Ви це вже чули мільйон разів. Як не історію, то пісню в кожному разі. Й це той самий випадок, коли якість має значення. Автори документального фільму «Щедрик проти "русского міра"» з компанії Prosto production – режисер Олександр Назаров, сценаристки Тіна Пересунько і Наталка Пономарів, продюсер В’ячеслав Пономарьов, який показали одним залпом у «Єдиних новинах» і на «Суспільному Культура», а також виклали на ютубі в перший день Різдва, розповіли трохи більше, ніж про акт політичної мудрості й мистецький подвиг. Вийшла розмова про колізію, зрозумілу нам сьогоднішнім: як ми стукалися в Європу, а Європа не поспішала нам відчиняти, а потім таки визнала наше існування. Звісно, будь-які паралелі мають обмежений вжиток, але ж вони не вигадані й не випадкові.

На тлі тектонічних подій Визвольних змагань із їхніми звитягами й втратами одна окрема вельми скромна, нібито локальна культурна ініціатива пробитися на Захід із «м’якою силою» могла би й загубитися. Нагадую: в момент, коли імперські орди під різними прапорами затискали незалежну Україну з усіх боків, голова Директорії Симон Петлюра доручив провідному дириґенту Олександру Кошицю створити хорову капелу зі спеціальною метою — представляти у світі нашу пісню, ось і все! Не дипломатична місія, не хитра політична комбінація, просто хор, кількадесят людей, які співають.

Чому, власне, хор? Не театр, не виставка картин, не кіно?.. А, так, кіно було ще в зародку. Бо, по-перше, Петлюра почув Кошиця на вечорі на честь Миколи Вороного й відразу оцінив потенціал. А по-друге, українська фахова хорова культура мала безперервну традицію від часів барокового партесного співу, а потім упродовж ХІХ століття українське культурне відродження як таке часто відбувалося у формах професійних або аматорських хорів. Хормейстерами були Лисенко, Леонтович, Стеценко і, про що не завжди згадують, Павло Тичина. Тоді ж народилося чимало пісень, які ми співаємо й до сьогодні; вони були або суто авторськими, або обробками фольклорних мелодій, але ми їх нині сприймаємо як народні.

У фільмі детально, покроково виклали хроніку тієї спецоперації з усіма випробуваннями, які тільки можна уявити: голод, холод, фізична небезпека, байдужість, ворожість, адміністративні перешкоди, диверсії. Ну й нарешті визнання, тріумф і… поразка. Україну розтоптали, Петлюру вбили у вигнанні, а хор через п’ять років після майже тисячі концертів у Чехословаччині, Польщі, Австрії, Франції, Бельгії, Великій Британії, Іспанії, Сполучених Штатах, Бразилії, Аргентині, Уругваї припинив своє існування. І «Щедрик», коронний номер капели, шедевр Миколи Леонтовича, теж убитого чекістами, перетворився на американську пісеньку, яка звучить із репродукторів на ковзанках і різдвяних розпродажах.

Виявляється, не все безнадійно: про подвиг можна нагадати, авторство в уявленні закордонної авдиторії відновити, що якраз тепер успішно робиться, досвід взяти на озброєння як прецедент і дороговказ. І сам фільм теж обіцяє стати переконливим нагадуванням не лише для вітчизняного глядача. Гадаю, на нього чекає успішна екранна доля в різних країнах — якість дозволяє.

Щодо якості: продюсер В’ячеслав Пономарьов зберіг команду зі свого попереднього безумовно вдалого фільму «Спадок Терещенків» (команда Prosto production: авторка і сценаристка – Наталка Пономарів, режисер і відеограф – Олександр Назаров, композитор – Олександр Климань, дизайнер –  Костянтин Пузанкін, редактор фільму – Антон Єганов – Ред.), доповнивши її однією позицією, але сильною: Тіна Пересунько, відома дослідниця Леонтовича й Кошиця, стала обличчям проєкту. До незаперечної телегенічності героїні, що вже саме по собі не так мало, додалося відчуття володіння матеріалом, яке неможливо або дуже важко імітувати. Тіна розбирає в Центральному державному архіві вищих органів влади документи, яких, можливо, років сто не торкалася жодна рука (бо вони перебували в закритому фонді № 3965 під грифом «таємно»… документи хору, таємно — теж промовиста подробиця): афіші, газетні рецензії, оригінали листування Петлюри і Кошиця, самвидавний журнал капели з карикатурами і жартами. Безумовно, авторам фільму пощастило, що бюджет дозволив їм закордонні експедиції. Прага, Відень, Брюссель, Париж — ніби нічого надзвичайного в кадрі не відбувається, але, як і годиться, навіть символічна присутність ведучої на місцях подій додає матеріалу переконливості, все як учили.

Є у стрічці ще дві істотні складові: графіка й музика. Дизайн інфографіки, на перший погляд, агресивний: ключові репліки з цитат — листів, щоденникових записів, спогадів — дублюються титрами, фотографії дійових осіб, — в оригіналі, зрозуміло, чорно-білі, — розфарбовано. Виходячи з обмеженості наявного візуального матеріалу, виглядає як вимушений крок. Колоризація й комп’ютерна обробка зображень є звичним інструментом, і не сказати, що команда «Щедрика» була тут піонером, але… Те, як сáме це зроблено, справляє несподіваний ефект: виникає враження, що ми бачили мало не документальні зйомки або ігрові реконструкції за участі ключових героїв, були безпосередніми свідками діалогів Петлюри та Кошиця. Можливо, це суб’єктивно, але в мене чи не вперше з’явилося безпосереднє відчуття Симона Петлюри як харизматичного лідера.

Ну й друга складова — хор як такий. Знову нічого дивного. Ясно, що капелу Кошиця ми як слід не почуємо, залишилися лічені записи. Одну з таких колекційних платівок, що дивом дожила до наших днів, ми бачимо і чуємо в кадрі, але ж якість звукозапису у двадцяті роки минулого століття всі розуміють. «Виконувати роль» капели Кошиця довірено так, академічному, так, із репутацією, але все-таки не всесвітньо відомому (наразі) хору «Українського радіо». За браком фахової експертизи можу поділитися власною реакцією: еталонно. Художня керівниця колективу Юлія Ткач досягає ефекту не масою, не сумою голосів, а темпераментом і просто-таки ювелірною інтонацією. Ну й, зрозуміло, музичний матеріал — український мелос і Леонтович. Чудово розумієш, чому вередливим меломанам Театру Шанз-Елізе та Карнеґі-голлу зносило дах.

Якщо ж перераховувати уроки «Щедрика», ось іще один на додачу: січень 1919 року, Українська Народна Республіка балансує на межі існування, ресурсів обмаль, критично бракує буквально всього, включно зі зброєю, а керівництво держави вважає за необхідне виділити захмарні на той час гроші на якусь культурну авантюру. Попри відчутний спротив у власних рядах, попри нікому не зрозумілі конкретні перспективи. Оце підхід!

У рецензіях (а якщо хтось іще не зрозумів, це щось на кшталт рецензії) за звичаєм годиться залишати зауваження. У мене зауважень до фільму «Щедрик проти "русского міра"» немає.

Фото: Анастасія Мантач, Суспільне. На фото активіст Віталій Селик (робить селфі), голова правління Суспільного Микола Чернотицький, сценаристка Наталка Пономарів, голова наглядової ради Суспільного Світлана Остапа, продюсер В’ячеслав Пономарьов, сценаристка Тіна Пересунько, виконавчий продюсер каналу «Суспільне Культура» Лук’ян Галкін