тільки свій гардероб. У Саші змішаний гардероб: частково його, частково робочий. Ми вже вивчили, що в кого є, іноді домовляємося, що будемо в одному кольорі або в контрастних кольорах. Нам це подобається і приємно, що глядач це помічає.

Зараз уже все вирівнялося, а в березні, коли ми почали виходити, в мене був дуже обмежений гардероб. Я приїхала до Львова не на позицію ведучої, з одними джинсами, піджаком, сукнею, блузкою і кількома светрами. Ми виходили в ефір у тому, що є. Тепер частину гардеробу, який я мала в Києві, перевезла до Львова, маю більший вибір, ніж тоді, коли приїхала. Я тоді не могла повноцінно купити гардероб наново, намагалася міксувати, виручали секондхенди.

— Офіційно «Суспільне. Спротив» стартував 17 березня. Пам’ятаєте, як проєкт народився?

— У перший день великої війни всі, хто міг, приїхали в «Олівець». В ефір виходили розмовні студії і новини. Ніхто не знав, що буде далі. Ми мали заступати на всю ніч, ночували в бомбосховищі. На другий день повномасштабної війни я з великою частиною команди виїхала з Києва. У Львові спочатку я була регіональною редакторкою, потім стежила, щоб усі відео правильно і вчасно змонтували й видали в ефір. Виникла ідея розділити ефір, щоб Анна Чередниченко вела національний марафон на Першому, а інша команда запустила регіональний марафон на місцевих каналах. У Львові були не всі люди з центральної дирекції. У мене був досвід прямоефірної ведучої, тому мені запропонували спробувати.

Всі, хто нині є ведучими, частково є редакторами. Ми самі пропонуємо теми, розписуємо їх, готуємо питання, шукаємо інформацію для ефіру. Я домовляюся зі спікерами, коли по п’ятницях є огляд новин із Донбасу і Криму, це моя зона відповідальності.

— Ви ведете «Кримське питання». Проєкт стартував у лютому 2022 року під час відбору на «Євробачення», коли перемогла Аліна Паш і закрутився скандал із її поїздкою в Крим… 

— Я цього вже навіть не пригадую. Стільки всього трапилося за цей час…

— Ви брали участь у розробці концепції «Кримського питання». Проєкт мав великі амбіції — повернутися кримську тему на порядок денний.

— Ми невеликою командою, включаючи ведучих, розробляли формат, розкриття тем, розпланували 12 ефірів першого сезону. Ідею і назву запропонували тодішні керівники  телеканалу «Суспільне Крим». Це мав бути аналітичний проєкт тривалістю більше години з гостями в ефірі. Якби не війна і ми працювали б у тому режимі, як стартували, то згодом би про цей проєкт почали говорити. Та вийшло тільки дві програми. Я рада, що цей проект повернувся.

— В одному з перших випусків ви обговорювали, чи буде з Криму наступ на Україну. Тоді всі експерти казали, що готові до всіх сценаріїв. Вас потім цитували інші видання, у тому числі «Укрінформ». Згадували цей випуск після 24 лютого?

— Ще до лютого, щойно почала з’являтися перша інформація від розвідки, в програмі «Тема дня» на «Суспільному Крим» ми кілька разів говорили, що Росія може готувати вторгнення у тому числі з території Криму. Та я особисто не вірила, що може початися повномасштабний наступ. Було сподівання, що з Криму не будуть іти, бо там вузький перешийок. Багато експертів казали, що через нього складно пройти. Ніхто не міг передбачити, що саме будуть робити росіяни. У мене не було відчуття, що нас усіх намагалися заспокоїти. Було відчуття, що ми не розслабляємося.

— Ваші перші програми були далеко не теплою ванною для спікерів. Ви ставили їм гострі запитання. У мене було враження, що вони потрапляли у кабінет директора школи як учні. У вас були ролі кусючих ведучих, яких злить, що Крим забувають. Ви хотіли розбудити суспільство і владу, щоб розробляли стратегії повернення Криму?

— Розлюченості не було. На початку кожної програми я кажу, що ми повертаємо тему Криму в український інформаційний простір. Це була одна з наших задач із самого початку. Я розуміла, що все менше про це говорять, на центральних каналах майже не порушують цю тему або згадують під час «Кримської платформи». Ми хотіли, щоб люди не звикали  і не думали, що окупація Криму — це факт, із яким треба миритися.

— У серпні програма повернулася в ефір і тепер вона зовсім інша. Ви в студії одна, без напарника, у вас немає формату токшоу, немає спікерів у студії. Мені здалося, що зараз ви запрошуєте однодумів, яким даєте висловитися, ви хочете їх почути до кінця. Це війна вплинула на формат?

— Частково, бо частина питань і проблем, які були, замінилися іншими. Ви не уявляєте, як ми хочемо повернутися до формату токшоу зі спікерами у студії, коли тему можна обговорити з різних боків. Зараз фізично ми не маємо студії, де могли би посадити хоча би одного гостя. Тому обрали формат, де пояснюємо, що відбувається. Не всі люди знають про переслідування, про незаконну мобілізацію, вироки, які виносяться в Криму. Щоб люди зацікавилися Кримом, вони мають розуміти, що там відбувається. Проблемні теми ми теж порушуємо.

— Ви також обираєте теми, які не стосуються напряму Криму, наприклад, покарання Росії. Кадри під час обговорення були з Маріуполя, Херсона...

— Є теми, на які не можна говорити тільки про Крим. Якщо ми говоримо про притягнення Росії до відповідальності, то це не тільки про Крим, це комплексна історія. Якщо судитимуть, то у тому числі за злочини, скоєні в Криму. Ми намагалися зрозуміти, як в цьому контексті буде виглядати Крим, чи будуть враховуватися злочини до 24 лютого, які варіанти форматів можуть розглядатися. Так само, якщо говоримо про звільнення Криму, ми не можемо оминути звільнення частини Херсонської області, яку поки що контролюють росіяни.

— Раніше програма виходила грантовим коштом. Хто сьогодні фінансує?

— Зараз це наше виробництво.

— Хто сьогодні працює над «Кримським питанням»?

— Керує проєктом Руслан Халапов, який до того був шефредактором «Суспільне Крим» і працював у «Суспільній студії» на Першому. Коли розпочали підготовку повернення програми, він сказав, що бачить мене ведучою, бо я розумію цю тему. Я не могла відмовитися. Зараз над «Кримським питанням» працює четверо людей, як редакторська група (включаючи мене і Руслана) і Ольга Крупник допомагає видавати ефір. Раніше ми мали приміщення в «Олівці», зараз він законсервований, тому частина людей працює дистанційно. На Хрещатику є кабінет у регіонального мовлення, в якому працює  «Суспільне Крим».

—  До повномасштабної війни ви завжди запрошували в ефір когось з міністрів. На першу програму не прийшла Ірина Верещук, ви про це оголосили. Кому зараз надаєте перевагу?

— Ми намагаємося запрошувати міністрів, народних депутатів. У нас був голова Верховної Ради Руслан Стефанчук. Були представники  міністерств. Не раз було таке, що ми запрошували певне відомство, воно не надало нам спікера, і я в ефірі про це  говорила. Іноді так стається через бюрократичну тяганину, коли запит іде кілька днів і ми розуміємо, що нам відмовлять, бо мало часу на підготовку спікера. Іноді кажуть, що цю тему ніхто не може коментувати, всі у відпустці. Але ми продовжуємо писати запити.

— В одному з ефірів ви говорили про звільнення Криму.

— Зараз набагато більше політичної волі. Україна не зупиниться, поки не повернемо Крим, я в це вірю. Зараз уже немає варіантів дійти до кордонів 24 лютого і зупинитися. Мені здається, такий варіант неможливий, судячи з настроїв посадовців і експертів, з якими ми спілкувалися.

— Коли я готувалася до нашої розмови, то виявила, що люди в гуглі шукають: «Олеся Вакуленко ведуча біографія».

— Я із Сєвєродонецька, кажу через два «є», бо так написано в моєму паспорті, і поки зміни не були внесені (місто пропонують перейменувати на Сіверськодонецьк. — «ДМ»). Якщо будуть зміни, тоді пристану до них. Навчалася у звичайній загальноосвітній школі, з 2012 по 2014 роки вчилася в університеті в Луганську. Після окупації Луганська я повернулася в Сєвєродонецьк, де навчалася дистанційно; була там, коли місто окупували росіяни, коли його звільняла наша армія. Потрібно було шукати роботу, бо бракувало грошей. Тато працював на заводі «Азот», як і багато містян. Хтось сказав моїй мамі, що на обласному телебаченні шукають людей. Я прийшла і сказала: «Візьміть мене кимось». Мені передзвонили й запросили одразу вести прямоефірні щоденні програми «Тему дня» і «ЛОТ Наживо», загалом дві з половиною години ефіру. Мені сказали знайти гостя і записати тестову програму у форматі прямоефірної. Їм усе сподобалося, вона пішла в ефір. Коли я не вела ефір, я була випусковою редакторкою «ЛОТ наживо».

— Є думка, що в Сєвєродонецьку майже ніхто не говорить українською, проте у вас не було проблем із мовою.

— Це міф. Я навчалася в російськомовній школі, мій університет був російськомовний, але я знала українську, я вчила українську, моя бабуся спілкувалася суржиком, мій тато і хресний спілкуються трошки суржиком. Для мене українська не була чужою. Коли я прийшла на ЛОТ, за форматом було двоє ведучих — україномовний і російськомовний. Мене запитали, якою мовою буду вести ефір, і я сказала, що українською. Я не можу згадати, чому було таке рішення. Це був виклик самій собі — вести програму українською, коли навколо все російською. Коли я стала вести новини Криму (а там був один випуск російською), я поламалася, бо не могла говорити російською. Після запровадження квот частина, яка була російською, стала українською.

— За цей час ви поспілкувалися з багатьма представниками влади Луганщини. Які тоді настрої були на Луганщині?

— 2021 рік був початком розквіту. Я це помічала не тільки як журналістка, а як людина, як містянка. Ти бачиш, що відкриваються нові заклади, громадські простори, люди хочуть щось дізнаватися, відвідують «Фестиваль думок», ходять у кінотеатр, беруть участь в інтелектуальних іграх, розширюють звичне коло «дім — робота — дім». Відкривалося більше можливостей, більше людей почали вкладати гроші в місто. За моїми враженнями, проукраїнські настрої посилювались.

— Після 2014 року я вперше побувала на Донбасі, й дуже шкодую, що раніше туди не їздила. Нам усім бракувало обміну думок, живого спілкування, спільних проєктів.

— В університеті на одному занятті було близько 30 людей і викладачка запитала, хто з нас був за кордоном. Четверо людей підняли руки. Якби викладачка запитала, хто був за межами області, була би схожа картина.

— Ви переїхали в Київ у центральну дирекцію. Як це сталося?

— Так склалися обставини, що на той час мій хлопець був у Києві, я думала, що буде правильніше бути з ним. Коли зрозуміла, що буду переїжджати до Києва, мені запропонували вакансію в центральній дирекції, але не ведучої; я вирішила спробувати.

Мені дуже бракувало прямих ефірів. Я не хотіла будь-що, аби вернутися в кадр. У цей час нас спробували на «Тему дня» з Даркою Гірною. Це було нагадування, що я це можу робити. Потім з’явилася позиція ведучої новин на «Суспільному. Кримі», я поєднувала дві роботи — моніторинг контенту й ведення новин.

— Моніторинг чужих помилок вплинув на вас як на ведучу прямих ефірів?

— Щоразу, як виходжу в ефір, я знаю, де помилилася. Ніхто суворішим за мене до мене не буде. Моніторингом студійних розмов я займалася три роки.

— Після досвіду прямоефірних програм вас закривають у кабінеті моніторити. Не було думки звільнитися, піти на комерційний канал, де вас би більше цінували?

— Я розуміла, що на комерційному каналі мені ставитимуть певні рамки. Я знала від своїх знайомих, як це працює, тому казала собі: якщо піду працювати на комерційний канал, то це буде угода із совістю. Я не кажу, що ніколи не піду. Та зараз я розумію, що краще буду менш визнаною і менш оплачуваною, але при тому буду чітко розуміти: те, що я говорю в ефірі, — це я, а не виконання вказівки когось відбілити або очорнити.

— Вам комфортно у Львові?

— Зараз уже комфортно, звикла. Можливо, якби Київ був моїм рідним містом, я би хотіла повернутися. А так для мене і Київ, і Львів — це міста, які мене прийняли, які я люблю. Але своя домівка — це інше.

— Що б ви сказали молодим журналістам, сьогоднішнім студентам, які під час війни починатимуть кар’єрний шлях?

— Не відкидати варіанти, які можуть дати поштовх до розвитку, не боятися нових можливостей. Якщо ти не спробуєш — не зрозумієш, чи це твоє. Зараз для журналістів є різні платформи, багато варіантів, де можна себе спробувати і знайти, від чого будеш отримувати задоволення.

Фото: з архіву Олесі Вакуленко