Репортаж із презентації цього проєкту читайте тут.

«Позиція Україна» розповідає про людей, котрі продовжують робити свою роботу під час війни. По суті, це низка портретів, вписаних в один день із життя героя або героїні. Кожна серія триває в середньому 13-14 хвилин. Місця зйомок мало не щодня звучать у новинах: Нью-Йорк, Дворічна, Соледар, Бахмут, Курахове. 

Над циклом працювало об’єднання «Вавилон 13». Окремі частини знімали режисери, відомі за попередніми неігровими фільмами, — Володимир Тихий, Костянтин Кляцкін, Денис Воронцов, Роман Любий, Дмитро Могилинець. Автори «Позиції» уникають формату інтерв’ю; просто стежать за тим, що відбувається з персонажем, як він чи вона реагує на обставини. Причому представлені рівним чином і військові, і люди з мирними професіями, котрі по факту теж стали військовими. Хтось ремонтує автівки для ЗСУ. Хтось — оператор БПЛА. Або фронтова медикиня. Пожежник або голова військової адміністрації в обстрілюваному містечку. Командир батареї САУ. Тренер дитячої команди із силових єдиноборств. Подружжя релігійних пекарів. До обставин вони ставляться більш чи менш стоїчно: «Тут хороший день — це коли добре відпрацював і по тобі нічого не прилетіло», «Облаштували оборонний пункт — кілька прильотів, і треба все наново», «Діти тут дорослішають на очах», «Нікуди я звідси не збираюся їхать». У деяких епізодах обходиться і без зайвих слів — достатньо лише красномовного монтажу прифронтових образів.  Окремий цікавий елемент, свого роду підпис проєкту — пісня української рокгрупи під фінальні титри, дуже точно підібрана за ритмом і настроєм: «Пиріг і Батіг», DakhaBrakha, «Тимчасова назва», Kozak System, «Жадан і Собаки», Renie Cares, Yarmak.

Так із окремих сюжетів «Вавилон 13» складає одну захопливу велику історію про українців і українок на війні.

Костянтин Кляцкін має насичену фільмографію, в якій як повно-, так і короткометражні картини. У «Позиції Україна» він виступив співпродюсером і режисером чотирьох епізодів, про створення яких розповів нам.

Створення

— Суспільне оголосило конкурс на створення серії документальних фільмів, про, умовно кажучи, один день із життя в Україні.

Ідея полягала в тому, щоби зняти один день життя людей, які працюють на перемогу, але зазвичай лишаються за кадром. І «Вавилон 13» у цьому випадку дуже підходив для такого завдання. Бо наше об'єднання дуже багато знімає якраз у фронтовій зоні. І ми фокусуємося саме на історіях звичайних українців, які не потрапляють у фокус новин.

Ми подалися з концепцією, що знімаємо дуже різних людей. Тобто це не тільки військові, це і ДСНС-ники, волонтери, просто місцеві, що допомагають, та інші. Це дуже складне кінодослідження, бо зйомки тривали в різних регіонах — від Запоріжжя до Донбасу й Харківщини. І всюди, по суті, те ж саме: як звичайні українці борються за свою землю. Ми довго сперечалися щодо назви «Позиція Україна». Вона мала бути короткою та чітко відповідати тому, про що ми розповідаємо. Зійшлися на тому, що зараз уся Україна — одна велика лінія фронту, і кожний тримає в ній свою позицію. І у військовому плані, і в цивільному.

Почали фільмувати в січні. На той момент наша команда проїхала вже, мабуть, десятки тисяч кілометрів прифронтовими територіями. І ми плюс-мінус розуміли важливі місця, в які, умовно кажучи, увага прийде нескоро.

Тренер

— Романа Степурака ми знали раніше. Він сільський тренер з ММА — силових єдиноборств. Нас дуже вразило, що хоча лінія фронту до містечка Покровське дуже близько, він нікуди не виїхав. Ба більше, там чимало дітей залишилося, бо це громада, багато сіл навколо. Ми поспілкувались і зрозуміли, що він не може покинути своїх вихованців: адже якщо він поїде, хто тоді з ними буде? Нам дуже важливо розказати про нього саме в такому форматі. Зрозуміло, що там прифронтова зона, постійний рух військових, наче мурашник. Але це дуже класно лягло в концепцію проєкту. Я вважаю, що в мене вийшла одна з найбільш емоційно потужних частин циклу.

Пекарі

— Наступна робота знімалася ще далі на схід, у Кураховому, прямо перед Мар’їнкою. Від Покровського це пряма траса. Виявилося, що волонтерську пекарню в Мар'їнці, про яку ми знали раніше, евакуювали в Курахове та продовжують у ній пекти хліб. Коли ми туди приїхали, то знову здивувалися: місто під постійними обстрілами, а люди повертаються. Власники пекарні — якісь супергерої: щодня сідають у бусик, їдуть у сіру зону, везуть туди хліб. А там же останні блокпости — і все: далі Мар'їнка, якої вже немає. Ми з ними в цьому бусику, по нас уже поруч прилітає, а вони якісь сталеві, абсолютно спокійно собі їдуть, бо знають, що їх чекають у центрі села, в яке ніхто вже не приїде: ані пошта, ані «швидка», ані поліція. Це історія буденного героїзму, який складно осягнути, навіть якщо подивишся фільм.

Ґазди

— Куп'янський район єдиний на Харківщині досі лишається частково окупованим. І, власне, з окупованої частини зараз росіяни намагаються наступати.

Ми побачили дуже важливу штуку про те, що таке українська держава на місцях. Бо, за великим рахунком, голова Куп'янської військової адміністрації пан Андрій і уособлює цю державу. Такі представники місцевої влади допомагають найвіддаленішим регіонам і роблять це на горизонтальних зв'язках. Наприклад, у когось є ліс, а під кордоном із Росією в людей немає чим опалювати будинки. То вони влаштовують так, аби цей ліс привезли туди, де він потрібен. Вони весь час їздять по цих фронтових селищах, намагаються зрозуміти потреби. Десь починається в людей невдоволення — їдуть туди, розбираються. Можете собі при цьому уявити, яка там логістика жахлива, не всюди доїдеш.

Плюс у цій історії є феноменальний епізод про місцевого фермера. Це складно уявити навіть на Київщині: у нього ро́боти видають молоко телятам. Це технології, які неможливо було уявити ще кілька років тому. Ферма стоїть майже на фронті, була в окупації. Ці корови пережили весь цей жах. Без електрики нічого не функціонувало, телята помирали. Тепер там прильоти, а цей фермер усе одно вперто продовжує, просить розмінувати поля, бо нема чим годувати тварин. Отака прямо сила.

Брехня

— І на це все накладається російська пропаганда, там у Куп’янську чудово ловить російське радіо. Цю маячню неможливо слухати, але ми її уривок залишили у фільмі. Ми їдемо з нашим героєм, знаємо, що вночі росіяни зруйнували технікум ударом ракети С-300 — і вони брешуть по радіо, що знищили там сотні карателів-нацистів. Це так контрастує з тим, що Андрій каже: «А ми тут тільки відновили вікна після минулого обстрілу, а вони тепер його просто добили». Чудово, що ми це зафіксували. Бо Куп’янськ поступово знищують. Якщо російський наступ там триватиме і по Куп’янську далі битимуть, то це старезне, красивезне місто може взагалі зникнути. Особливо якщо врахувати, що коли росіяни відступили, Куп’янськ був майже неушкоджений. Тобто наслідки боїв, що ми знімали, були вже після деокупації. Думаю, росіяни почали нищити місто, щоби помститися.

Пожежник

Історія четверта — ми поїхали з деесенесниками у Дворічну, теж старовинне містечко. Специфіка в тому, що лінія фронту йде прямо по території громади Дворічної, по берегу річки. Воно вже було дуже побите та знищене. Але там досі функціонував підрозділ ДСНС. Єдине, що вони вже не сиділи в пожежній частині, бо туди постійно прилітало, а в сусідній будівлі — але виїжджали на виклики, гасили. Тобто без електрики, без води, без нічого продовжували працювати. Ми зняли унікальну історію, хоча більшу частину зйомок сиділи з ними в підвалі, бо нагорі неможливо було перебувати. Це для мене приклад звитяги звичайних людей, які борються за своє містечко. Там навіть фільмувати було складно. Прямо над головами висять ворожі «пташки», ти постійно чуєш свист снарядів. Деесенесник, коли їде на гасіння пожежі, крім свого костюму вогнеборця має надівати бронежилет і каску для захисту від осколків і куль. Це дійсно подвиг — виходити на роботу в цих умовах. Ми заїхали на пару днів і виїхали, а вони кожен день у цьому.

Коли ми недавно зідзвонювалися, вони сказали, що Дворічної вже немає. І немає там підрозділу ДСНС, бо не лишилося кого та що рятувати. Росіяни після наших зйомок добили все. На цей момент історія цього славетного містечка, мабуть, дописана.

Літопис

Шкода, що проєкт зараз не дуже просувають. У нас теж бракує ресурсів. Адже «Вавилон 13» — це об'єднання волонтерів. Кожен робить те, що може в міру сил. І займатися ще просуванням, на жаль, майже немає можливості. Будемо дуже раді, якщо такі фільми дивитимуться. Найголовніше, що вони вже зняті й залишаться в історії. Це справді дуже важливо. Бо якби свого часу ми не створили ютуб-канал і не почали фільмувати на Майдані, зараз багато речей були би викривлені і, мабуть, просто забуті через плин часу і через те, що забагато подій відбувається.

Так само і з «Позицією Україна». Це такий відбиток зими 2022-23 років. Мені здається, він дуже важливий, і класно було б частіше робити такі літописи саме в документалістиці.