Катерина Лисюк, «Суспільне Миколаїв»: «Із 16 квітня я не ночую вдома, тільки в укритті»

Катерина Лисюк, «Суспільне Миколаїв»: «Із 16 квітня я не ночую вдома, тільки в укритті»

12:52,
19 Вересня 2022
2224

Катерина Лисюк, «Суспільне Миколаїв»: «Із 16 квітня я не ночую вдома, тільки в укритті»

12:52,
19 Вересня 2022
2224
Катерина Лисюк, «Суспільне Миколаїв»: «Із 16 квітня я не ночую вдома, тільки в укритті»
Катерина Лисюк, «Суспільне Миколаїв»: «Із 16 квітня я не ночую вдома, тільки в укритті»
Продюсерка Миколаївської філії НСТУ розповіла, як живе Миколаїв понад пів року війни та про роботу журналістів під постійними обстрілами та з завданням виїжджати на всі вибухи.

«Детектор медіа» продовжує серію інтерв’ю з представниками філій Суспільного з регіонів, де тривають бойові дії. Миколаїв за понад пів року війни (195 днів станом на 9 вересня) прожив 27 днів і ночей тихими, всі інші дні було чути постріли і вибухи, гинули люди, руйнувалися будинки. Частина Миколаївської області залишається окупованою.

До війни про південне місто України Миколаїв мало знали у світі, але тепер воно на слуху. Голова Миколаївської обласної державної адміністрації Віталій Кім одним із перших свої відеозвернення розпочинав із  фрази «Доброго вечора, ми з України», яка швидко стала одним із гасел українського спротиву. Тисячі людей купували квитки в миколаївський зоопарк, щоб підтримати заклад у найважчі дні. Обгорілі колоски з полів Миколаївщині унаслідок обстрілів росіян облетіли соцмережі. І все це висвітлювали журналісти Суспільного.

Про це говоримо з Катериною Лисюк. У грудні 2021 року вона виграла конкурс на посаду продюсерки філії «Суспільне Миколаїв». 31 грудня Катерина попередила колектив, що може бути повномасштабний наступ Росії, і сказала всім приготуватися; тому 24 лютого її люди не розгубилися, коли зрозуміли, що почалося.

 Катерино, розкажіть, будь ласка, як ви потрапили на Суспільне.

 До журналістки я мала іншу кар’єру. У серпні 2015 року прийшла на стажування тоді ще в обласну державну телерадіокомпанію, через два тижні, 4 вересня, мене взяли на роботу. Я працювала у відділі новин, тимчасово виконувала обов’язки редактора новин. Був час, коли на новинах було троє людей: тоді я на роботі днювала і ночувала, в прямому сенсі цього слова. Згодом стала старшою редакторкою, паралельно займалася журналістськими розслідуваннями. Тоді почалася реформа Суспільного. Я була рада, що ми матимемо іншу структуру. Ми й до того дотримувалися журналістських стандартів, але були нюанси, які мені не подобалися. А тут усе, як треба.

 На Миколаївщині побачили різницю, що це Суспільне, а не державне?

 Після того, як реформа відбулася, я працювала у творчій групі «Тема дня» — була і ведучою, і випусковою, і редакторкою, і журналісткою, і займалася оформленням цієї програми та її уривків на діджитал. Під час інтерв’ю на зйомках казала, з якого медіа, звичайні люди і посадовці позитивно реагували: «Ви ж колишній канал “Миколаїв”? У вас так класно стало, такі круті новини». Думаю, що люди кайфували разом зі мною.

Зі зміною структури команда «Теми дня» перейшла у «Сьогодні. Головне». На той час я п’ять років була у журналістиці, почала усвідомлювати, що вигоріла. 4 вересня 2020 року я звільнилася. Подала заявку на конкурс довготермінових спостерігачів у ГО «Громадянська мережа «Опора», мене вибрали. Кілька місяців, у тому числі впродовж всього періоду місцевих виборів, відпрацювала як спостерігачка, після чого стала на облік у центрі зайнятості. Щоб не втрачати професійні навички, співпрацювала з громадськими організаціями, і нарешті зрозуміла, що оновила сили. За рік я скучила за роботою, тож подалася на конкурс. Коли повідомили, що запрошують до Києва підписувати контракт, я з подругою сиділи в парку на лавці і пили каву. У мене були такі емоції, що пів району чули, що я виграла конкурс. Це був такий вир емоцій! Навіть зараз згадую — і сльози на очах. Мала страх перед керівною посадою, переживала, чи вистачить досвіду. Я швидко влилася у цю роботу і в колектив. До речі, було кумедно, коли менеджер представив мене як нову продюсерку, бо всі й так мене знали. Ми готувалися втілити проєкт на аутсорсі за моєю ідеєю, але почалася велика війна і все зупинилося.

 У філії готувалися до великої війни?

 Напередодні Нового року уже ходили чутки, що щось може бути. 31 грудня я всіх попередила, що ми маємо бути готовими, зібрати тривожні валізи, всі документи мають бути в одній купці. Ніхто не має пропасти, щоб усі були на зв'язку. 24 лютого я побачила, що до моїх порад дослухалися, всі були на зв’язку. Деякі співробітники виїхали з Миколаєва у перші дні.

Половина нашого колективу в Миколаєві та області, частина роз'їхалися по Україні. Кілька людей закордоном — вони на простої. Але ми максимально налагодили зв'язок і роботу.

 Що сьогодні з філією? Ви ходите в офіс на роботу? Яке рішення прийняли щодо техніки?

 Ми за те, щоб нікого не було на роботі або приходило кілька людей. Головне – життя людей. Ми налагодили дистанційну роботу, все розподілили.

 Ви знімаєте репортажі, сюжети, фотографуєте, хоч це не входить в обов’язки продюсера. Вам бракує людей, які працюють у полі?

 Зараз уже ні, та у перші місяці бракувало. У двори багатоповерхівок, де живуть троє наших співробітників, прилетіло, в їхніх квартирах вибуховою хвилею повибивало вікна. Ще у двох журналістів, які жили біля проспекту Миру, уламками касетних снарядів пошкодило вікна, поруйнувало балкони. Вони правильно зробили, що виїхали за межі міста.

В якийсь час у Миколаєві залишалося двоє журналістів, які працювали у полі. (Я не планувала виїжджати. Плюс моя мама категорично відмовилась покинути рідне місто.) Мені потрібно було, щоб усе працювало, тому я також вийшла у поле. Я була журналісткою і залишаюся нею, працювала в кадрі і зараз це роблю. Так само діджитал працює 24/7, радіо працює. Ніщо не провисло і не зупинилося.

 Ви забезпечені захистом?

 Перші кілька тижнів мали проблеми. Перші 2 бронежилети десь знайшов менеджер нашої філії Дмитро Лугінець. Тоді Микола Чернотицький (голова правління Суспільного — ДМ.) привіз ще два бронежилети, Ангеліна Карякіна (генпродюсерка інформаційного мовлення Суспільного — ДМ.) дуже допомогла зі зв’язками, хто саме може допомогти з бронежилети. Тепер з амуніцією у нас усе добре, можемо одягти всіх, на зйомки вся група вирушає у бронежилетах, касках, з аптечками. У нас є новенькі, які прийшли під час війни. Ці люди пройшли тренінг від Суспільного, як користуватися аптечками і всім іншим. Журналісти кажуть, що не дуже зручно під час зйомок з аптечкою. Я їм відповідаю: «Робіть, що хочете, але аптечка має бути. Я все дізнаюся, чи ви були з захистом».

 Як часто виїжджаєте в гарячі точки?

 Ми виїжджаємо на всі вибухи і знімаємо всюди, де можна. Єдине, що є локації, які не можна знімати. Коли 29 березня в Миколаївську обласну військову адміністрацію влучила ракета, ми з моїм другом-волонтером (на той момент він возив нас) якраз їхали на роботу, збираючи по дорозі колег. Почули звук і за пів години були на місці події. Все було закрито, нікого не пропускали, журналістів зібралося дуже багато. Я телефонувала пресофіцеру, у пресслужбу, Віталію Кіму, пояснювала, що ми місцеві, ми — Суспільне і ми маємо бути там. Через деякий час до журналістів вийшов пресофіцер і запустив нас на територію, ми змогли все познімати.

Наші журналісти часто першими прибувають на місце події, тому для багатьох ми стаємо першоджерелом.

 До вас звертаються іноземні журналісти щодо співпраці, коментарів, інтерв’ю? Миколаїв став відомим містом.

 Може, це прозвучить трохи цинічно, але нарешті дізналися, що на півдні України є Миколаїв. Так, іноземні ЗМІ через наш піар-відділ брали інтерв’ю в кількох працівників філії. Іноді Ангеліна Карякіна дає мої контакти, щоб я на місці зорієнтувала іноземних журналістів. З однією французькою журналісткою, яка близько двадцяти років працює у гарячих точках і хотіла зрозуміти життя Миколаєва, я досі спілкуюся.

  У тих сюжетах із Миколаєві, які я бачила, ви показуєте чітку позицію містян: ворог — росія, росіяни на нас напали і їх треба гнати з нашої землі. Ви спеціально знаходите свідомих людей, чи це типова позиція для мешканців міста?

 Ми не підбираємо спікерів, підходимо на вулиці до людей і  завжди чуємо розуміння, що є війна і треба щось робити, щоб росіяни пішли з нашої землі. Ні в кого немає сумніву, звідки все летить і хто це робить. Люди розуміють, що росіяни нас обстрілюють. Є поодинокі люди, які думають інакше. Коли місто закривали і шукали колаборантів і наводчиків, практика показала, що такі люди є. 

 Напередодні свят по всій Україні попереджали про можливі провокації з боку російської армії. У Миколаєві було посилене відчуття тривоги?

  Місто обстрілюють регулярно, за пів року війни у нас було тільки 28  тихих днів і ночей (станом на 9 вересня 27 діб). Коли є рекомендації від мера міста і голови військової обладміністрації утриматись від масових заходів, деякі містяни намагаються виїхати на кілька днів із Миколаєва, а ті, хто залишаються, майже не виходять з дому. На День Незалежності під вечір на центральній вулиці Миколаєва – Соборній, яка є найдовшою пішохідною вулицею в Україні, мій друг-волонтер зустрів усього кілька людей. До війни там не було де яблуку впасти, весь Миколаїв прогулювався Соборною.

 Раніше кореспонденти з «Суспільного Миколаїв» у національному марафоні часто показували сюжети про проблеми з водою у місті. Щось змінилося на краще?

 У нас досі іде з кранів технічна вода. Я жартую, що в нас місто дуже багате і з кранів тече шампанське — трохи жовтувате і піниться. По питну воду люди ходять до джерел, свердловин, купують чи беруть у місцях, куди її привозять. Воду з крана використовують для прання і купання. Після того, як ми місяць прожили взагалі без води, ввімкнення технічної води люди сприйняли за велике щастя. У мене приватний будинок без свердловини, впродовж літа ми не поливати город і сад, тому більшість врожаю пропала. Але це краще, ніж не мати ніякої води. Уже є чим помити посуд; зрозуміло, що споліскуєш чистою водою. 

 На сайті «Суспільне Новини» з вашого регіону читала, що вдалося зібрати чи не найкращий урожай зернових в Україні попри пожежі і обстріли.

 Миколаївщина у зоні  ризикованого землеробства, тут степ, погода завжди посушливе. Майже всю область обстрілюють, а наші аграрії попри все збирають високі врожаї. Вони – неймовірні люди.

 А магазини, банки, різні установи працюють?

 У перший місяць війни було дуже жорстко: всюди черги, пусті полиці, товарів не було. Я живу у Корабельному районі, який найбільше обстрілюють. Якщо в інших районах у березні була краща ситуація з продуктами, то в нас — біда. У квітні не стало води. Наприкінці квітня система почала налагоджуватися, постачальники завезли продукти у крамниці. Зараз магазини працюють по-різному: якщо починаються жорсткіші обстріли, деякі закриваються, вивозять товари, а потім відкриваються. Що ж до банків, то майже всі відділення закриті, працює лише «Приватбанк». У моєму мікрорайоні було кілька відділень «Приватбанку», залишилося одне, але банкомати працюють, зняти гроші можна.

А от центри соціального захисту працюють безупинно. З червня міська влада запровадила картки, по яких центри видають певним категоріям людей хліб і консерви. Благодійні та громадські організації теж працюють у пунктах видачі гуманітарної допомоги за анкетами. У час війни у Миколаєві дуже виріс волонтерський рух. До прикладу, мій друг працював на одному з великих підприємств Миколаєва, на початку великої війни його відправили на простій. А він людина активна, тож взявся спершу допомагати нам. Ми мали проблеми з транспортом, а возити групи на таксі дорого. Він нас возив на зйомки по Миколаєву, у гарячі точки — села, які найбільше обстрілюють. Згодом влився у волонтерський рух. Возить допомогу на лінію розмежування, звідти вивозить людей, збирає котів і собак, яких залишили власники під час евакуації, і відвозить у притулки. Інша моя подруга з п’ятирічною дитиною залишилася у Миколаєві і тепер разом із донькою готують та передають або особисто розвозять смаколики військовим.

 У Миколаєві є райони, вулиці, які можна назвати безпечними?

 Міський голова Олександр Сєнкевич казав, що людям із Корабельного району краще виїхати в інші райони або за місто. Я не можу сказати, що це цілком безпечно. Є деякі мікрорайони, в яких трошки легше. Але прилітає всюди, в одному з таких «тихих» районів після прильоту у п’ятиповерхівці загинули люди. У Миколаєві не можна ігнорувати сигнали тривоги. Проте люди звикають до всього. Під час оголошення тривоги можуть йти у справах. Тільки коли чути звуки вибухів, тоді ховаються.

 Що сьогодні в Миколаєві з укриттями? Де ви особисто ховаєтеся?

 З 16 квітня я не ночую вдома; маю дві точки, де зазвичай проводжу ніч. У моєму будинку немає підвалу, тому я ходжу у підвал в інший будинок. А якщо влада оголошує, що може бути щось жорстке, тоді з мамою їдемо в один офіс, де є бомбосховище. В деякі періоди, як от під час подовженої комендантської години, ми в ньому практично живемо. Добре, що там є інтернет.

 Є статистика, скільки людей виїхало?

  Зі слів миколаївського міського голови, виїхало 250 тисяч, трохи більше половини.

 Як живе сьогодні миколаївський зоопарк? Він став дуже популярним, уся країна купувала квитки до нього.

 Не тільки Україна, пів світу згуртувалися, аби допомогти зоопарку. Зараз у вихідні він відкритий для відвідувачів. Ми зробили проєкт про життя зоопарку у перші три місяці війни.

 

Тоді тваринам допомагали українські і європейські зоопарки, супермаркети, містяни приносили рибу і м'ясо у дні, коли ці продукти ніде у місті не продавали. Охочі зголошувалися допомагати доглядати за звірами, коли не вистачало персоналу, бо когось мобілізували, а комусь було важко доїхати на роботу з іншого кінця міста.

Директор зоопарку Володимир Топчій дав інтерв’ю американському ЗМІ. Під час розмови він просльозився, говорячи, що бракує грошей і харчів. Він скаржився, що вони так нарізали, що зробили з цього щемливу історію. До речі, Топчію цей матеріал не сподобався: «Я ж чоловік, а вони показали, наче я плаксій». Я переконувала його, що головне, що це подіяло. Коли почала надходити допомога їм стало набагато легше, вони могли заплатити за воду та електроенергію, вчасно виплатити зарплату.

Коли я спілкувалася з європейськими журналістами, для них було дивовижею, що люди забирають із собою в евакуацію тварин. Я тоді їм цитувала «Маленького принца»: що ми відповідальні за тих, кого приручили. Як може бути інакше?

 В одному з ваших матеріалів прозвучало питання: «Що для вас щастя?». Що вас робить сьогодні щасливою?

 Це питання з програми про зоопарк. Нещодавно я проходила онлайн-тренінг про те, як брати інтерв’ю на чутливі теми (інших зараз в Миколаєві немає). Там було запитання: «Що у вас викликає радість?» Я процитувала стендапера з Херсона: «Не знаю, як знайомитися з дівчатами, що запитувати на першому побаченні. До війни питав, чим цікавиться, яку музику слухає. А зараз що питати? "Що тебе збуджує?” А вона така: “Мертва русня!”». Це жорстоко і цинічно, але мене радують втрати ворога (я від природи добра людина, але до орків – ні!) Під час війни зрозуміла, що щастя – це що мої найрідніші зі мною і з ними все гаразд. Це просто попити кави, поїсти морозива, поговорити з подругами, які виїхали з міста. Щастя — коли тихо на вулиці. Але дуже хочеться моря і херсонських кавунів. Досі не з'їла жодного. Чекаю і чекатиму, поки наші хлопці та дівчата (військові) звільнять Херсон!

Фото: з архіву Катерини Лисюк

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
З обличчя воду не пити
16:51 / 22.09.2022
Мені також не сподобалась зовнішність цієї молодої особи. Проте запитання про інше: чому і як подружжя з Миколаїва Жуліних два роки тому опинилося у Києві, а йще на керівних посадах суспільного?
Вшоке
17:57 / 21.09.2022
Где берут эти лица, если можно так сказать? Какая-то баба как с рынка. Торговка селёдкой и то выглядит интеллектуальной.
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду