Тетяна Журкова — очільниця редакції перекладу жестової мови на Суспільному та директорка Центру жестової мови Культурного центру Українського товариства глухих (УТОГ). Перекладачкою жестової мови працює вже 36 років, 20 з яких — на телебаченні. 

Сучасні рекомендації щодо коректного використання термінів, пов’язаних з інклюзивністю, радять використовувати такі терміни, як «людина з порушенням слуху» замість «глухий», «людина з порушенням зору» чи «тотально незряча людина» замість «сліпий». Зокрема такі рекомендації наводить «Довідник безбар’єрності». 

Попри це, розповідаючи про свою роботу, Тетяна Журкова використовує термін «глухі люди». Вона пояснює: у середовищі самих людей з порушенням слуху говорять саме так. Крім того, в Україні та світі досі існують такі структури, як-от Європейський Союз глухих (ЄСГ), Всесвітня федерація глухих (ВФГ), також вищезгаданий УТОГ та інші. Англійською ж використовується відповідник Deaf. 

В інтерв’ю «Жінки в медіа» Тетяна Журкова розповідає про особливості своєї професії, гендерний розподіл у ній, доступність медійного контенту для людей з порушеннями слуху в Україні та про переклад пісень і музики на «Євробаченні». 

Розкажіть про специфіку вашої професії у контексті роботи на телебаченні: що входить до ваших обов’язків, який контент перекладаєте? 

Особливість перекладу жестовою мовою на телебаченні полягає у тому, що ми — синхроністи. На відміну від перекладачів, наприклад, з англійської, які зазвичай перекладають слова спікера на телебаченні тоді, коли він робить паузу, ми перекладаємо постійно, весь час, коли спікер говорить. 

Якщо говорити про музичні події, такі як Євробачення жестовою мовою, там є переклад пісень, тобто самої лірики, поезії, також музика. Тут багато залежатиме від індивідуального сприйняття перекладачкою жестової мови тої чи іншої пісні або виконавця. 

Суспільне — єдиний загальнонаціональний канал в Україні, який демонструє повну рівність з людьми з порушенням слуху. Тому що наша аудиторія отримує інформацію в той самий час, коли її отримують чуючі люди — з 7:00 ранку до 22:00 вечора.

Яку освіту, досвід треба мати, аби працювати за такою спеціальністю на телебаченні?

Жестова мова має так само багато напрямків, як і будь-яка словесна мова. Є переклад інформаційний, є переклад публіцистичний, художній, поетичний, є переклад вистав, концертів. Це зовсім різні напрямки перекладу.

На телебаченні переклад прямий, і, мабуть, один із найбільш складних. Бо треба розумітися на термінології, а також на самій ситуації, про яку йдеться, наприклад, у сюжеті.

З освітою — трошки складніше. Саме професії перекладач жестової мови як такої у розумінні здобуття вищої фахової освіти в Україні немає. Проте, наприклад, є окремі програми. Так, університет «Україна» пропонує навчання української жестової мови, зокрема через курси у своїх структурних підрозділах, як-от Вінницький соціально-економічний інститут, а також полтавське відділення. Програма розрахована на вивчення базових жестів та розвиток навичок спілкування з людьми з порушеннями слуху.

Кілька років тому в Київському фаховому коледжі прикладних наук (КФКПН) з’явилася освітньо-професійна програма «Соціальна робота та консультування, перекладач жестової мови», де можна здобути ступінь молодшого бакалавра. Це дуже важлива складова у створенні можливості навчання нашої професії. Я маю надію, що у майбутньому ця спеціальність сформується у окремий освітній напрямок. І УТОГ, і згаданий коледж доклали багато зусиль для створення цього навчального напрямку.

Розкажіть про ваш графік роботи і те, як зазвичай проходить ваш робочий день?

Це тиждень через тиждень. На Суспільному на всю Україну нас працює 15 людей. Я є головною редакторкою редакції перекладу жестовою мовою. І ми ділимо весь ефір з 7:00 до 22:00 між собою. Є ті, хто працюють щодня, є хто працює тиждень через тиждень, є зміни, які працюють вихідні. 

У матеріалі на Суспільному у 2025 році ви говорили, що це єдиний телеканал, який забезпечує безперервний переклад жестовою мовою навіть в умовах повномасштабної війни. Чи це досі так? 

Якщо говорити саме про безперервний переклад, то так, мабуть, це тільки Суспільне. 

Інші канали також здійснюють переклад, але деякі — лише точково, а не весь контент. Наприклад, мені точно відомо, що це робить телеканал «Київ», але їхня аудиторія зосереджена саме на київських глядачах передусім. Крім того, я чула, що такий переклад забезпечують деякі регіональні телеканали, також впроваджувався переклад окремих програм жестовою мовою на каналі «ДІМ», а ще — «Армія TV». Проте я особисто ніколи не потрапляла на програми з перекладом на цих каналах. 

Важливою є доступність. Глуха людина, так само, як і чуюча, повинна мати можливість обирати: включити телебачення, подивитися або той, або інший канал жестовою мовою. Та цього розмаїття вибору в нас, на жаль, поки що немає. 

Дуже мало телеканалів в Україні сьогодні забезпечують переклад свого контенту жестовою мовою. Я думаю, що українським телеканалам все-таки треба подумати над доступністю. Адже Україна — це країна, яка зараз як ніколи потребує повної доступності інформації. 

Інша справа, що реакція глядачів на такий переклад може бути дуже різною. Я навіть бачила, коли у коментарях на YouTube писали, що все добре, але от ця людина в куточку, яка махає руками, то вона заважає. Тобто не всі розуміють, навіщо це потрібно в принципі, й ще можуть дозволити собі так висловлюватися. Це — жах. 

Які особливості перекладу різного типу контенту на Суспільному: наприклад, якщо це інформаційні програми, новини, культурні події, можливо, дитячий контент?

Коли йдеться про переклад дитячого контенту, тут має бути елемент акторства. У жестовій мові обов’язково наявний такий немануальний компонент як наше обличчя. Саме через обличчя, через наш візуальний образ, який бачить глуха людина, ми передаємо не тільки жести, зміст, а також і емоції, стан людини, яка говорить. Тож професійність у перекладі того чи іншого матеріалу — це також і про важливість вміти розрізняти різні напрямки перекладу.

За багато років у цій професії я зрозуміла, що важливо мати всебічне розуміння предмета — того контенту, теми, яку ти перекладаєш, подій, якщо ідеться про новини. Професіоналізм, практика, робота над собою, робота над матеріалом — все це дає результат.

А що ви робите для того, щоби вам цей контент був зрозумілим?

У нас є можливість, якщо це новини, готуватися до перекладу випуску. Ми маємо своє робоче місце, є інтернет-забезпечення, є ноутбук і доступ до новин, які готуються, ми можемо читати, якщо нам щось незрозуміло. Якщо трапляється якась ситуація, її можна обговорити з колегами, з журналістами. 

У нас дуже гарний новинний колектив, який розуміє важливість нашої роботи.

Розкажіть про особливості роботи під час прямих трансляцій великих заходів, таких як «Євробачення» чи Олімпіада. 

Спорт — це окремий, складний напрямок, тому що спортивні новини дуже різні. Є багато видів спорту, і перекладачу жестової мови необхідно розуміти специфіку кожного з них: термінологію, назви ключових подій, змагань тощо. Це як будь-яка професія: якщо ти вважаєш себе професіоналом, ти не зупиняєшся, весь час навчаєшся чомусь новому. 

Що стосується Євробачення, тут контент — розважальний, яскраве шоу, зовсім інша емоційна подача. Це різнопланові пісні, оригінальні ведучі, цікава мелодія, яку треба теж передати. Тобто це дуже цікаво. 

Ще однією особливістю Суспільного є наш формат перекладу Євробачення жестовою мовою — перекладачі показані у повноекранному форматі для того, аби глядач міг бачити не лише руки і обличчя, а й тіло, його рухи. 

Якщо я правильно розумію, ви працюєте на таких подіях командою — хтось перекладає діалоги, а хтось — самі пісні. Як це відбувається? 

Якщо говорити про Євробачення, то перекладаємо ми командою. У нас є троє перекладачів, які перекладають саме пісні й також передають музику. 

Я перекладаю, переважно, розмови, або, як ми це називаємо, токінги. Зазвичай це двоє ведучих, і глядачеві треба розрізняти одного ведучого та іншого через те, як їх перекладає перекладач жестової мови. Тобто мені як перекладачці треба бути трішки різною, я маю показати характери, подачу інформації одного та іншого ведучого.

За стільки років роботи я вже на слух відчуваю емоції людини, візуально бачу, в якому вона стані. Це особливості моєї професії.

В мене колись був випадок, дуже серйозна розмова, спікер був дуже стриманий, але відчувалося, що він — злий, бо говорить, зціпивши зуби. І я його емоції передаю. Візуально у ньому цей стан не помітний, тож людина, яка не чує, через мене отримує інформацію про його емоції — у якому настрої людина, яка говорить, який вона задає тон розмові. Потім після нього вийшов інший спікер, він говорив більш спокійно на цю саму тему, і я перекладала також більш спокійно. Глухі розуміють не тільки слова, а також розуміють емоції, з якими подається інформація. 

Чи будь-який перекладач жестової мови може також перекладати саме пісні? Чи для чого потрібна додаткова кваліфікація?

Не кожен може це робити. По-перше, мені здається, тут має бути сміливість, артистичність, впевненість у собі. Це риси, притаманні не тільки перекладачам, а може десь трохи і акторам. Хоча перекладач, можна сказати, певною мірою також актор, бо не всі можуть вийти на сцену і перед живими людьми перекладати. Треба мати сміливість, впевненість. 

Перекладати пісні дуже складно. Якщо ми перекладаємо новини і токінги новинні, студію Суспільного, там під час роботи сидимо — це велика кількість годин, велике навантаження. На Євробаченні ж ми з колегами маємо можливість мінятися між собою. Тобто одна пісня — один перекладач. Саме тому є можливість трішки відпочити, переключитися. Й от під час тих перекладів ми стоїмо. Саме завдяки цьому є можливість рухатися у такт музиці. 

Кого більше у вашій професії — жінок чи чоловіків? 

99 відсотків — це жінки. Я думала над цим питанням, чому так склалося. По-перше, жінки більш емпатичні, ніж чоловіки. По-друге, це не сильно висока зарплата у галузі, на яку погоджуються жінки, але чоловіки — не завжди.

Зазвичай перекладачами раніше були так звані КОДА (CODA — Child of Deaf Adult) — це чуючі діти глухих батьків. Вони знали жестову мову з дитинства і йшли працювати, бо розуміли світ, культуру глухих і були таким собі містком між глухими і чуючими. 

Перекладач жестової мови — спеціальність, де потрібна чуйність. Треба розуміти нюанси культури, розумітися на психологічному стані.

Глуха людина живе серед чуючих. Але вона серед чуючих — невидима. Суспільство не знає жестову мову. Коли людині з порушенням слуху треба зайти в магазин, щось купити і виникають певні питання, ніхто не знає жестову мову й не може дати відповідь. Тобто у який бік не йти, там все одно буде бар’єр. Це накладає певний відбиток на життя людей з порушеннями слуху. 

Якщо порівнювати Україну з іншими країнами, чи є країни, де суспільство та сервіси є більш адаптованими для людей з порушеннями слуху?

У кожній країні індивідуально. Я знаю, що в країнах, де жестова мова — державна, є обов’язкове знання основ жестової мови поліцейськими, медиками, соціальними працівниками. У нас такого немає. Знаю хіба що про вибіркові випадки, наприклад, коли лікарі починають вчити жестову мову для того, аби мати можливість на базовому рівні прокомунікувати з пацієнтами. 

Як багато зараз ви бачите молодих спеціалістів, які заходять у цю професію? 

Останнім часом почали заходити, тому що вже протягом кількох років в Україні відбувається активна популяризація жестової мови, зокрема завдяки тому ж телебаченню. Люди стали цікавитися цією професією.

Чи є у вашій роботі очікування щодо зовнішнього вигляду, емоційності, поведінки? І чи вони відрізняються для жінок і чоловіків?

Є правила етики, поведінки перекладача жестової мови — так само, як і правила у будь-якій професії, де ти працюєш посередником серед людей.

Щодо відмінностей для чоловіків і жінок, то у цьому питанні їх немає. Треба мати охайний зовнішній вигляд, відкрите обличчя, аби зчитувалася міміка. Одяг має бути однотонний, такий, щоб на його фоні було добре видно руки. Саме тому в мене, мабуть, уже давно немає нічого з квіточками, у цяточку — руки мають легко сприйматися візуально, а глядач не повинен відволікатися на яскраві кольори та принти. 

Я мала до вас питання про те, чи доводилося вам стикатися з сексизмом або дискримінацією через вашу професію, але якщо ви сказали, що жінок у цій професії — більшість, то мабуть не доводилося?

Перекладачі жестової мови — такі ж самі люди, як і всі. Будь-яка професія не є стандартом характеру людини. Людина, яка має набір всіх якостей — етичних, емоційних, професійних рис характеру, тобто все, що ми можемо назвати гарним, це добре для будь-якої професії. Але у будь-якій сфері люди є різні. 

«Жінки в медіа» регулярно фіксують онлайн-атаки на українських медійниць на своєму сайті. Так, наприклад, днями така атака з використанням ШІ була скоєна на перекладачку жестової мови каналу «Київ». Чи стикалися ви з чимось подібним? 

Ні, це перший випадок в Україні, коли хотіли скористатися образом перекладачки жестової мови на телебаченні. Нас так мало. Ми всі знаємо одна одну, особливо ті, хто працюють в медіа. І я дуже рада, що з цього не стався скандал, який зачепив би саму перекладачку, що всі відразу зрозуміли про фейкове походження того відео. 

Я знаю, що самій перекладачці було дуже важко переживати це емоційно. Є її відео, де вона каже, що це фейк, і я бачу, в якому вона стані: розлюченому, розгубленому. Їй дуже неприємно і страшно. Але я дуже рада, що наші глухі взагалі не піддалися на ці фейкові моменти. Тобто є довіра до перекладачів, що цінно. 

Наскільки ваша робота, на вашу думку, є видимою і цінованою — як аудиторією, так і всередині медіа індустрії?

Щодо самої медіаіндустрії, то я б не сказала, що ця професія є цінною — це видно з того, як мало телеканалів організовують переклад свого контенту жестовою мовою. Загалом же все залежить від людей, які працюють у сфері — так само, як і будь-де. Тобто наскільки людина розуміє актуальність, необхідність такого перекладу, наскільки готова розширювати, вдосконалювати свій продукт.

Я знаю, що переклад жестовою мовою організовують також окремі проєкти. Наприклад, фестиваль Atlas Weekend (зараз —Atlas Festival), де перекладають музику ще з 2019 року. 

Так, вони займаються цим вже кілька років — переклад відбувається там само, на місці, і це дуже круто. 

Треба розуміти, що англійська жестова мова — це інша мова, так само як і звичайні мови усі різні. Тож для перекладу англомовних пісень організатори фестивалю запрошували іноземних перекладачів з великим досвідом у цій справі. Йдеться, наприклад, про американку Ембер Ґелловей Ґальєго з Техасу. Вона є авторкою системи адаптації музики для глухих людей і людей із порушеннями слуху. Крім перекладу самого фестивалю, вона також ділилася досвідом з нашими перекладачами, показувала, як вони це роблять. 

До речі, в Україні існує також театр міміки та жестової мови «Райдуга», але цей проєкт має трохи іншу специфіку. 

Щоби ви сказали молодим жінкам, які зараз обирають для себе цю професію? 

Що буде складно. Хоча якщо виконувати будь-яку роботу професійно, ніколи не буває просто і легко.

Легко може бути хіба тоді, якщо професія є твоїм хобі. Наприклад, коли йдеться про творчість, як-от художники, митці, ті, хто створюють щось власними руками. Щасливими є люди, які отримують гроші за своє хобі. Та будь-яка професія, якщо ти хочеш бути професіоналом, обов’язково вимагає праці. Передусім, над собою. 

Авторка: Олександра Горчинська

Редакторка: Ліза Кузьменко

Фото: Валя Поліщук, Жінки в медіа

 Джерело публікації: Жінки в медіа