Що американці знають про російсько-українську війну і від чого залежить їхня обізнаність? Чи високий рівень підтримки українців громадянами США? Шеф-редакторка новин Суспільне Чернігів Алла Скорик нещодавно повернулася з престуру до США, де розповідала американським журналістам про події в Україні. Читайте нижче про те, що її вразило найбільше. 

Інтерв’ю опубліковане на корпоративному сайті Суспільного.

— Алло, розкажіть, якою була мета поїздки до США? 

— Це був престур до США на запрошення IREX in Ukraine. Це некомерційна організація, яка спеціалізується на міжнародному сприянні освіти та розвитку. IREX зібрав 14 представників українських медіа з різних міст: з Херсона, Харкова, Маріуполя, Слов’янська, Чернігова, Сум та інших.

Суспільне тривалий час є партнером програми IREX. На їхнє запрошення до нашої філії приїжджали медійники суспільних мовників США і не тільки, ділилися з нами досвідом — як побудувати медіа, яке відповідатиме міжнародним стандартам журналістики, якому довірятимуть, яке стане надійним джерелом інформації і справжнім сервісом для українців.

Наша поїздка мала бути зворотним візитом у межах освітнього обміну. Однак війна в Україні змінила плани. Ми всі розуміли, що маємо взяти максимум із цієї поїздки: розповісти світові історії з України — з окупованих і щойно звільнених міст, розказати про особливості роботи українських ЗМІ під час бойових дій.    

— Як довго тривала подорож? З ким вдалося зустрітися?

 — Візит тривав тиждень. За цей час ми встигли побувати й провести зустрічі у Нью-Йорку, Вашингтоні, у Вестфілді (це містечко у штаті Нью-Джерсі).

У Нью-Йорку ми зустрілися з командою CBS. Ця зустріч відбулася саме 10 жовтня, коли росіяни масовано обстріляли Україну ракетами. Всі новини телеканал розпочинав подіями в Україні. Ми поговорили з редакторами, які профільно займаються темою війни. Від початку повномасштабного вторгнення росії CBS постійно має групу репортерів в Україні: 4-7 людей, залежно від ротації, і на їхні репортажі дуже чекають. Колеги зізналися нам, що так зблизька, просто під лупою, не висвітлювати ще жодної війни, що історії українського спротиву і боротьби, а ще — жорстокості росіян, яку бачать їхні кореспонденти у звільнених після окупації містах та селах, не залишають байдужими американців.

У Вестфілді ми зустрілися із давнім другом Суспільного в Україні Філом Алонджі. Він приїжджав у Київ та Чернігів у 2018 році, бачив, як ми працюємо, ділився своїм досвідом роботи на суспільному мовнику штату Нью-Джерсі NJTV. Він влаштував зустріч із журналістами, ми поділилися особливостями роботи українських ЗМІ в умовах бойових дій, на лінії зіткнень та з окупації, в умовах відсутності світла чи обмеженого інтернету.

У Вашингтоні зустрілися із командою The Wall Street Journal, яка активно пише про війну в Україні. І — що здивувало мене особисто — до дрібниць володіють інформацією і розуміються на ментальних особливостях українців. Взагалі в США зараз нікому не треба пояснювати, що Україна — не росія, і чим ми відрізняємося. Це дуже помітно. І в цьому велику роль відіграли медіа США.

Ще була зустріч у Посольстві України в США, відвідали онлайн-видання Slate, IREX організував пресконференцію у своєму офісі у Вашингтоні, запросили журналістів, представників громадських організацій.

— Як люди в Штатах реагують на ваші розповіді? Загалом, що знають про події в Україні?

 — Я їхала у США з величезними сумнівами, а повернулася із відчуттям підтримки. Не потрібно недооцінювати роль іноземних ЗМІ і їхнього внеску в нашу боротьбу. Коли фото з України друкують на перших шпальтах, коли цій темі приділяють увагу в новинах і інформаційних токшоу, то не дивно, що таксисти, які підвозили нас із зустрічі на зустріч, чи продавці в магазинах запитували про Маріуполь і Харків, про міста, назви яких вони не могли чути до лютого 2022 року.

Мені дуже запам’ятався один момент: дізнавшись, що везе групу з України, таксист дістав синьо-жовтий прапор. Він возить його із собою на знак підтримки, хоча ніколи в житті не був в Україні й не має тут родичів чи знайомих. Ми — перші українці, яких він побачив отак зблизька. Його дуже дивувало, що ми не шукаємо можливості залишитися у США в безпеці, а повертаємося додому продовжувати свою боротьбу. Сказав, що супротив, який чинять українців, це те, що його щодня надихає.

Був іще один момент біля Капітолія у Вашингтоні, коли молодий хлопець українською мовою з американським акцентом попросив: «Чи не могли б ви зробити фото?». Він дитиною емігрував з батьками до США з Дніпра і йому було просто приємно поговорити українською. У великих містах, зокрема в Нью-Йорку, можна побачити, як синьо-жовтим підсвічують великі офісні центри, ми бачили дуже багато прапорів на балконах, біля будинків і різних установ. Водночас не можна недооцінювати вплив російської пропаганди. Ще досі певний відсоток людей дивиться і читає виключно російські медіа. Однак за час мого перебування у США я не побачила і не зустріла людину, яка б пишалася своїм російським громадянством і радісно про це висловлювалася. 

— Чи доводилося зустрічатися з людьми, налаштованими вороже?

 — Багато росіян ми побачили у Варшаві. Там працює Консульство США і, наскільки я зрозуміла, туди вони поїхали за оформленням віз. Я розговорилася з жінкою із Курська, вона підсіла до мене за сніданком в готелі, і це був шанс, як на мене, розповісти й показати, що відбувається в Україні просто зараз, і пояснити нарешті «чому і за що». Вона щиро дивувалася, чому і за що вони не можуть так просто, як раніше, оформити візу, чому родичі з України припинили спілкування, а люди в інших країнах відвертаються і відмовляються допомагати, коли бачать червоний паспорт. Мусила показати і розказати про братські могили у звільнених з окупації містах та селах, про зґвалтування, катування та вбивства, про бомбування і життя в укриттях. Найгірше, що я не побачила на обличчі особливої емпатії. Таке враження, що вона забула, що таке співчувати й поділяти горе. Сказала, що такого їм не показують їхні ЗМІ, і тому вона не знає, кому вірити.

А ось протилежний випадок. Познайомилася у потязі з лікарем-кардіологом з Еквадору, який залишив росію ще у 2014 році. Мене вразило, що він не просто підтримує Україну. Влітку він зібрав кілька валіз із медикаментами й поїхав разом з іншими лікарями-волонтерами обстежувати людей у звільнених після окупації селах. У нього ще досі є паспорт громадянина рф. Щоб позбутися його, потрібно повертатися у країну, яку він залишив вісім років тому. Те, що він робить, це не просто підтримка, це внесок. Але, на жаль, це не правило, а радше виняток.

— Наскільки важливою є взаємодія між Україною та США на рівні співпраці ЗМІ, громад чи окремих людей?

 — Співпраця між Україною та США на рівні медіа — це внесок у перемогу. І це не просто гучні слова. У кожній розмові з нашими колегами-журналістами я намагалася донести думку, що підтримка України — це їхній внесок у світовий порядок безпеки. Що труднощі, які відчувають американці чи європейці на побутовому рівні, — це ніщо порівняно з відчуттям свободи й безпеки. А воно може бути тільки тоді, коли Україна переможе.