Олена Гусейнова за вісім років роботи на радіо «Культура» у своєму доробку має не одну програму та сотні годин прямоефірних студій. До повномасштабного вторгнення вона вела авторські радіопередачі — «Пряма мова», «У нас усе культурно», «Книжковий топ-7». З 26 лютого 2022 року працювала ведучою в радійному цілодобовому марафоні на «Українському радіо». Зараз вона керує редакцією літературних програм і радіотеатру на радіо «Культура», є однією з ведучих лінійної програми «Час інтерв’ю», авторкою та ведучою подкасту «Книгосховище», ведучою виїзних студій, які практикує радіо «Культура» під час великих культурних подій, таких як «Книжковий Арсенал» або Lviv Book Forum. Її впізнають по голосу, дослухаються до її книжкових рекомендацій. Для неї ж самої радіо є територією творчості, яка дає змогу говорити про важливе, експериментувати та разом зі слухачами досліджувати культуру.

— Олено, на радіо «Культура» ви працюєте з 2016 року. Наскільки мені відомо, момент початку співпраці у вас був досить цікавим?

— Якось улітку я прийшла в ранковий ефір як гостя, потім була п’ятихвилинна жартівлива розмова з тодішньою керівницею редакції прямоефірних програм Галиною Іванівною Дацюк. Вона запитала: «А ви не хочете у нас працювати?». А я жартома відповіла: «А у вас є вакансія?». Отак пожартували й розбіглись. Я поїхала на кілька днів у Львів. Щойно сіла в потяг, яким мала повертатися до Києва, — мені зателефонувала Галина Іванівна і сказала: «У вас прямий ефір, завтра о сьомій годині вечора». Програма називалася «Діалог з автором». Це і був мій перший прямий радіоефір.

 Олена Гусейнова розповідає, як потрапила на радіо

— Розкажіть про свої перші відчуття від роботи на радіо.

— О, перше враження!.. Боялася переплутати червону та зелену кнопки: мікрофони ввімкнення та вимкнення. Мій досвід публічного говоріння — це досвід викладання, лекцій, семінарів або досвід модерування, коли ти бачиш, із ким ти говориш, бачиш очі слухачів. А на радіо є ти, гість, звукорежисер і мікрофон. Мене тоді захопило, що я можу уявити свою аудиторію. Аудиторію, яка тебе розуміє. Отакий був ефект.

Але така позиція уявного слухача, який розуміє тебе з півслова, доволі інфантильна, скінчилася разом із реформою Суспільного. Найважливіше, що сталося впродовж цих років, — це розуміння того, що в радійній роботі слухач — головний. І його треба знати, розуміти й відчувати. Стратегія вигадувати його не спрацює. Коли починаєш це розуміти, то думаєш не тільки про те, що слухачі знають або чим цікавляться, а й про те, що вони зараз переживають. Це інша відповідальність, і таку відповідальність неможливо відчути та прийняти без команди й спільного думання про наших слухачів і слухачок.

— Ці відчуття з роками змінилися? Що зараз відчуваєте, переступаючи поріг студії?

— Багато чого сталося за цей час, хоч переплутати кнопки так само боюся. Відчуття, з якими заходжу в студію, бувають різними. Це залежить від теми та від каналу. У мене був досвід роботи на «Українському радіо». І до повномасштабного вторгнення. Але від 26 лютого 2022 і до серпня 2023-го я здобула разом із командою, яка робила прямоефірний радійний інформаційний марафон, дуже важливий досвід. І дуже дякую колегам, що були поруч. За ці роки змінювалися програми, формати, голос. Коли зараз заходжу в студію — то кожного разу відбувається щось особливе. Я не вірю, що можна абсолютно все залишити за дверима студії та зайти в неї таким холодним відстороненим голосом.

Приміром, один із моїх ефірів у 2023 році був про премію імені Андерсена, яку вручає Міжнародна рада з дитячої та юнацької книги (International Board on Books for Young People — IBBY). Торік у журі цієї премії була росіянка. І була спроба українських дитячих письменниць щось із цим зробити. Насправді це почала Оля Русіна, авторка книжки про тракторця Тора, який бореться з російською навалою і дружить із Сиреною повітряної тривоги. (Оля, до речі, працює редакторкою в тому самому цілодобовому марафоні «Українського радіо», в якому працювала я.) Так от, вона почала писати про це у твітері, інформацію побачили данські журналісти, вийшла стаття про це в данських медіа — і королева Данії, яка віддавна є патроном премії Андерсена, відкликала цей «патронат». От про це був ефір, і сама тема така, що серце працює разом із мозком у ній. А за пів години до ефіру я зустріла подругу, в якої загинув син. Ми проговорили з нею всі ці пів години, це була наша перша зустріч після її втрати. Я зайшла в студію, і думаю, що це було чутно в моєму голосі. Добре це чи погано? Напевно, погано. Напевно, я маю зберігати цю позицію незалучення та беземоційності, але іноді, мені здається, також важливо, щоби ті, хто нас чує, розуміли, що по той бік ефіру — такі само живі люди. І що прямо зараз ми всі разом переживаємо спільну боротьбу і спільний біль. Вочевидь, це має залишатися в межах, але якщо слухачі чують, що твій голос трохи тобі зраджує, коли ти промовляєш назви сіл і міст, які звільнені від росіян, то, думаю, вони це цінують. І з цього народжується ваша особлива спільна любов.

• Читайте також: Ірина Славінська: На радіо в тебе є, як писав Шевченко, «слова та голос — більш нічого». Частина 2

Під час інтерв’ю з Оленою Гусейновою

— Спочатку у вас була програма «Книжковий топ-7», зараз радіоблог чи подкаст «Книгосховище». Декілька місяців тому стартував його другий сезон. Як змінилися книжкові смаки українців і що нині допомагає рефлексувати про нинішні воєнні реалії життя?

— Я з 2017 по 2022 рік робила прямоефірну програму «Книжковий топ-7» — годинну розмову про важливу подію тижня і сім книжок, щоби цю подію краще зрозуміти. 20 лютого 2022 року в нас вийшла остання програма. Торік улітку ми запустили «Книгосховище», яке виходило двічі на тиждень. Це три книжкові рекомендації два рази на тиждень. От 31 грудня 2023-го ми запустили другий сезон «Книгосховища». Коли я починала «Книгосховище», багато думала про те, що всі наші звички змінюються — те, як ми спілкуємося, одягаємося, рухаємося, говоримо і, можливо, навіть як дихаємо. Ми часто цього навіть не помічаємо. У мене в одязі, наприклад, зникли майже всі кольори й головним став чорний. Я навіть не зауважила, як це відбулося. Цієї зими виявила, що за два роки в мене в гардеробі не з’явилося нічого, що не було б чорного кольору. З читанням сталося щось подібне. «Професійні читачі» дуже добре пам’ятають, як звичне читання припинило піддаватися. Як ти здатен читати без упину новини всіма доступними тобі мовами — й не здатен прочитати кілька речень публіцистичного чи тим більше художнього тексту. Скажу чесно, тоді, в лютому 2022-го, я примусила себе читати. Шукала для себе текст, крізь який змогла би пройти, зрушити з двох перших речень. Пам’ятаю, як в одному з перших нічних ефірів на «Українському радіо», напевно, вже в березні 2022 року, нарешті відкрила електронку «Банальність зла» Ганни Арендт і виявила, що цей текст читається. Так книжки про війну (або війни), повоєнний час (або часи); художні, есеїстичні, історичні, спогади, щоденники залишилися моїм головним читанням. Якщо книжка не про війну, то в мене дуже мало сподівань, що зможу її подолати. Причому неважливо, яка це війна — Троянська чи російсько-українська. От нещодавно моя подруга Женя Нестерович розповідала мені про роман Сімони Бовуар «Мандарини». Дія починається у 1944 році, герої — французькі інтелектуали, які мають досвід німецької окупації, участі у спротиві, та намагаються усвідомити, чи є тепер ґрунт під ногами. Розумію, що це книжка для мене зараз. Імовірно, винятком була книжка малої прози Томаса Манна, прочитала її, хоча натяки на війну там з’явилися тільки в останньому оповіданні «Маріо і чарівник», в якому відтворено атмосферу Італії часів Муссоліні. Але цю книжку я читала, бо писала до неї передмову.

— За цей час ви встигли спробувати класичні формати радіоефіру, а нині час експериментальних форматів? Ви проводили виїзні студії на «Книжковому Арсеналі», зараз разом із «Видавництвом старого лева» радіо «Культура» втілює проєкт «Сучасні класики про 1990-ті: час та письмо». Розкажіть, у чому особисто для вас цікавість чи, можливо, й складність такого формату?

— Я дуже міряла про нашу виїзну радійну студію на книжкових фестивалях. Про такі дізналася у 2016-му в Празі. Моя подруга, чеська поетка та перекладачка українського походження Марія Ілляшенко розказала, як такі студії роблять колеги з Чеського радіо — і це стало для мене великою мрією. Це сталося після реформи Суспільного. Дуже добре пам’ятаю березень 2018 року, коли ми з Ольгою Мельник, яка тоді очолювала відділ партнерств, а зараз є директоркою департаменту комунікацій з медіа та громадськістю Суспільного, поїхали в «Мистецький арсенал» оглядати локацію. В травні того року радіо «Культура» очолила Ірина Славінська, і це був наш перший спільний робочий досвід і неймовірно натхненна та плідна робота. Ми працювали наживо всі дні «Книжкового арсеналу», ефірили від ранку до вечора, у студії з’являлися улюблені українські письменники й автори, які того року приїхали в Київ. Відтоді ми щороку працюємо над цим форматом. Це неймовірна можливість для наших слухачів прийти й побачити магію радіо. У 2019 році ми наживо демонстрували, зокрема, як працюють такі наші формати як аудіокнижка або радіодрама. Пам’ятаю «Книжковий арсенал» 2021 року. У Вікторії Амеліної щойно вийшла її друга дитяча книжка — і вона презентувала її вперше в нашому виїзному ранковому ефірі, а Сергій Жадан у вечірньому ефірі в останній день анонсував проєкт «Фокстроти», спільну з музикантом Юрієм Гуржи сучасну музичну інтерпретацію української поезії 1920-х, у якій звучали голоси Сосюри, Тичини й Бажана.

 Олена Гусейнова розповідає про виїзні студії

Я люблю наші виїзні студії на Lviv Book Forum. 2019 року, наприклад, наша студія розташовувалася на «стометрівці» навпроти Оперного театру. І люди, які йшли повз, чули наші ефіри та зупинялися й слухали. Так було, коли Ярослава Стріха розповідала про свій переклад біографії Леонардо да Вінчі Волтера Айзексона, а в ефірі була Оксана Забужко. Біля студії був справжній аншлаг із глядачів-слухачів. Вони не зважали, що ми працюємо в прямому ефірі, й кожну репліку, яка озивалася в їхніх серцях, супроводжували оплесками, які в ефір теж потрапляли. Але великою мірою ми заради цього і виходимо зі стін радіо, щоби в кожен куточок України можна було «радіопортувати» цю атмосферу великого культурного івенту, щоб була можливість розімкнути рамку присутності живих діалогів і взаємодії в культурі.

У нас працювали виїзні студії й після повномасштабного вторгнення. Ми працювали у 2023 році й на «Книжковому арсеналі», і на Lviv Book Forum. І це дуже важливий досвід. Нас чути в прифронтових містечках і селах, нас чути на тимчасово окупованих територіях. Я маю ці свідчення від наших слухачів, які з нами пережили окупацію, ніколи не забуду їхніх слів — «ми трималися за ниточку ефіру». Важливі розмови з цих фестивалів мені здавалися ниточками, які підтримують. Але не тільки розмови. Наприклад, на «Книжковому арсеналі» ми у 2023 році робили поетичні читання. І я не можу забути цього. Пронизливі глибокі тексти, які звучать зі сцени та в ефірі радіо «Культура», я дивлюся в зал і бачу, що там немає вільного місця, що люди стоять у кожному куточку, пройти неможливо, тому що в проході теж стоять люди.

• Читайте також: Радіо «Культура» презентувало перший випуск Книжкового клубу у книгарні на Подолі

«Книжковий арсенал» 2023 року був надзвичайно складним. 26 червня був останній день фестивальної програми, і було це відчуття радості від зробленої роботи. 27 червня Вікторія Амеліна поїхала в Краматорськ, 28 червня росіяни вдарили по місту, Вікторія отримала поранення — і 4 липня ми прощалися з нею в Михайлівському соборі. Багато хто з колег-літераторів, тих, які працюють із темою культури, говорить про це відчуття. Відчуття того, що росіяни цілять у кожного. Перша подія на «радійній» сцені «Книжкового арсеналу» у 2023 році — це були поетичні читання «Поезія в пікселі». Читали поети, які нині служать у Збройних силах України. Троє не змогли приїхати. Артур Дронь, Ліза Жарікова і Макс Кривцов. Артур був на позиції, з ним не було зв’язку, Ліза була на тому самому напрямку (і 28 липня була поранена), Максим теж у той перший день не зміг приїхати. Але він з’явився пізніше. Вже була неділя і почалися останні поетичні читання, вже була на сцені й отримала від Максима повідомлення: «Я на “Арсеналі” й навіть вас чую». Я одразу написала йому: «А почитаєте?», він відповів: «Можна». І тоді вийшов на сцену, читав свої вірші. А за кілька днів після закінчення фестивалю озвався Артур, написав: «Вибачте, що я так довго не відповідав». І це от історія про роботу радійників на літературному фестивалі.

— Ще один цікавий напрям на радіо «Культура» — це радіодрама чи радіотеатр. Чим керуєтесь у виборі творів, які звучатимуть в етері?

— Я керуюся досвідом і талантом моїх колег Наталі Коломієць і Світлани Гудзь-Войтенко. Вони мають неймовірний досвід роботи з цими форматами, дуже добре розуміють історію та традицію, бездоганно орієнтуються в тому, що відбувається на українській театральній сцені. Я довіряю їхньому досвіду і смаку. Наталя Коломієць вміє працювати в форматі радіодрами з класичними текстами. Дуже люблю її версію «Мадам Боварі», наприклад. І її радіодраму за листами Григорія Сковороди до улюбленого учня Ковалинського. До ювілею Тараса Шевченка Наталя зробила радіопостановку за мотивами «Великого Льоху». Наталя — чи не єдина людина в культурній спільноті, яка у 2023 році не пропустила ювілей Марка Вовчка і зробила бездоганну радіопостановку про неї за мотивами біографічного роману Домонтовича «Романи Куліша» — «Мовчуще божество». І до кінця 2024 року я б радила стежити за тим, що робитиме Наталя Коломієць: буде багато прем’єр. Світлана Гудзь-Войтенко тримає руку на пульсі живого театрального життя. Театральна вистава — річ зникома, вона існує в часі та просторі, але радіо «Культура» якраз уміє зафіксувати це життя. Світлана саме цим і займається. Я надзвичайно пишаюся цією роботою. Наприклад, в ефірі можна почути «Зерносховище» за п’єсою Наталки Ворожбит у постановці Макса Голенка, або документальну музичну виставу «Місто Марії: щоденники облоги», або виставу про опір окупації Херсону — «Лишитися (не) можна».

 Олена Гусейнова говорить про радіодраму

А ще ми чи не єдині працюємо з жанром радіодокументалістики. Я дуже пишаюся, що команда готова шукати нові підходи й нову мову та що ми всі разом дуже вболіваємо за цей жанр. Моя колега Марина Люта вже цього року спродюсувала документальний проєкт про Івана Федорова, про початок українського книгодрукування. Радіодок «Львівський “Апостол”: як постало українське друкарство» можна вже слухати. А 11 березня відбудеться прем’єра радіодокументального серіалу за мотивами «Щоденника» Тараса Шевченка, для якого продюсерка проєкту Інна Мочарник навіть зробила український переклад. В обох радіодоках ви почуєте голос нашого колеги — актора Івана Шарана. І попереду ще багато цікавих радіоісторій. Як кажуть на радіо, не перемикайтеся, залишайтеся з нами!

Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»