У 2016 році вийшла документальна стрічка «Китайські вангоги». У ній розповідається про село художників, які займаються підробками картин своїх відомих колег. Головний герой — Сяоюн Чжао може відтворити практично будь-яке полотно Вінсента Ван Гога лише по пам’яті. Проте йому набридло десятиліттями копіювати одне й те ж, а ще йому хочеться творити щось своє, показати світові власні думки та стиль. Автори стрічки вирішують провести експеримент: просять Сяоюна написати картину, яка буде суто його твором. Художник радіє, сідає до роботи і за якийсь час показує пейзаж китайського села в характерному стилі Ван Гога.

Із 20 вересня на «UA: Першому» виходить нове соціальне токшоу «По-людськи». За задумкою мовника, воно має суттєво відрізнятися від усіх схожих проєктів на нашому телебаченні. Про деталі виробництва та запуску «Детектор медіа» вже писав, тому зараз зосередьмося саме на результатах.

Основною відмінністю «По-людськи» має бути відсутність скандальності. Героїв запрошують до студії не для того, щоб товариство перетрусило всю їхню брудну білизну. У студії повинні розбирати саме проблему, з якою люди стикнулися, а не їхнє особисте життя. Звучить чудово, проте є невелике «але». Конкурс на право виробляти цей проєкт для «UA: Першого» виграла компанія Ivory Films. Вона ж уже 9 років працює над створенням шоу «Говорить Україна» на каналі «Україна».

Це добре й погано водночас. Ну ок, нехай слово «погано» надто песимістичне. Скажемо тоді так: це добре, але водночас викликає пересторогу. Зокрема і в самих представників Суспільного мовника. З одного боку, багаторічна праця над таким форматом дає впевненість у виробниках — вони вже давно набили руку і знають, що до чого. З іншого — нині мусять робити контент, який в окремих моментах має кардинально відрізнятися від того, що вони робили роками. А це ставить компанію Ivory Films на місце бідного Саоюна Чжао, який так звик копіювати Ван Гога, що іншого вже створити не може.

З такими роздумами я сіла дивитися перші випуски «По-людськи». Найперше розберімо візуальні рішення. Особисто в мене студія не викликала відчуття, що зараз буде щось нове. Велика плазма, розміщені по колу чотири дивани — два для героїв і два для експертів. Це доволі стандартна історія, яка одразу може налаштувати глядача на сприйняття «та це ж було вже». А ми маємо зовсім інше завдання. Проте є й одна суттєва відмінність — відсутність аудиторії. І це робить шоу значно серйознішим, хоча і більш камерним. Нам не показують усі ці зажурені, обурені чи ще з якоюсь яскравою емоцією обличчя. Ми не чуємо оплесків, які видаються за командою. Тому вся розмова сприймається менш емоційно та більш конструктивно.

Структура програми. Вона мені видалася теж доволі звичною. Ведуча вітається, окреслює тему й далі йде короткий сюжет. Зроблений він точно так, як на інших соціальних шоу, у стилі «Леночка, ты сейчас упадешь». Чоловічий голос з інтригуючими інтонаціями промовляє: «Та якби вона знала, що за кілька років пошкодує про своє рішення», «Шок! У столиці чоловік із гранатою захопив кабінет міністрів», «Замість яскравої блондинки 18-річна дівчина перетворилася на посміховисько». Також автори поки не можуть позбутися звички смакувати сльози героїв. Принаймні, мені так здалося. Ну і ще один момент по формі. Уся програма замузичена, причому доволі агресивним тлом — із постійними бабахами і вжухами. Сама музика нав’язливо нагнітає обстановку.

Але саме це й було прогнозованим. Вочевидь, навчитися робити щось інше за формою — значно важче, ніж налаштуватися на інший зміст. Бо з останнім у Ivory Films усе виявилося значно краще. У жодній програмі я не побачила переходу на особистості, скандалів, неконструктивних суперечок, засуджень, порушення особистих кордонів та іншого. Одного разу була палка розмова на підвищених тонах — у випуску, де розбирали ситуацію із розпиленням хімікатів над полями, внаслідок чого отруїлися двоє дівчаток, а в пасічників загинули бджоли. У студію прийшов чоловік, який займається розпиленням, і захищав своє право продовжувати роботу. Емоційну розмову почала експертка-екологиня, а за нею, очевидно, зачепилися й інші. Проте навіть цей епізод не надто перетворився на базар, а ведуча доклала зусиль, щоб усіх заспокоїти й дійти якогось спільного рішення.

Важливий момент. У студії немає не лише аудиторії, а й «експертів»-зірок. Знаменитостей, яких запрошують заради впізнаваних облич, але їхні репліки рідко мають цінність. Вони висловлюють якісь суб’єктивні твердження різного рівня емоційності. На шоу «Один за всіх» на СТБ Ольга Сумська одного разу прокричала героїні: «Вы не мать, вы — самка!» Автори «По-людськи» запрошують лише компетентних людей, які дадуть свою оцінку ситуації та допоможуть розібратися.

Взагалі ж, в очі впадає врівноваженість героїв. Причому навіть у трагічних ситуаціях. В одній із програм ішлося про хлопця, який помер від втрати крові. До швидкої неможливо було додзвонитися, й вона приїхала лише через 25 хвилин, хоча лікарня була зовсім поруч. Батьки зуміли спокійно про це говорити, підвищуючи емоційність лише в розмові з чоловіком, який керує кол-центром. Очевидно, перед початком шоу автори не накручують їх і не налаштовують на гарячі розбірки. Цінність програми ще й у тому, що ніхто нікого не засуджує. Навіть на перукарку, яка зробила тяжкий опік своїй клієнтці, не накидаються з прокляттями. Або історія про вчительку, яка побила маленького учня. У студії дійшли висновку, що це, звісно, жахливо, але наша педагогічна система толерує таку поведінку. Багато вчителів навчалися використовувати так звану тоталітарну педагогіку й часто слабко розуміють, що це неприпустимо. У багатьох з них немає сексосвіти, тому вони не навчені адекватно реагувати на деякі ситуації.

Одна з програм була присвячена військовим. Починалася вона із випадку захоплення Кабміну колишнім бійцем. Експерти у студії говорили про особливості психологічного стану людей, які повертаються з війни, і що для них слід зробити. Розмова була досить глибокою та потрібною, хоча страшна музика з бабахами дещо псувала це враження.

А ось із мовною толерантністю ще трохи доведеться попрацювати. Хлопчик, якого побила вчителька, був із синдромом Дауна. Його мама усіляко наголошувала, що він — такий, як усі. Нормально розвивається, читає, пише, охоче спілкується з дітьми, пішов у звичайну школу. У програмі показали позитивний приклад ставлення батьків до появи у класі дитини з інвалідністю. Проте впродовж усього часу хлопчика називали «особливим», «з особливостями». Правозахисники постійно виступають проти вживання таких евфемізмів, які продовжують стигматизувати людей з інвалідністю. У хлопчика синдром Дауна — ось і по всьому. А особливості є в кожного з нас. Як і особливі потреби. Також ведуча звернулася по коментар до експертки словами: «Ви ж жінка, ви ж мати». Теж стереотип, якого варто позбуватися і який дедалі частіше обговорюють. Ніби жінка, яка народжувала, є значно чутливішою до проблем дітей, ніж чоловіки чи жінки без дітей.

Але крім цього, ведучій Інні Москвіній особливо немає що закинути. Вона дуже інтелігентно і м’яко спілкується з гостями, тримає інтригу, але робить це стримано. Співчуває щиро, без акторської гри. І, ще раз повторюся, всіляко уникає ситуації засудження. Друг хлопчика, який помер від крововтрати, неправильно затиснув рану. У студії навіть прозвучала думка: якби джгут наклали правильно — смерті можна було уникнути. Герой, м’яко кажучи, дуже засмутився, але ведуча одразу йому сказала, що він був молодцем і зробив усе, що міг. Експерт показав, як потрібно накладати джгут, і запросив усіх проходити курси першої домедичної допомоги.

Отже я роблю висновок: авторам «По-людськи» радше вдалося, ніж ні. Шоу не скандальне, з хорошими посилом і конструктивом. І воно зовсім не нудне. Але що ж із рейтингами? А от із рейтингами все не дуже добре. Скажімо так, у документальної стрічки «Дика природа Індії» все значно краще. Дебют шоу у прайм-таймі понеділка пройшов із часткою 0,6%. У середньому програми балансують між 0,4% і 0,7%. Як казав Євген Нищук у ролі Володимира Винниченка: «Шкодааа….».

Найперший висновок, який напрошується, — мізантропічий. Аудиторія не звикла, аудиторія не готова, аудиторія хоче крові. Людям не потрібні ці ваші спокійні розмови й намагання знайти причину біди і спосіб її вирішити. Аудиторія хоче засуджувати. Як колись говорив російський драматург Едвард Радзінський: «Натовп може скандувати лише два слова: “слава!” і “розіп’яти!”» Ну бо а як ще пояснити, що одна й та ж компанія впродовж дев’яти років робить продукт із високими рейтингами, береться за такий самий формат і зазнає фіаско?

Але ж можна поставити питання й по-іншому. Для чого ставити рейтинг на перше місце? У нас із самого початку йшлося про соціальне токшоу, яке відрізнятиметься від інших. Ми розглядаємо проєкт Суспільного мовника, відмінного від комерційних. Йому не потрібно з висолопленим язиком гнатися за тими частками, вимахуючи перед глядачем фриками і брудними трусами. Суспільний мовник має орієнтуватися на інше передусім. Хоча і на рейтинги, звісно, теж. Бо відверто нудний чи погано зроблений продукт ми не можемо виправдовувати суспільною значущістю. Ми орієнтуємося на глядача, щоб йому було й корисно, й цікаво.

Юрій Макаров нещодавно писав для «Детектора медіа» свої роздуми стосовно цього. І там він, зокрема, визнав, що команду «UA: Першого» збили з пантелику — переконали, що потрібно боротися за рейтинг, а це не надто вдало поєднується з першочерговим завданням відрізнятися від конкурентів. Тому потрібно приходити до тями й повертатися до того, про що домовилися на березі.

Контент «UA: Першого» — окрема складна розмова. Але шоу «По-людськи» хочеться підтримати — таких показників воно не заслуговує. Поприбирати б лиш усі ці моменти з музикою та бабахами, фразами у стилі «Шок! Інтрига! Сенсація!» і всім іншим.

Або зайти ще далі (умовний час — чудова штука для фантазій) і зробити справді абсолютно нове соціальне шоу. А не таке саме, просто виважене і без скандалів. Адже «По-людськи» орієнтується на досить простого глядача, часто пояснюючи вже геть елементарні речі. Чому би не створити продукт для складнішої аудиторії? Згадати «Табу» Миколи Вересня на «тих іще "Плюсах"», тихо поплакати й надихнутися ним. Шоу з харизматичним чи харизматичною ведучою, з порушенням не просто гострих, а важливих тем, які зазвичай лишаються поза увагою. Скільки всього твориться в інших галузях, поки більшість зосереджена лише на політиці? А в кіно що відбувається? А в науці? А ситуація з Іллею Хржановським і його меморіалом?

Існують десятки, сотні тем важливих і гострих водночас. Чому українці мало читають? Чому українське кіно — провальне? І чому це твердження потрібно розібрати під мікроскопом? Чому наші підлітки фанатіють від російської музики? Чому часто колишні студенти можуть викинути свій диплом у смітник? Як публічні люди спекулюють на патріотизмі? Чи соціальні шоу в нас уже завжди будуть асоціюватися із проблемами маленьких людей з провінції?

Хочете бути іншими — будьте ними. Навіщо боротися за типового глядача (насправді глядачку) вітчизняного телебачення? Яка однаково перемикне на те, що звикла дивитися. Боріться за тих, у кого телевізор для ютуба і «Нетфлікса», повертайте тих, хто плюнув і пішов. Зізнаюсь чесно — я просто дуже любила програму «Табу». Зробіть мені схожу — і я стану вашою глядачкою. Як і тисячі інших людей, на яких, здається, Суспільний мовник і орієнтується.