Бог не бачить, люди не думають

Бог не бачить, люди не думають

10:43,
29 Грудня 2021
2320

Бог не бачить, люди не думають

10:43,
29 Грудня 2021
2320
Бог не бачить, люди не думають
Бог не бачить, люди не думають
Новий фільм-розслідування Суспільного — про так звані релігійні організації та їхні «реабілітаційні» центри, де людей калічать і вбивають. Але українці все одно вірять і йдуть туди по порятунок.

«Це кіно потрясає навіть не просто жорстокістю, а тим, що таке можливо в принципі у наш час і в цілком собі нормальному суспільстві, — написала журналістка й телеведуча Мирослава Барчук, при цьому не стримавши легкого сарказму. — Окрім усього іншого, ці розслідування — одна з відповідей на питання "так а шо там ваше Суспільне робить на гроші платників податків?"» Це реакція на черговий фільм-розслідування Суспільного під назвою «Поки Бог не бачить». Я писав про один із попередніх, але проблема, поставлена в новому, стоїть для мене окремо, бо надто особиста. По-перше, в родині є люди із залежностями. По-друге, є й потерпілі від так званих альтернативних церков — іншої назви для бодай якогось їхнього визначення не знаходжу.

Оцінку Мирослави Барчук можуть назвати упередженою: як людина з команди Суспільного вона може бути позитивно упередженою в оцінці роботи колег. Зрештою, саме Мирослава Барчук була серед тих, хто вийшов захищати репутацію Суспільного від спроб знецінення його роботи з боку чинної влади. А отже, її наголос на, даруйте за тавтологію, суспільній важливості соціальних проєктів Суспільного опоненти від влади завжди можуть знецінити приказкою «зозуля хвалить півня, бо півень хвалить зозулю». Але важливо й показово інше: українська влада, не лише чинна, а вся, яку ми мали протягом тридцяти років Незалежності, не реагує на проблеми, яку журналісти кладуть їй просто під носа.

І, як на мене, особливо це стосується згаданих «церков». Беру їх у лапки, бо самі автори фільму «Поки Бог не бачить» ставлять богоугодність їхніх справ під великий сумнів. Мені не треба нічого доводити. Коли бачу публічну рекламу в метро, що закликає долучатися пастви чергового пастора — подумки прошу Бога врозумити бодай одну з десяти потенційних жертв. Вважайте мене потерпілим. Але бісить, коли після свідчень на камеру людей, яким «пастори» завдали шкоди, паломництво до так званих релігійних організацій меншим не стає. Знедолені й зневірені ведуться на казочку про швидке зцілення тіла й душі та йдуть до так званих центрів реабілітації. Їх зачиняють і замість повертати до життя змушують присідати тисячу разів за непослух. Б’ють, напевне ґвалтують, — хоча це не прозвучало, але сексуальне насильство входить у «пакет» насильства як такого. Обмежують волю, забирають дітей, примушують до жебрацтва, здають в оренду як трудових рабів. А ще — годують недоїдками, які самі ж «вівці пастиря» збирають на смітниках під наглядом старших. Потім їх дві години переварюють на кухнях до однорідної коричневої субстанції. Мабуть, ця їжа має неабиякі лікувальні властивості. Цікаво, чи освячують її пастори молитвами.

Як майже всі документальні стрічки, підготовані командою розслідувачів НСТУ, цей фільм показує брудні, негарні, неохайні речі. Це навряд робиться навмисно, але цілковито відповідає контексту і змісту. Камера фіксує брудні вокзали: залізничні та автобусні, столичні та провінційні. Розхристані, тридцять років як пострадянські вулиці. Не пафосні торгівельно-розважальні центри, а убогі базари й базарчики з іржавими кіосками, де продається найдешевше пиво. Захаращені помешкання зі старими меблями й різним, вочевидь важливим комусь непотребом. Важкі двері похмурих чиновницьких установ, куди по допомогу йдуть радше задля самозаспокоєння, аніж по результат. Мовляв, не сидимо, склавши руки, робимо щось.

А ще — цегляні паркани, за якими височіють добротні зовні будівлі так званих реабілітаційних центрів. Рідше — подвір’я, де ніби є дитячі іграшки, але якісь убогі, звалені докупи, мовби знайдені на тих самих смітниках, де й недоїдки. Брудний дитячий візок із іржавою плямою всередині. За двері пускають хіба з поліцією, і то не завжди вдається прорватися. А за дверима — справжні двоярусні нари, матраци, на яких я спав у гуртожитках та готелях радянського зразка, кухні з горами немитого посуду. Тут, за задумом «пасторів» і на переконання наших із вами співгромадян, чиниться богоугодна справа — лікування від алко- і наркозалежності.

Красномовною є згода на інтерв’ю одного з керівників асоціації християнських церков «Нове покоління 2018» Дмитра Синька. Політкоректність та виховання всіляко зупиняє мене від висновків про спосіб життя й діяльності людини вже на основі зовнішності. Не можна так робити, гріх. Але ж пан Синько в усій красі з’являється в кадрі вже після того, як авторка, журналістка Катерина Лихогляд, разом із глядачами дізналася про насильство, приниження, торгівлю людьми, нарешті — вбивства під дахами «Нового покоління». І коли у відповідь чуєш: «Так це ж лише два випадки за п’ять років, вони там усі наркомани-алкоголіки, чому ви не спитаєте про тисячі зцілених», розумієш: у випадку з Дмитром Синьком зовнішність не оманлива. Вона віддзеркалює сутність.

Саме такими — не пастирями, а цинічними продавцями мрій та ілюзій, — уявляєш його невидимих подільників. Фрагменти їхніх переговорів є у фільмі: це оперативні матеріали слідства. Проте офіційне розслідування починається, коли потерпілі дістаються до найвищого керівництва прокуратури. Та й то, як стає зрозуміло, на дії тоталітарних сект та інших псевдорелігійних організацій у нашій державі закривають очі на всіх рівнях. Від правоохоронців до пересічних перехожих, які щодня протягом року бачать у скверах скромних жіночок із пропозиціями «врятувати душу, знайти спасіння в справжнього Бога».

За великим рахунком Бог би з ними, із правоохоронцями. Як і чорт із ними. До них претензій чимало. Але точно не міліція, а тепер — поліція переконує, заманює громадян до подібних «реабілітаційних» центрів. Чи заганяє в «Біле братство», «Посольство Боже», під крило так званого пастора Мунтяна чи єпископа «Нового покоління» Андрія Тищенка. І тут виникає серйозний сумнів щодо реального впливу телебачення на свідомість громадян.

З одного боку, журналісти провадять потрібну роботу, викривають злочини таких «церков» та видають в ефір на мільйонні аудиторії факти, які справді шокують. Кожен із цих фактів може й має стати таким самим попередженням, як заклик до дитини не пхати пальці в розетку. Інший, реальний бік справи, сумний: виглядає, люди дивляться телевізор не так уважно й він не так впливає, як багатьом видається.

Щепленнями від коронавірусу налякати просто. Нескладно переконати, що котрийсь політик колись нібито вбив свого брата. Або змусити голосувати за політичного дилетанта. Натомість різноманітним релігійним організаціям люди вірять попри фільми-розслідування. А ще потрапляють у пастки трудового рабства чи стають жертвами інших афер, від яких уголос раз по раз застерігають із телеекранів. Звісно, один і навіть два фільми задавнену проблему не розв’яжуть. Але бодай суспільство та правоохоронці припинили відвертатися від неї та ігнорувати. Такий результат уже вважатиметься перемогою.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
нестандарт
15:17 / 29.12.2021
А, часом, чи не здається пану Кокотюсі, що саме рознуздана в дешевому тиражування "новин" крові і вбивств і стриножена "журналістськими стандартами", коли обов'язково треба вислухати позицію вбивць, саме сучасна "журналістика" і штовхає людей в обійми подібних "церков"?І лапки в словах журналістика і церква не випадкові. Простоі те і інше не є природним і не несе любові до людини.
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду