Ведуча «Культурного інстинкту» Ліза Цареградська: «“А які ж ми?” — питання, яке зараз цікавить багатьох»

Ведуча «Культурного інстинкту» Ліза Цареградська: «“А які ж ми?” — питання, яке зараз цікавить багатьох»

11:16,
12 Січня 2023
2909

Ведуча «Культурного інстинкту» Ліза Цареградська: «“А які ж ми?” — питання, яке зараз цікавить багатьох»

11:16,
12 Січня 2023
2909
Ведуча «Культурного інстинкту» Ліза Цареградська: «“А які ж ми?” — питання, яке зараз цікавить багатьох»
Ведуча «Культурного інстинкту» Ліза Цареградська: «“А які ж ми?” — питання, яке зараз цікавить багатьох»
Чому після 24 лютого розмови, які набирали тисячу переглядів на ютубі, стали набирати сотні тисяч, розповідає ведуча інтерв’ю каналу «Суспільне Культура».

Єлизавета Цареградська веде на телеканалі «Суспільне Культура» програму «Культурний інстинкт» — цикл інтерв’ю з українськими інтелектуалами. В минулому Ліза працювала на «Еспресо» і кримськотатарському каналі ATR. Кілька років була в команді служби новин «Громадського радіо», була однією з ведучих програми «Турборанок. Донбас». На «Громадському радіо» Ліза працює досі.

Вона каже, що «Культурний інстинкт» замислювали як розмови з людьми, які творять сучасну Україну: письменниками, художниками, режисерами, акторами, істориками, журналістами і психологами. Після 24 лютого в програмі більше говорять про трансформацію культури в умовах війни і нашу спільну травму, з якою треба щось робити. Ліза веде програму по черзі з Софією Челяк із Українського інституту книги.

До 24 лютого записи випусків програми на ютубі збирали до тисячі переглядів. Під час війни кількість переглядів різко зросла — тепер деякі відео набирають поза сто тисяч. Ліза каже, що це — прояв великого запиту в суспільстві (і не лише в Україні) на все українське; але чи збережеться він, коли війна закінчиться?

— Запит аудиторії під час війни на все, що про нас, зріс, — розмірковує Ліза. — Якими ми були, яким був український стрій, хто насправді написав ту чи іншу пісню, яку, звісно, потім вкрала Росія… Словом, запит на віднаходження себе: що їли, як відзначали Різдво… Хто ми є в цій системі координат, як ми опинились у цій великій війні, чому на нас напали. Культура ж насправді невіддільна від нас. Мені б хотілося, аби ми усвідомлювали, що культура — це не те, що після спорту в новинах (і то у формі сюжету про відкриття виставки), а те, чим пронизане все наше життя. Культура говоріння, культура мислення, культура навчання. Цим ми й займаємося на Суспільному: намагаємося говорити про неї в усіх можливих формах, під усіма можливими кутами. Боротися за свою культуру й виборювати її.

— Лізо, ти працюєш у Києві під час війни. Тобі страшно?

— Так, часом мені страшно. Головне цей страх розпізнати й зрозуміти, що ти боїшся.

В мене не було відчуття, що велика війна насувається. Повномасштабне вторгнення не стало для мене несподіванкою, бо я вже розуміла, що таке Росія. Але до останнього я сумнівалася, що росіяни на таке здатні. Не тому, що була про них високої думки. Просто здавалося, що вони розуміють, якими будуть для них наслідки відкритої скриньки Пандори…

На початку великої війни ми виїжджали в Івано-Франківськ до батька мого чоловіка. Тоді для мене головним було вивезти себе, маленьку дитину, двох собак і кицьку в безпечніше місце і зрозуміти, як бути далі. Спочатку я майже не долучалась до роботи команди «Громадського радіо», але потім почала виходити в ефір дистанційно — по дві-три години на день. За два місяці такої роботи я зрозуміла, що все: я здаюся. Зараз уже краще, організм адаптувався, але сказати, що мені вже не страшно, я не можу. Я боюся нападу з Білорусі, боюся, що знов доведеться їхати двадцять годин за кермом, вивозячи маленьку дитину. Найбільший страх — що заподіють шкоду моїй дитині.

Зараз ми живемо під Києвом у селі, куди переїхали за рік до повномасштабного вторгнення. В мене з Києвом складні стосунки — я його переважно не люблю. Ти розумієш усі переваги, але все одно не любиш. Столиця мене швидко втомлює; я хотіла жити в селі. У Франківську було просто фантастично — це той ритм і формат міста, який я собі хотіла. Розміри співмірні з людськими можливостями і потребами, й неподалік гори, які я люблю.

— Чи рятує тебе за теперішніх обставин робота, чи стабілізує вона тебе?

— Так, я отримую задоволення від роботи, бо це справа, яка мені дуже подобається. Я люблю Україну, люблю все, що з нею пов’язано, люблю цих людей. Звісно ж, я ставила собі питання, чи не доведеться мені виїхати з України, але відчула, що не припасуюся ніде. Доки маю відносну безпеку, буду тут. Я вже достатньо травмована, щоб нести цей тягар. Якби довелося виїхати до Польщі, мені б і там снилося, що на нас наступають російські війська і знову треба їхати. Моя робота важлива тут. Це теж частина моєї ідентичності. Я журналістка, я звідси і я про це.

Становлення моєї ідентичності почалось нещодавно. У моїй родині на повному серйозі лунали тези про братні народи. В мене дуже релігійна родина, відповідно, це все зав’язано ще й на церкві Московського патріархату. Всі мої дитячі спогади — за методичкою російської пропаганди. Але я давно не живу в цих наративах. Відправною точкою став початок роботи на кримськотатарському каналі ATR. У дитинстві я постійно їздила з родиною в Крим, але не бачила там кримських татар, не помічала їх, не замислювалась про їхню боротьбу за право жити на своїй землі. Але коли я почала спілкуватись із цими людьми, я почала ставити собі запитання: а що зі мною? Так запустився процес мого самоусвідомлення.

— Інтерв’ю, які ви із Софією Челяк робите на Суспільному, — це для кого і про що?

— Після 24 лютого ми почали робити цикл розмов із митцями й мисткинями, лідерами думок, які роблять сучасну Україну. Але задум виник ще до повномасштабного вторгнення. Ми тоді навіть записали кілька інтерв’ю — з експерткою із сучасного мистецтва Катериною Тейлор, журналістом Павлом Казаріним, літературною критикинею Вірою Агеєвою.

 

Ми хотіли робити програму про україноцентричних людей. Велика війна внесла деякі корективи в теми, але осердя те саме. Це програма для людей, яким цікава Україна, але не для вузької бульбашки. Мені здається, що «а які ж ми?» — питання, яке цікавить і українців / українок, і багатьох за межами України, особливо зараз, коли всі звернули на нас увагу.

Ми намагаємось уникати надмірної інтелектуалізації. Не виглядати високочолими людьми, які дискутують, поправляючи окуляри. Але ми говоримо з інтелектуалами, тому говорити простіше виходить не завжди.

Інтерес до нашого контенту зріс у рази. Українці ніби не припускали, що вони круті, а тут раптом, коли прийшла повномасштабна війна, усвідомили, що в них гідності більше, ніж вони підозрювали. Це змінює їхню парадигму. А ще виникло почуття огиди до російського — того, що українці раніше споживали. Хоча процес прокидання ще триває, щоб це сталось остаточно, потрібно більше часу. І я хочу вірити, що навіть після перемоги, коли Росія нестиме покарання, а нам доведеться жити по сусідству з росіянами — кордони ж нікуди не дінуться, — це почуття огиди залишиться.

— Після великої війни канал «Суспільне Культура» змінив вектор?

— Сказати, що телеканал став інакшим, я не можу. До нас прийшли в команду абсолютно прекрасні люди, які роблять зараз диджитал класно — це те, чого нам бракувало. Бракувало швидкості реакції: щось сталося — відразу ж записали. Новини культури — це взагалі про тут і зараз. Тішуся, що колеги роблять це в такому доступному для всіх форматі.

— Як ви добираєте гостей? Нещодавно серед героїв був навіть священик…

— Ми з Софією виходимо із власних відчуттів і вподобань. Я намагаюся розширювати свій горизонт, бо розумію, що мої смаки можуть не збігатися зі смаками аудиторії. Я, наприклад, не дуже в темі попкультури. Але це теж наша культура, і попвиконавці є лідерами думок. Це наповнює життя українців.

Перед Різдвом у нас була мета поговорити з представниками католицької, грекокатолицької і православної церков. Погодився на розмову римокатолицький єпископ Віталій Кривицький. На мою думку, люди, які ходять до церкви, хотіли би побачити свого єпископа в розмові не лише на релігійні, а й на інші теми, які їх турбують. Наприклад, про Стамбульську конвенцію. Гість був відкритий до розмови і відповідав на наші запитання.

 

Якби була така можливість, кого би з українських інтелектуалок минулого століття ти би запросила на «Культурний інстинкт»? І що би запитала?

Можливо, це попсово звучить, але Олену Телігу. Це досить суперечлива постать. Вона бачила сенс у співпраці з нацистами, бо сподівалася, що це допоможе Україні скинути ярмо. Мені цікаво, як вона доходила цих висновків і чи зрозуміла врешті, що це не вихід. Також Ладю Могилянську з Розстріляного Відродження. Люблю її вірш «Я ні з ким не піду до пивниці». Людина, яка написала такий вірш, мені цікава.

Було б цікаво поспілкуватись із Косачами, Ханенками… Хотілося б однієї ночі, як у Вуді Аллена, опинитися на їхній здибанці, поспостерігати за ними, послухати їх.

— Ти кажеш, що не любиш соціальні мережі…

— Я їх ненавиджу. Не засуджую людей, які працюють у соцмережах зі своєю аудиторією, але сама цього не роблю. Соціальні мережі не подобаються мені з тих самих причин, із яких не подобається Київ. Вони для мене зашвидкі, там забагато всього. Я там не чую себе. Включаюся в дискусії в соцмережах, починаю щось коментувати і відчуваю, що роблю це заради соцмереж, а не заради себе. Для мене це чужорідна штука, зайва. Коли я видалила застосунок фейсбука зі свого смартфона, мені здалося, що я пропускатиму багато інформації. Зовсім ні. Не відчуваю потреби постійно аналізувати стрічку новин.

— Тебе не дратує паразитування на темі війни й поява продукту сумнівної якості, що експлуатує моду на патріотизм?

— Дратують непрофесійні хайпові маркетологи. Пісень я не чую, тому вони мене не дратують. Точно має виникнути якісне осмислення того, що відбувається, — в кіно, в літературі, в музиці. Важливо, щоб це робили правильні люди. Одна справа «Клондайк», а інша — ігрове кіно в іще не відбудованій Бучі на фоні справжніх декорацій.

Фото: Валентина Кузана

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду