Русифікація: передчуття, прогноз і страх повернення

Русифікація: передчуття, прогноз і страх повернення

13:00,
10 Квітня 2024
1573

Русифікація: передчуття, прогноз і страх повернення

13:00,
10 Квітня 2024
1573
Русифікація: передчуття, прогноз і страх повернення
Русифікація: передчуття, прогноз і страх повернення
Роботу «Суспільне. Культура» варто сприймати не як чергову розповідь про відоме, а як фільм-попередження: не варто намагатися повторити це.

Про «Суспільне Культура» мешканці соцмереж, передусім українського сегмента Facebook знову відгукуються позитивно. Причина — новий проєкт «Русифікація у стилі поп», прем’єра якого відбулася в ефірі 31 березня. Зазвичай критично налаштовані до українського телепродукту небайдужі громадяни після прем’єри та появи фільму у відкритому доступі буквально щодня (на момент створення цього тексту теж) поширюють відео й наполегливо рекомендують для перегляду й навіть закликають у стилі: «Це повинен подивитися кожен!».

На YouTube за дев’ять днів набралося чверть мільйона переглядів, хоча це зовсім не означає тотального схвалення. Бо вже не лише є дискусії щодо вибору гостей, вони ж — спікери та експерти, а й загалом критична оцінка наповнення. Тут чи не найактивнішою є Анжеліка Рудницька, прямо причетна до українізації нашого шоу-бізнесу та телебачення в середині 1990-х, про що вдячно згадується авторами фільму. Проте самої «хрещеної мами» української попмузики серед героїв стрічки нема. З цього приводу вона не лише писала на своїй Facebook-сторінці, а й висловила «фе» в ефірі «Еспресо». Але те, що більшість спікерів проєкту, на думку не лише пані Рудницької, викликають питання, бо не мають ніякого відношення до часів становлення музичної культури, за великим рахунком значення не має. Бо зміст фільму важливіший за те, яка саме персона ретранслює правильні, потрібні, не завжди красиві, відтак завжди корисні смисли.

Якщо це прийняти, то за суперечками, хто про що має право говорити, почне проступати дуже серйозна та не надто очевидна сьогодні тема. Власне, вона є основною ідеєю годинного фільму, лишається тільки зрозуміти, як із цим усім не зайти в чергове зачароване злим чаклуном коло. Або ж як самим, подібно гоголівському Хомі Бруту, окреслити захисне коло довкола себе, не пускати всередину нечисту силу з-за поребрика та знайти в собі сили не дивитися в очі всесильному Вієві

Журналіст і ведучий «Еспресо» Андрій Сайчук у згаданому вище ефірі з Анжелікою Рудницькою частково окреслив проблематику: «Нам не треба пояснювати, це об’єктивна реальність. Але цей фільм про русифікацію — для тих, хто був русифікований». Тобто такий собі лікнеп, енна спроба вийти за периметр однодумців, піти в люди. Пояснити ширшому колу співгромадян не лише історію хвороби під назвою «русифікація», разом із тим переконуючи визнати цю хворобу в себе. Без визнання рано чи пізно є величезний ризик рецидиву й реваншу. Деякі спікери фільму не просто попереджають — визнають небезпеку й навіть готові дати хворобі черговий бій.

Не лише вони й не лише у згаданій стрічці. Наприклад, у подкасті на медіа «Грунт» Олексій Коржун, розмовляючи з гумористкою, уродженкою Донбасу Сашою Шабаліною, висловлює не лише подібні побоювання, а й упевненість у тому, що за кілька років після нашої перемоги в якійсь формі станеться відкат українізації. Це як передчуття великої війни — з початком 2022 року наділені критичним мисленням співгромадяни не могли їх пояснити, проте тривогами ділилися й чекали ескалації з дня на день, з тижня на тиждень. Щоправда — і це визнається! — та сама ескалація очікувалася як локальна. Не далі Донбасу, де на той час війна тривала вісім років і сприймалася як щось далеке. Та навіть визначалася таким собі способом Божої кари за прийняття без опору російського порядку денного. Реальність виявилася в рази страшнішою, але подібна аналогія доцільна, коли йдеться про русифікацію в стилі поп, засобами масової, популярної культури, не лише музики.

Давайте відверто: от що нового сказали-показали автори фільму аудиторії, до якої належать україноцентричні співгромадяни? Хіба журналіста і музиканта, лідера скандального гурту «Хамерман знищує віруси» Альберта Цукренка в ролі автора й ведучого. Він дотепер, здається, не виступав у подібній іпостасі на каналах ефірного телебачення. Проте говорить пан Цукренко речі, давно відомі загалу. Не такому широкому, як хочеться. Тим самим «нам», згаданим всує Андрієм Сайчуком.

Той-таки український сегмент YouTube, що останніми роками динамічно розвивається, присвячував темі засилля російської музики та й загалом культури десятки, а то й сотні випусків на різних каналах. Хіба що Альберт Цукренко з тієї когорти, яка була тривалий час усередині процесу, відчула на собі й може оповідати зі спокійною впевненістю та знанням справи. Тоді як хтось віку, світогляду й життєвого досвіду автора та ведучого «Загону кіноманів» Віталія Гордієнка мовить про русифікацію немов про власне разюче відкриття. Артефакт, свідчення епохи, варте ретельного дослідження. Те, на що раптом звернув увагу й жахнувся. Саме для них у фільмі звучить короткий однозначний висновок: «Наші 90-ті — це український попренесанс, який трохи згодом купила Росія. О, до речі, якщо 20–30-ті — це “Розстріляне Відродження”, 60–80-ті — “Задушене Відродження”, тоді можна сказати, що 90-ті — це «Куплене Відродження».

Гроші, за твердженням антигероя радянського фільму «Бережись автомобіля!», ще ніхто не скасовував. Вони й стали наріжним каменем відкату й повного занурення в російський попкультурний простір від початку 2000-х після впевненого домінування протягом першого десятиліття Незалежності. Що у стрічці пропустили, точніше, на чому зупинилися недостатньо, так це на феномені «задушеного відродження». Бо в 1960–1980-ті в підрадянській Україні хай не надто комфортно з погляду ідеології, але загалом непогано як на стан тогочасного культурно-інформаційного простору існували цілком собі українські й україномовні ВІА (вокально-інструментальні ансамблі) — «Арніка», «Карпати», «Ватра», «Гроно» та інші. Та ж таки «Ватра» під керівництвом Ігоря Білозора та з солісткою Оксаною Білозір мала потужну підтримку львівського заводу «ЛАЗ», якісну апаратуру, зокрема знімальну, і, крім аншлагових гастролей, п’ять музичних фільмів, трансльованих в ефірі тогочасного телебачення з офісом на Хрещатику, 26.

Звісно, мала місце цензура. Проте свою справу робили також гроші — це в стрічці показано на прикладі Софії Ротару. До речі, автори могли б сказати кілька слів і про Миколу Гнатюка, відомого на весь СРСР початку 1980-х естрадними хітами на слова російського поета Андрія Вознесенського «Танец на барабане» та топового на свій час пісняра Миколи Добронравова «Птица счастья». Одначе в пізньому СРСР російськомовний репертуар при державній монополії на так зване центральне телебачення давав, крім грошей, всесоюзну славу. У 2000-ні й далі «куплене відродження» велося лише на російські гонорари. Адже можливостей потрапити в телевізор стало значно більше. Тому не всякий телеефір на Росії дозволяв належним чином тішити самолюбство й вдовольняти амбіції.

Російські гроші лишаються спокусливою константою не лише в царині української попмузики, кіно- й телевиробництва, загалом культурного середовища, медіа й інфопростору. До речі, ця тема порушена і в іншому свідому документальному серіалі від «Суспільне. Культура» — «Велика російська брехня». Вони давно й успішно працюють також у західному світі. Мова не про «корисних ідіотів» на кшталт Ілона Маска, Роджера Вотерса, Жерара Депардьє, Еміра Кустіріци чи Орнели Мутті. Їм якраз багато не треба, вони люблять Росію не так за гонорари, як за експортовану «загадочную душу». Йдеться про політиків, лідерів думок і медійників, які цинічно склали прейскуранти, вимагають по них регулярної оплати та мають її без затримок. Якщо можна їм — чому не можна нашим, менш значущим діячам?

Коли Україна переможе, вона багатшою від того не стане. Якщо нинішня українізація — не так про гроші, як про емоції, з настанням миру гонорари знову матимуть значення. Ось що мають на увазі ті, хто в «Русифікації в стилі поп» передчуває неминучий відкат. Адже тих, кого не розстріляли й не додушили, з часом починали впевнено купувати. Тому варто сприймати нову, дуже суголосну часу доби роботу «Суспільне. Культура» не як чергову розповідь про відоме, а і як фільм-попередження: не варто намагатися повторити це.

Колаж: Суспільне

Коли «Детектор медіа» тільки розпочинав роботу, найпопулярніші українські медіа ще дослухалися до темників. Але завдяки спільній боротьбі журналістів та суспільства це змінилося. Найпоказовіше: Україна пройшла шлях від державного телебачення до Суспільного.

Тепер наша команда прагне розширювати аудиторію та впливовість Суспільного мовлення заради ідей та ідеалів, які воно продовжує ілюструвати.

Запрошуємо приєднатися до нас у цьому завданні, ставши частиною Спільноти «Детектора медіа».
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду