9 листопада, в День української писемності та мови, традиційно відбувся радіодиктант. Утім,  він уже кілька років як припинив бути лише «радіо», а розширив формат, оскільки до його трансляцій залучене й суспільне телебачення, і соціальні мережі.

Цього року автором тексту диктанту був письменник Юрій Андрухович, він же сам і диктував.

Щодо самого тексту навряд чи помилюся, коли скажу, що це був найцікавіший із-поміж усіх текстів, що лунали в радіодиктантах. Писати його було не нудно. Ліричний, проникливий, цей текст змусив мене згадати парк мого дитинства; він буквально стояв перед очима.

Щоправда, останнє речення знищило все: в ньому з'явилися мисливці. І все, ідилія розтанула. Але стриваймо: як це — мисливці в парку? Тоді ці мисливці звуться зовсім іншим словом — браконьєрами вони звуться й хуліганами. А чи це — мисливці за чимось іншим?

Та й хоч яким би неперевершеним був текст, а диктант, як кажуть у школі, — з мови, а не з літератури, й художня виразність, проникливість і ліричність у цьому разі не є визначальними.

А от із мовою було не все так просто. Передусім ідеться про побоювання: чи немає в цьому тексті суто авторських розділових знаків? А то й суто авторського написання слів?

Одна річ стала зрозумілою з усією очевидністю: Юрій Андрухович не має досвіду диктування, він узагалі навряд чи бодай раз у житті щось комусь диктував. Це вже стало загальним місцем, про це кричать і соцмережі, й ЗМІ, але скажу про себе: я маю досвід записування телевізійних виступів політиків просто з голосу. Та й пишу вельми швидко. Й однаково подеколи не встигав — добре, що на ютубі можна зупинити й відмотати назад. А речення ж були складними й винятково довгими! Ні, це не було диктування — це було авторське медитування. Наприкінці трансляції глядачам от саме це й запропонували: мовляв, хто не встиг, зможе подивитися. А чи всі зможуть — і чи всі захочуть?

Але й цим страждання аудиторії не вичерпувалися. Було неможливо стежити за інтонаціями диктувальника. По-перше, коли слова би вловити — вже не до інтонацій. По-друге, Андрухович цілком міг три рази повторити речення з трьома різними інтонаціями — кожного разу з новою. А по-третє, навіть якщо ви вловлювали інтонації, це нічого вам не давало: розділові знаки жили своїм життям, а інтонації своїм.

Збагнути з пауз, де має бути тире, а де кома, міг хіба що сам автор тексту, за винятком тих місць, де тире мусить бути в будь-якому разі. Пан Андрухович полюбляв робити паузи там, де взагалі жодних розділових знаків не мало би бути. Досить часто — посередині слів. От, скажімо, він постійно робив паузу між «не» та «злюбити». Вже й не знаєш: а може він, як автор, от саме так його бачить? Відокремлювати паузою будь-яке «не» було його постійним хобі — і знову губишся у здогадках: а може, автор мав на увазі протиставлення?

Оповідне речення пан Андрухович завершив інтонаційним підйомом. Ставити трикрапку? Але під час повторення ніякого підйому вже не було. Деякі речення за змістом можна було б завершити знаком оклику — а можна й ні. З інтонації диктувальника цього було не збагнути.  

Згадався радіодиктант минулого року — тоді його читав не автор, не той, хто писав його текст. Експеримент виявився дуже вдалим — і дивно, чому цього року вирішили інакше. Ба більше: а чому читати диктант мусить неодмінно суперзірка? Як на мене, найкраще було б запрошувати людину, яка має багатий професійний досвід, — авторитетну й досвідчену шкільну вчительку.

Радіодиктант і, тим паче, День писемності та мови, грає не лише диктувальник. А й усі, хто бере участь у трансляції. Цього разу в ударі був Роман Коляда, який вів включення з локації в бібліотеці Вернадського. Жінку-посла Німеччини в Україні він представив «посолкою». Фемінітиви — дуже гарна річ, але чи ця «посолка» не різонула йому вухо? Диктант крутої посолки, еге ж. Підкажу панові Коляді: є таке дуже красиве слово — амбасадорка, якщо вже потрібен фемінітив. І, якщо вже пан Коляда назва країну офіційно — Федеративною Республікою Німеччиною, то й «посолка», мабуть, не «в Києві», а в Україні. На завершення діалогу Коляда вигукнув: «Єс!» Варто гадати, що щирі німкені от саме так завжди й кажуть. Іншу співрозмовницю він представив як «українську кримськотатарську юристку». Залишається гадати, чим вона відрізняється від просто української юристки, й чи існує якесь окреме українське кримськотатарське право. «Українська юристка, кримська татарка» було б коректніше, а ще краще, якби про своє етнічне походження юристка сказала сама (якби схотіла).

У включенні з Одеси співрозмовницею кореспондентки була представниця гагаузької етнічної спільноти, яка кілька хвилин що є сил намагалася дати змістовну відповідь на запитання, як це — бути й гагаузкою, й українкою. Хоча єдино можлива змістовна відповідь на подібні запитання є дуже короткою: «А отак — можна, й крапка». Зрештою, чи не відчула кореспондентка, що її запитання було нетактовним? Цього року в одеській локації зібралися «представники національних спільнот». От би ще пояснили, що воно таке, ті спільноти, тобто чи йшлося про якісь національно-культурні організації. Щороку під час радіодиктанту у включеннях з Одеси лунає ця тема «багатонаціональності» чи «людей багатьох національностей». Складається стійке враження, що уявлення про Україну по-одеськи — це сукупність етнічних гетто, які якось уживаються між собою. А в решті України, як виходить, представників інших етносів, крім українського, нема? Звучить це завжди саме так.

Ще одне спостереження: з року в рік співрозмовниками в Києві стають зірки та суперзірки. Вже й не знаєш, що є самоцінним — диктант чи знаменитості, без яких він би й не мав сенсу.

Вели трансляцію Олена Зелінченко та Ігор Шавро. Останній — дуже флегматично, ніби так до кінця й не прокинувся. Юрій Андрухович відверто рекламував себе й свої твори. Посол у Лівані Ігор Осташ промовляв загальні слова патетично й надто вже довго. Колишній міністр культури Євген Нищук, народна депутатка Євгенія Кравчук, амбасадор Європейського Союзу в Україні Матті Маасікас, в якого Коляда вимучив штамповий комплімент українцям. А до пані Кравчук він звернувся: «Женю». Можливо, в житті вони — близькі друзі, але от у цьому контексті це було надто фамільярно.

Включення з Харкова, Абу-Дабі, Чернівців. Ні, цього року це було нудно й затягнуто, піднесеного настрою геть не створювало. Всі промовляли якісь чергові слова — про значення української мови, про значення радіодиктанту для української мови й узагалі, чи любили писати диктанти й що відчувають. «Що казати, коли нема чого казати». Помпезно й пафосно.

Майнула навіть думка: українська мова постає майже як давньоєврейська серед євреїв сто років тому. Священна мова, перед якою треба мало не ставати на коліна й на неї молитися, а зовсім не використовувати її в повсякденному житті. Чого дуже бракує трансляціям  радіодиктантів, це легкості, невимушеності. Можливо, справжньої актуальності. Замість помпезно промовляти про священність української мови, може, наші знаменитості краще б поміркували, як її популяризувати? Бо навіть тут, у Києві, вже можна почути обрáзи на адресу української мови та людей, що нею розмовляють — я такого не бачив від кінця 1980-х. А ми надуваємо щоки.

Й насамкінець. Кілька разів ведучі повторили, що на відсилання диктантів є рівно доба. Але як це можливо? Адже вибирають листи поштарі раз на день, а штемпелюють наступним або позанаступним числом.