Редакторка «Суспільне. Миколаїв»: У нас смілива, безстрашна, травмована війною команда, з якою хочеться робити новини

Редакторка «Суспільне. Миколаїв»: У нас смілива, безстрашна, травмована війною команда, з якою хочеться робити новини

13:00,
23 Серпня 2023
3078

Редакторка «Суспільне. Миколаїв»: У нас смілива, безстрашна, травмована війною команда, з якою хочеться робити новини

13:00,
23 Серпня 2023
3078
Редакторка «Суспільне. Миколаїв»: У нас смілива, безстрашна, травмована війною команда, з якою хочеться робити новини
Редакторка «Суспільне. Миколаїв»: У нас смілива, безстрашна, травмована війною команда, з якою хочеться робити новини
Головна редакторка бюро інформаційного контенту філії АТ «НСТУ» Миколаївська регіональна дирекція Олександра Предущенко (Малевич) розповіла про роботу у прифронтовому місті, про те як команда працювала у день підриву Каховської ГЕС, а також про вплив журналістів на розв'язання міських проблем у Миколаєві.

— Олександро, розкажіть, як ви опинились у Миколаївській філії. Чи не шкодуєте про це рішення? Де працювали до цього?

— Як і всі хороші історії, ця починається зі слів: «Ішла я якось по ньюзруму на Суспільному…». Я працюю в компанії з 2018 року, більшу частину часу — як керівниця грантового управління, хоча до цього мала досвід у журналістиці. З початку повномасштабного вторгнення мені довелося багато їздити вздовж лінії фронту як волонтерці та перекладачці, тож одного дня, йдучи нашим ньюзрумом, я побачила Ангеліну Карякіну та запитала, чи не треба їм раптом фото з Бахмута, бо планую бути там на вихідних. Це була осінь 2022 року. Ліна сказала, що, звичайно, треба, а потім раптово запитала про мій досвід і де я взагалі була з початку повномасштабного вторгнення. Власне, я багато часу проводила в прифронтовій зоні. Ми трохи поговорили, я забула за цю розмову, а за кілька тижнів ми зустрілися знову, вже з членкинею правління, яка відповідала тоді за новини. Вона сказала: «У нас із Ліною для тебе є чудова пропозиція: роботи буде більше, зарплата буде менше, працювати будеш у зоні бойових дій. Як тобі?».

Звісно, я погодилася.

Чи шкодую я про це рішення? Навпаки. Кожного дня я прокидаюся, відкриваю робочий чат і думаю, як же мені пощастило працювати з такими людьми та як я вдячна Ангеліні Карякіній за те, що вона повірила в мене.

— Яким є життя журналіста в Миколаєві під час повномасштабного вторгнення? Яких змін зазнала робота в цей час? Як проходить звичайний день миколаївського журналіста?

— На роботу філії дуже вплинула деокупація Херсона та частини Миколаївської області. Коли ЗСУ відтіснили ворога за Дніпро, нарешті закінчилися щоденні обстріли міста, хоча й нині раз на кілька тижнів щось прилітає. За останні пів року до роботи повернулося багато людей, до осені, напевно, взагалі всі кореспонденти повернуться в місто. Думаю, найбільше у прифронтових філіях роботу характеризує кількість історій про наслідки війни: розбиті будинки, втрата близьких, зруйновані плани, життя. Такі сюжети для нас стали майже буденними, але вони дуже важкі морально: неможливо всередині себе акумулювати стільки горя, скільки пропускає крізь себе журналіст, працюючи вже 18 місяців над такими темами у своєму рідному місті. Звичайно, стало краще, бо тепер вони не вимушені жити в бомбосховищах і працювати під обстрілами, як це було на початку вторгнення.

Буває, зйомка затягується, виїзди можуть бути о п’ятій чи шостій ранку, вертаються пізно, але в миколаївських журналістів (не тільки Суспільного) надзвичайно розвинене почуття важливості власної роботи. Ба більше, влітку минулого року, поки більшість людей виїжджала з міста, до нас на роботу, навпаки, приходили нові люди, які хотіли робити новини.

— Мабуть, великим випробовуванням для Миколаївської філіі стало 6 червня, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС. Яким цей день був для миколаївського Суспільного?

— 6 червня безперечно було величезною трагедією, але для нашої філії це також стало можливістю перевірити командну роботу. О шостій ранку я зателефонувала Валентині Гуровій, спитала, чи вона готова їхати. Вона вже була зібрана, розбудила нашу операторку Юлю Філімон. Юля тільки нещодавно повернулася до роботи, її чоловік — теж наш оператор, Василь Філімон, вже понад рік перебуває у полоні.
Юля дуже мужня жінка, вона просто зібралася та приїхала на філію без зайвих слів. О сьомій ранку прийшов наш головний інженер, щоб видати нам LiveU (пристрій для передачі відео та прямих трансляцій із місць подій — «ДМ»), усіх інших ми розбудили, поки збиралися. Жоден працівник і слова не сказав, що ранній час, не його зміна чи щось таке — вони просто побажали нам успіху та стали до роботи.

Я намагалася дізнатись у нашого пресофіцера по Миколаєву та Херсону, як змінився протокол роботи через катастрофу, але, на жаль, не отримала жодної відповіді. Це окрема історія про проблематику роботи журналістів у нашому південному регіоні зараз, після звільнення Дмитра Плетенчука (начальника пресслужби тактичної групи «Грім» до травня цього року — «ДМ»), з усім цим зонуванням та обмеженим доступом до всього, що має інформаційну цінність.

Менше з тим, ми сіли разом у машину та поїхали, о дев’ятій ранку вже були на місці. Тоді вода тільки починала прибувати в приватний сектор, здавалося, що може і минеться, бо пік обіцяли на 11 годину. На вечір ті місця, звідки ми вмикалися, вже були повністю під водою, разом із будинками, тваринами, яких господарі не відв’язали, особистими речами. Тільки верхівки стовпів нагадували, що ця місцина зранку ще була звичайною вулицею, де ми брали коментарі у херсонців.

Того дня ми зробили з десяток «включок» (прямих ввімкнень — «ДМ») для національного марафону та інформаційного проєкту «Суспільне. Спротив», для радіо, віддавали матеріали в нашу філію та центр настільки оперативно, наскільки це взагалі було можливо, враховуючи проблеми зі зв'язком. Вмикалися по коліно в воді, переходили вулиці там, де було по пояс.

Якоїсь миті я ходила затопленим провулком, щоб знайти бодай одну «паличку» зв’язку та відправити фото й відео в редакцію. Ледь-ледь пробився сигнал і на пошту надійшов якийсь лист. У ньому були мінорні питання по одному з грантових проєктів, я коротко відповіла: «Ми в Херсоні» тп продовжила вивантажувати відео, тримаючи телефон над головою, як Муфаса тримав Сімбу в мультику «Король Лев». Мені надійшов другий лист із терміновими уточненнями про акти виконаних робіт до цього ж проєкту. Тоді я зрозуміла, що в адміністративну роботу більше не повернуся.

Під вечір, коли знімали евакуацію тварин і людей із затоплених вулиць, уже не могли стримувати сліз — але ж не плакати у прямому етері. Загалом ми ледь не втопили техніку, взуття та авто, бо вода прибувала місцями дуже стрімко, інколи беручи в кільце.

Ми повернулися десь о дев’ятій, а вся філія чекала на нас, ніхто не йшов додому. Колеги аплодували Валентині та Юлі, це був такий кінематографічний момент, коли розумієш, що все зробили правильно. А потім виявилося, що наші світлини та відео взяли майже всі провідні світові ЗМІ. Ми були одні з небагатьох, хто наважився їхати у Херсон у перший день катастрофи.

Південь залишається під постійною загрозою обстрілів. І водночас Миколаїв живе, працює… Як на життя громад впливають журналісти?

— Ми знімали нелегальне звалище, яке потім оперативно ліквідували, направляли волонтерську допомогу в селища, ситуація в яких не була відома на широкий загал. Допомагали різним територіальним громадам, висвітлювали їхнє життя, потім громади отримували необхідні ресурси, спорядження, підтримку. Навіть зробили окремий матеріал, де зібрали трохи позитивних змін, які стали можливими завдяки роботі наших кореспондентів.

Ми часто отримуємо повідомлення, де люди просять знайти рідних, дати розголос незаконним діям, розповісти про проблеми: десь не ремонтують дорогу, десь прийшли платіжки за газ, хоча будинків нема, необґрунтовано хочуть підняти тарифи, закривають лікарні чи не розвозять воду. В кожній такій історії ми намагаємося розібратися, щоб створити виважений та об’єктивний матеріал. Саме такою й має бути журналістика регіону — мати великі й малі форми, з однаковою силою братися і  за сюжет про несправну каналізацію, і за детальну хроніку оборони міста.

Чим за цей час для вас стала робота у Миколаївській філії?

— Минулого місяця я закінчувала передавати грантові справи в Києві й наша лінійна продюсерка філії написала, між іншим: «Та кидай те все і їдь уже до нас, час додому». Я народилася і майже все життя прожила в Києві. До повномасштабного вторгнення жодного разу не була в Миколаєві, а тепер у мене два доми. І справа не тільки в роботі, а й у людях. Це смілива, безстрашна, травмована війною команда, з якою хочеться бути поруч і робити новини.

Фото: із архіва Олександри Предущенко (Малевич)

Читайте також
Коли «Детектор медіа» тільки розпочинав роботу, найпопулярніші українські медіа ще дослухалися до темників. Але завдяки спільній боротьбі журналістів та суспільства це змінилося. Найпоказовіше: Україна пройшла шлях від державного телебачення до Суспільного.

Тепер наша команда прагне розширювати аудиторію та впливовість Суспільного мовлення заради ідей та ідеалів, які воно продовжує ілюструвати.

Запрошуємо приєднатися до нас у цьому завданні, ставши частиною Спільноти «Детектора медіа».
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду