У липні 2020 року Суспільне запустило велике міжрегіональне токшоу «Ранок». За задумом керівництва, ранковий проєкт мають транслювати всі регіональні канали філій Національної суспільної телерадіокомпанії України. У листопаді 2020 року до команди ведучих «Ранку на Суспільному» долучився Віктор Дяченко.

Віктор був не новою людиною на проєкті: він працював у «Ранку» як кореспондент і був автором навчальної серії про фактчекінг. Віктору 26 років. Він народився в Миколаївській області, закінчив Миколаївський національний університет імені Сухомлинського. Має дві вищі освіти: за першою — вчитель української мови і літератури, редактор освітніх видань, за другою — журналіст. Працював на FM-радіостанції «Миколаїв», з 2015 по 2018 рік був ведучим ранкової програми «Новий день» на телеканалі «Миколаїв». З 2018 року живе і працює в Києві. У 2020 році був кореспондентом на каналі «UA: Київ», у серпні 2020-го долучився до команди, яка створює «Ранок на Суспільному».

У розмові із «Детектором медіа» Віктор Дяченко прокоментував нещодавню зміну голови НСТУ, розповів про внутрішню кухню «Ранку на Суспільному», зокрема як київська редакція співпрацює з регіональними філіями, пояснив, що саме мотивує його працювати в медіа, та зізнався, чи прийшла до нього слава.

— Вікторе, так сталося, що ми зустрічаємось у день, коли до своїх обов’язків приступає новий голова правління Суспільного мовлення Микола Чернотицький. Які у вас особисто і в команді «Ранку на Суспільному» очікування у зв’язку зі зміною керівника?

— Є сподівання, що оскільки пан Микола вже був у правлінні й був дотичний до реформ, принаймні регіональне мовлення не припинить своє існування. І це вже тішить. «Ранок на Суспільному» — це регіональне мовлення, більша частина команди, яка створює цей проєкт, перебуває в регіонах. У програмах деяких кандидатів на голову правління звучало те, що можливе скорочення регіонального мовлення, відповідно, під питанням міг бути і «Ранок на Суспільному». У програмі пана Миколи цього не було, тому в нашій команді щасливі, що ми продовжуємо працювати й вибудовуємо плани на осінній сезон.

— Які у вас враження про «епоху Зураба Аласанії» на Суспільному? Які зміни ви відчули на собі? Чи маєте свою історію відносин із тепер уже колишнім головою Суспільного?

— Я познайомився із Зурабом Аласанією десь у 2016 році під час стажування в межах програми міжредакційних обмінів, яку, до речі, організував «Детектор медіа». На той час я ще працював у Миколаєві. На першій зустрічі з учасниками цієї програми був якраз Зураб Аласанія. Це був час, коли реформа Суспільного вже тривала, починалося скорочення кадрів. В мене була можливість побачити людину, яка скорочує. (Усміхається.)

У мене тоді сталися карколомні зміни у свідомості. Коли ти перебуваєш у вакуумі свого регіону, тобі здається, що все, біда, Суспільне валять. А потім, коли я почув іншу думку з першоджерела, у мене виник справжній захват, я подумав: «Такий класний дядько!». Пізніше, коли я став працювати в Києві на Суспільному, Зураб Аласанія кілька разів приходив до нас на інтерв’ю у студію «Ранку». Тіснішого контакту не було, хіба зустрічалися випадково у ліфті в телецентрі.

— Ви маєте дві вищі освіти. Що заохотило вас отримати другу — журналістську — освіту?

— Взагалі я мріяв про Інститут журналістики в Києві. Чому я вирішив піти у журналістику? Щоб добиватися правди для людей і для себе. Можу навести приклад зі свого життя. Я склав ЗНО на максимальні бали. Це так здається, що якщо в тебе 195 балів із ЗНО, ти можеш вступити куди захочеш. Нічого подібного. Ще є творчий конкурс, принаймні, тоді він був. Я поїхав до Києва без батьків і тет-а-тет мені сказали: для вступу на бюджет в Інститут журналістики треба 50 тисяч. Таких грошей у моїх батьків не було. Я повернувся у Миколаїв, подав документи в Миколаївський національний університет на факультет журналістики, а батькам сказав: «Мені Київ взагалі не сподобався». Я не хотів їм говорити про гроші, бо розумів, що для них це буде удар. Я знав, що до Києва повернуся, але вже не у статусі студента.

А за першою освітою я філолог. На другому курсі я пішов під стіни тоді ще обласної державної ТРК «Миколаїв», щоб отримати якийсь досвід і взагалі якось влитися в журналістську сферу й журналістську професію.

— Ви сказали «під стіни»?

— Так, реально під стіни. Цю історію можна сприйняти як байку, але це правда. Ще будучи студентом другого курсу МНУ, я хотів працювати у штаті, але мене не брали. Я вирішив узяти нахрапом. Думаю так: моя кінцева ціль — Київ, я мрію бути в Києві на великому каналі, тож почну з місцевого. Телеканал «Миколаїв» був основним телемовником в області. Я використав соцмережі, провів велике опитування в найбільшій онлайн-групі миколаївців. Питав, які телеканали вони дивляться, які програми, чим незадоволені тощо. Я не очікував, але гугл-форму із моїм опитуванням заповнило дуже багато людей.

Я роздрукував результати, зробив графіку, аналітику, пішов з усім цим на прохідну телеканалу «Миколаїв» і кажу: «Мені до генерального директора». Я навіть не знав, як його звати, таку інформацію неможливо було знайти на сайті каналу, уявіть, наскільки він був недолугим. Одним словом, я проліз, зайшов до генерального директора, почав викладати результати свого дослідження. Мені здається, тодішній гендиректор був просто шокований моєю поведінкою. Він покликав керівників департаментів і змусив їх мене слухати. А в мене ейфорія: мене слухають! Гендиректор мені каже: «А тепер кажи реально, чого ти прийшов?» Я пояснив: хочу щось робити. Мені запропонували спочатку роботу на радіо. Пів року я працював без зарплати. А потім почалися реформи ранкової програми, її захотіли зробити більш молодіжною. Так у 2015 році я опинився серед ведучих оновленої програми «Новий день» на каналі «Миколаїв».

— Наскільки ви були готові до роботи в прямому ефірі? Чого навчилися?

— У мене був тільки досвід проведення подій — це був мій спосіб заробити. Це мені допомогло в ефірі. Я не був «серйозним диктором телебачення», я намагався легку емоцію івентів привнести в ефір. Тоді в нас була можливість дзвінків у студію. Ми за пів року розкачали ситуацію настільки, що цей ранковий ефір, який раніше майже ніхто не дивився, став популярним, особливо серед молоді. Якщо на «Ранку на Суспільному» ми пишемо сценарій, то там ми встигали лише накидувати план і потім багато імпровізували. Не було команди випускових редакторів, підслушок і таке інше. Зараз мені максимально комфортно, бо я розумію функції всіх, і якщо я не на своєму ефірному тижні, можу підмінити будь-кого.

Якось я в ефірі ТРК «Миколаїв» сказав, що люблю пиріжки. Вже після ефіру о 9-й ранку на прохідну якась жінка, яка жила поруч і знала, де телецентр, принесла випічку і якусь консервацію. За дев’ять місяців після початку роботи в ефірі в мене був настільки сильний зв’язок з аудиторією в соцмережах, що коли треба було допомогти одному сиротинцю, я кинув клич і нам просто завалили речами прохідну. Я зрозумів: ось цей момент, коли я маю змогу завдяки медійності робити щось круте, покращувати життя іншим, а не тільки «любити себе в кадрі». Це було для мене усвідомленням сенсу журналістики.

— Як ви опинилися в Києві?

— У 2018 році мене запросили працювати на нішевий телеканал Epoque, який транслює програми на історичну тематику. Я переїхав у Київ, працював на продакшені, займався темою криптовалют. Це була добре оплачувана керівна посада. Я робив цей проєкт рік і зрозумів, що це не моє.

— З 16 листопада 2020 року ви працюєте ведучим «Ранку на Суспільному» в парі з Ольгою Топольницькою. Розкажіть детальніше про свій графік.

— Я прокидаюся о 3–3:30. У теплу пору року я бігаю до 4-ї ранку. О 5-й я вже на каналі, дорогою перечитую сценарій, який ми написали з Олею. Зазвичай ми пишемо його з 15-ї години і до 23-ї. Готуємося до кожної теми, щоб не було: «Вітаю! А розкажіть…» Ти маєш знайти думки експертів, зрозуміти кожну тему для себе. Всі тексти, підводки та питання, які ми з Олею як ведучі озвучуємо, ми пишемо самі.

— Як київська редакція «Ранку на Суспільному» взаємодіє з регіональними філіями? Як часто у вас з’являються сюжети з регіонів? Їх присилають самі філії чи київська редакція дає завдання колегам з регіонів?

— «Ранок на Суспільному» — це унікальний проєкт для України, тому що наша редакція не в одному місці, а розпорошена на території всієї України. Ми не бачили один одного наживо, ми тільки в онлайні спілкуємося. Ведучі рубрик, спецпроєктів із регіонів — теж співведучі нашого «Ранку». Не просто регіональні кореспонденти, а обличчя свого регіону.

Колеги, з якими ми працюємо в регіонах, виходили в ефір на регіональних каналах раніше, мали свої програми, а зараз є частиною великої команди «Ранку на Суспільному». Я дивлюся на своїх регіональних колег і бачу, що вони кайфують, тому що тепер можуть разом створювати якісний телевізійний продукт для всієї країни.

Частково матеріали з регіонів у нашій програмі — це їхня ініціатива, коли йдеться про наповнення авторських рубрик. Є й матеріали, які «замовляє» редакторська група. Наприклад, ми в п’ятницю спланувалися, ми знаємо теми, які б ми хотіли розкрити. Створюємо табличку, і колеги в регіонах можуть розібрати теми, кому яка подобається. Є ще підв’язка під певний регіон, коли нам потрібна конкретна історія з того чи іншого міста чи області.

Щодня ми маємо 3-4 включення з регіонів, щоб за тиждень максимально охопити всю країну. Коли почалася коронавірусна епідемія, ми впродовж шести місяців щодня вмикали регіон або декілька, якщо там були важливі події. Більшості щодня є про що розповісти.

— Що можна було б удосконалити в цьому міжрегіональному співробітництві?

— Наші кореспонденти працюють і на «Ранок», і на Суспільну студію. Хотілося б, щоб вони працювали конкретно на «Ранок», аби збільшити кількість сюжетів у нашому ефірі.

— У вільний час ви підпрацьовуєте ведучим івентів. Це відпочинок від телебачення?

— Я перемикаюся з однієї роботи на іншу, тренуюся тримати контакт з аудиторією й хочу розвивати ці навички. До того ж це суттєвий додатковий заробіток. Я розумію, що зарплата ведучих на інших каналах більша за мою. Зате мені не соромно виходити в ефір з огляду на редакційну політику Суспільного.

— Ви людина ентертейнменту чи могли б уявити себе, наприклад, журналістом-розслідувачем?

— Навряд чи я буду займатися розслідуваннями, хіба що розслідування будуть у форматі експериментів-шоу. Я не люблю чорнуху, не люблю, коли нагнітають. Я не романтик і не літаю у рожевих хмарках, але для себе визначив, що буду тією людиною, яка дарує позитивний настрій. Зараз багато хто хейтить, бо хейтити легко. Я ж шукаю позитив, щоб залишатися в ранковому тонусі.

— До вас прийшла слава? Вас впізнають на вулицях?

— Та ні, яка слава? Але коли впізнають, я тішуся: значить, нас дивляться. І це при тому, що я звідусіль чую скептичні запитання, мовляв, хто там дивиться те Суспільне? Але в регіонах дивляться, в селах дивляться. Я лагідно привчаю свою аудиторію й оточення до Суспільного. Тому в регіонах мене впізнають частіше. Можливо, впізнають і в Києві, але культура великого міста накладає свій відбиток на поведінку, тут не заведено лізти з обіймами. В селах люди щиріші.

Фото — Максим Поліщук