Чи міг Володимир Вакуленко вижити в окупації

Чи міг Володимир Вакуленко вижити в окупації

08:49,
6 Січня 2023
2674

Чи міг Володимир Вакуленко вижити в окупації

08:49,
6 Січня 2023
2674
Чи міг Володимир Вакуленко вижити в окупації
Чи міг Володимир Вакуленко вижити в окупації
Суспільне зняло фільм-розслідування про вбивство дитячого письменника на Харківщині.

Суспільне готується показати фільм-розслідування «Записи під вишнею», присвячений викраденню і вбивству дитячого письменника Володимира Вакуленка. За місяць до того Володимира офіційно визнали мертвим. До того часу у близьких і колег жевріла надія: Володимир зник в окупації, про нього не було ніякої інформації, у квітні писали, що він у російському полоні. Експертиза ДНК поставила крапку в трагічній долі письменника.

 

Але у фільмі маємо трагедію не лише окремо взятого Володимира Вакуленка. І не лише історію про приниження і знищення українських громадян російськими окупантами, показану через трагічну історію дитячого письменника, як позиціонує свою стрічку авторка Катерина Лихогляд. Маємо значно більшу, ширшу й глобальнішу проблематику.

Непряме підтвердження тому — анонсований 30 грудня, наступного дня після прем’єри на Суспільному, черговий випуск програми «Історії війни» на каналі НТН. Він теж про загибель Вакуленка. Нюанс у тому, що «Історії війни» — проєкт медіагрупи «Інтер», яка досі належить співголові колишньої «Опозиційної платформи — За життя» Сергію Льовочкіну та олігарху Дмитру Фірташу. І ще 23 лютого була рупором проросійської пропаганди в Україні. Вже наступного дня, коли Росія пішла в наступ на Україну, «Інтер» «перейшов на бік України» й невдовзі долучився до спільного телемарафону. У той час, коли трагічно загиблий Вакуленко, як і сотні тисяч громадян із активною проукраїнською позицією, перебували на маргінесах інформаційного простору. В тому числі завдяки старанням того ж таки «Інтера».

Тепер повідомлення про загибель автора пронизливих дитячих книжок — серед топових новин кінця минулого листопада. Вчорашні колаборанти вимушено й навряд щиро віддають йому посмертну шану. Поруч із тими журналістами, для яких смерть батька особливої дитини — подвійна, коли не потрійна трагедія, згадка на перефарбованих майданчиках сприймається фальшиво. Чому потрійна? Бо крім безпорадної дитини, яка втратила тата, український книжковий простір утратив перспективного автора, а держава Україна — активного громадянина.

Син Володимира Вакуленка, яким нині опікується бабуся, мама письменника

Камера в «Записах під вишнею» безжально, навіть шокуюче фіксує розпач Володимирової 71-річної матері: «Як він міг так поступить зі своєю дитиною… Як він міг його бросить… Він же його так любив…» Згорьована, втомлена жінка вочевидь має на увазі, що її син не повинен був лишатися в окупації, а виїхати і врятувати себе і дитину.

І знову повертаємося до записів та усних свідчень самого Вакуленка, які стали основою для фільму. Фрагменти його захованого під вишнею рукописного щоденника, начитані закадровим голосом, та опитані мешканці села Капитолівки поблизу Ізюма, де жив і загинув Володимир, свідчать про дві несумісні в одній голові речі.

Вакуленко чітко визначає своє негативне ставлення до росіян — і водночас щиро переконаний, що росіяни, хоч які вони є, його не чіпатимуть. Він чомусь вважав, що відданого батька не заберуть від хворої дитини. Жевріла надія на залишки людяності навіть у найлютішого ворога. Власне, кілька разів це ніби підтверджувалося: Вакуленка арештовували, але відпускали. Востаннє його забрали просто з двору наприкінці березня…

Камера рухається за журналісткою Катериною Лихогляд, яка має намір пройти з Володимиром Вакуленком його останню путь і реконструювати події до фатального кінця. Тут стрічка «Записи під вишнею» перегукується зі стрічкою від Бі-бі-сі «Я звертаюся до нього на ім’я», автори якої відтворюють убивство росіянами дев’ятьох чоловіків у Бучі. Це теж був березень 2022 року, й ті чоловіки, як і Вакуленко, — не єдині жертви російських карателів. Відмінність у тому, що журналісти Бі-бі-сі знайшли Івана Скибу — того єдиного, хто вижив і тепер свідчить. Натомість як саме загинув дитячий письменник, не бачив ніхто. Його й упізнали не відразу. Спершу через довге волосся прийняли за жінку у братській могилі.

Утім повернімося до початку «Записів під вишнею». Бо основну проблему загиблого Вакуленка, заразом і проблему нашого суспільства й — глобально — одну з причин російського вторгнення авторка озвучила вже на перших хвилинах: «Він узагалі був відомий своєю проукраїнською позицією». Надалі про позицію загиблого згадують усі, з ким спілкується Катерина Лихогляд. І що частіше згадують, то дикіше, сумніше й безнадійніше це звучить. Бо навіть після розстрілів на Майдані в лютому 2014 року та початком російського вторгнення в Україну проукраїнську позицію окремих українців чи окремо взятої спільноти доводилося повсякчас уточнювати й на ній наголошувати. Мовляв, ось є проукраїнські громадяни, а творці й шанувальники каналів «Інтер», «112», «Наш» чи видань «КП в Украине» і «Страна UA». Є аудиторія «Сватів», а є аудиторія «Спіймати Кайдаша» та «Кіборгів». Слово «патріот» знецінювалося на всіх рівнях. Самі ж патріоти заносилися спершу в списки маргіналів, яким не місце в ефірах та на масових медійних майданчиках. Потім — потрапляли в «чорні списки», і їх зачищали окупанти.

Я схильний вважати першою жертвою цієї війни Сергія Нігояна, вбитого під час Революції гідності в січні 2014 року. Володимир Вакуленко своєю трагічною загибеллю доводить: не обов’язково писати дитячі книжки українською мовою, аби тебе вбили навіть не росіяни, а проросійськи налаштовані зрадники. У «Записах під вишнею» свідки наголошують: по нього прийшли бойовики з окупованої частини Донеччини. Тобто вчорашні українські громадяни, які перейшли на бік Росії. Проте до 24 лютого 2022 року таких потенційних зрадників було повно і в Києві. Сьогодні вони раптом «перейшли на бік України». Хоча їм навряд би щось загрожувало. Смерть від кулі й поховання в братській могилі — точно ні.

Автори «Записок під вишнею», як автори попередніх документальних стрічок на тему життя в російській окупації, заходять і показують свідків, здатних подолати травматичний досвід і показати, де, що і як чинили з ними росіяни. Можна проєктувати все це на долю Вакуленка. Але також на його місці міг бути й напевне був інший полонений. Через що мене трошки напружує наголос на загибелі саме дитячого письменника, саме актора, саме режисера, саме історика. Рід занять того, кого російський каратель обрав черговою жертвою або в кого російський окупант стріляє, для нього, карателя й окупанта, значення не має.

Найперше під каток потрапляють саме проукраїнськи налаштовані громадяни. У довоєнній та воєнній Україні вони вважалися диваками. Навіть тепер ми змушені наголошувати на такій позиції. Тому під час Майдану Володимир Вакуленко був серед поранених тітушками. Під час гібридної війни в не надто сприятливому інформаційному середовищі мав небагато шансів закріпити власну ідентичність. А в окупації — зберегти життя. Лишається без особливої надії сподіватися: після перемоги поняття «проукраїнський» буде не особливою потребою активіста, а нормою для пересічного громадянина.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду