Аналіз програм кандидатів на посаду голови правління Суспільного. Частина перша

У квітні наглядова рада Національної суспільної телерадіокомпанії обере нового голову правління. Перший голова правління Суспільного Зураб Аласанія не балотується, тож Суспільне точно очолить нова людина. До участі в конкурсі допустили тринадцятьох кандидатів, трьом — відмовили. Огляд кандидатських життєписів «Детектор медіа» публікував раніше

На конкурс кандидати подавали резюме та власну програму розвитку НСТУ. У грудні 2019 року наглядова рада ухвалила Стратегію розвитку компанії на 2020-2022 роки, у межах якої повинен буде діяти новий голова. Забігаючи вперед, констатуємо, що далеко не всі кандидати це розуміють — деякі з них пропонують радикальні зміни в організації, фінансуванні, позиціонуванні та роботі Суспільного, які вимагали би зміни не лише стратегії, а й закону. А після прочитання деяких програм складається враження, що їхнім авторам важливіше розкритикувати команду Зураба Аласанії, ніж окреслити власні плани на посаді. Чимало з кандидатів нарікає на брак інформації, на якій можна було би засновувати конкретний план дій (Наглядова рада пропонувала всім кандидатам написати запит на потрібну їм інформацію, й частина з них це зробила). Наскрізною для більшості програм є мінімальна чи геть відсутня увага до радіо; вони також схильні недооцінювати цифровий вимір розвитку Суспільного, зосереджуючись на традиційному телебаченні. 

«Детектор медіа» аналізує ключові тези та невідповідності кандидатських програм. Ділимо список за алфавітом — у першій частині розглянемо програми Олександра Бабурова, Олександра Бутка, Олега Валуйскова, Івана Гришина, Віталія Докаленка, Лілії Дутки та Олександра Зиріна. 

Олександр Бабуров. Зебри, крокодили і носороги

Як і більшість кандидатів, Олександр Бабуров мав досвід роботи на державному/суспільному телебаченні — у Сумській філії, де був редактором. У своїй лаконічній програмі він завзято критикує керівництво Суспільного (зокрема за занадто високі зарплати топменеджменту, низьку культуру ставлення до регіональних філій, «фанфаронство» і «понти») та стверджує, що подавав запит, але отримав відмову в конкретній інформації, необхідній для складання планів. 

Наглядова рада полегшила кандидатам завдання, запропонувавши 11 ключових пунктів, які мали би бути розкритими в програмі. Кілька з них, зокрема про контент, розвиток мереж,  фінансову незалежність та аудиторію, Олександр Бабуров проігнорував, інші сприйняв як запитання в інтерв’ю. Наприклад, у пункті про аналіз конкурентного середовища він пише: «Мені здається, що сьогодні таким аналізом у НСТУ ніхто серйозно не займається. Вимушений повторитись. Свого часу за даними конкурентоспроможності ми звертались до керівництва НСТУ. Відповідь була такою: "Ці дані є, але вони не розголошуються". Необхідні фахівці, спеціальний підрозділ, сучасні дійові технології подібного аналізу. Думаю, що це можна зробити за 2-3 місяці». Довідатись, що фахівці, які досліджують ринок і аудиторію, в НСТУ є, можна було й з публікацій «Детектора медіа». 

У контенті Суспільного Олександра Бабурова найбільше дратує жива природа. «Зебри, крокодили та носороги повинні бути прибрані з телеекранів Суспільного», — пише він, а згодом знов повертається до «зебр» як символу неадекватності ефірного наповнення каналів НСТУ. Цей контент він пропонує замінити якісними програмами філій, «яких, безумовно, більш ніж достатньо». 

Політику розвитку цифрової платформи, регіонального мовлення та інші стратегічні напрямки, на думку пана Бабурова, треба переглянути і повністю змінити. Як саме, він не уточнює, окрім однієї фрази — «переглянути розподіл контенту щодо змісту телевізійних та радійних програм» (чим контент відрізняється від змісту, «Детектор медіа» не знає). На його думку, у Суспільного «немає якоїсь політики у створенні приємного та важливого контенту для українського споживача». Для взаємодії з акціонером і наглядовою радою він пропонує залучити фахівців. 

У тому, що Олександр Бабуров радше користається нагодою вилити своє обурення діями чинного керівництва, а не претендує на посаду всерйоз, остаточно переконує «відповідь» на пункт про розподіл обов’язків членів правління: «Члени правління та їх повноваження будуть! Деякі, цілком можливо, залишаться з тих, які працюють й сьогодні. Але точно знаю, що деякі опинились серед керівництва НСТУ просто… дико випадково». Він називає чотирьох членів правління, яких залишив би на місці.

За чотири роки каденції пан Бабуров обіцяє створювати цікавий контент, пропагувати українську літературу у форматі радіовистав, а також зняти заборону (?) на запрошення представників влади в ефір. «Це далеко не повний перелік моїх пропозицій у плані роботи Суспільного, хоча розумію, що займатись доведеться дещо іншими питаннями», — пише він. Невідомо, що саме завадило кандидатові викласти своє бачення розвитку НСТУ повніше — його програма найкоротша з усіх.

Олександр Бутко. Інформаційна війна, християнство і Viber

Цей кандидат у минулому працював на державному телебаченні на менеджерських посадах. Він вочевидь не дуже уважно читав стратегію, адже зі старту пропонує використовувати Суспільне як зброю в інформаційній війні з Росією. НСТУ, на його думку,  має бути «одним із ключових гравців на полі інформаційно-смислової війни, як компоненту агресії з боку Росії. Усунення від такої місії під виглядом самонавіювання міфічних пропагандистських “страшилок” — це гра в “корисних ідіотів”, акт державного самогубства». Втім далі цю тезу Олександр Бутко не розвиває — можливо, вона потрапила до програми випадково. 

Водночас він вважає, що Суспільне має зберігати «усталені норми та традиції української культури, християнської моралі» — це явно суперечить ідеї «суспільного для всіх». Ще одна ідея, яка не відповідає стратегічним засадам, ухваленим наглядовою радою — відмова від інформаційного і «розмовного» спрямування головних каналів телебачення і радіо. Натомість Олександр Бутко пропонує збалансувати ефір художнім, просвітницьким та розважальним контентом. І водночас виборювати «лідерство в національному ефірі через якісну інформаційну продукцію, високі стандарти журналістики та підтримку держави щодо просування національних та міжнародних інформаційно-просвітницьких, художньо-мистецьких, спортивних проєктів».

Олександр Бутко досить виважено аналізує досягнення та причини рейтингових невдач Суспільного, й формулює головну претензію до контенту: він занадто уніфікований, тому нецікавий (а ось у конкурентів — яскраві бренди). Особливо, за словами Бутка, це завдало шкоди регіональним філіям. І далі: «Назріла необхідність змінити співвідношення між власним і закупним контентом на користь власного». Зокрема Олександр Бутко пропонує збільшити виробництво «актуальних прямоефірних програм», «персоніфікувати проєкти яскравими назвами» тощо. Втім попереджає, що в програмі «свідомо (з метою збереження авторського права) не озвучені ідеї щодо: назв циклів програм, одноразових проєктів та акцій, які можуть стати резонансними у суспільстві».

Кандидат висловлює готовність продовжувати ініціативи чинного керівництва та наглядової ради — змінити закон про Суспільне задля можливості копродукції, впроваджувати нову модель фінансування тощо. Обіцяє не робити кадрових перетрусів і залишити на своїх місцях Миколу Чернотицького, Ярослава Лодигіна й Тетяну Кисельчук. Втім хоче дати «більшу творчу свободу» регіональним філіям, контент яких попереднє керівництво, мовляв, несправедливо намагалось уніфікувати. Що ж до діджиталізації, то Олександр Бутко пропонує «активізувати присутність у Youtube і Twitter, увійти у Telegram і Viber», а також «створити сайти великих структурних підрозділів НСТУ». Мимоволі доводиться сумніватись у тому, що кандидат стежив за напрямом роботи тієї ж Тетяни Кисельчук.

Олександр Бутко пише, що у разі потреби закрити кадрові питання є ким, називаючи два прізвища — блогерки Марії  Себової та колишнього президента ще державної НРКУ Віктора Набруска. Загалом, зважаючи на відсутність різкої критики попереднього керівництва, повторення ключових ідей та ввічливий тон пропозицій, можна розцінювати цю програму як декларацію готовності й бажання працювати в команді Суспільного на відповідальній, але не топовій посаді. 

Олег Валуйсков. Злиття, поглинання та 136 корпунктів

Колишній маркетинг-директор каналу «Інтер», а нині телепродюсер Олег Валуйсков подав на розгляд наглядової ради чомусь скорочену версію своєї програми. Продертися крізь багатоповерховий синтаксис цього документа нелегко (наприклад: «система керівництва НСТУ потребує впровадження в ПАТ НСТУ системи моделей керівництва проектами на базі стандартів керування проектами IPMA» — і так далі всюди). Якщо ми правильно зрозуміли, перша ключова ідея Олега Валуйскова — змінити систему управління НСТУ, розбивши все на проєкти, кожен із яких буде легше просувати на окремих ринках. 

Ключова ідея номер два — створити цифрову платформу «спілкування з симпатиками Суспільного мовлення та зворотного зв’язку з цільовими аудиторіями Суспільного мовлення», точніше, навіть декілька платформ: одна для журналістів, друга для патріотів, третя для нацменшин і так далі. Щоб зареєструватись, поспілкуватись і дати зворотний зв’язок, потрібен буде електронний цифровий підпис. Дітей на цю платформу залучатимуть за допомогою навчальних курсів і конкурсів. Суспільне за допомогою цих платформ отримуватиме важливу маркетингову інформацію, а користувачі… Навіщо це буде потрібно користувачам, із програми не зрозуміло, як і чому не можна скористатись платформами, на яких уже є і Суспільне, і значна частина його аудиторії — соціальними мережами. 

Ще одна пропозиція формулюється так: «Паралельно НСТУ повинно стати ініціатором створення чотиривекторного культурного хабу (в інтересах школярів України, представників національних меншин України, представників української діаспори представників громадського та патріотичного руху в Україні) для реалізації в партнерстві з відповідними Міністерствами та відомствами, об’єднаними територіальними громадами, громадськими організаціями, незалежними медіа, благодійними організаціями та інституціями, посольствами інших країн, культурними інституціями та впливовими міжнародними організаціями».  Що робитиме цей хаб, невідомо. Ще один хаб, який Олег Валуйсков пропонує створити — для журналістів (теж невідомо, навіщо).

Ключова ідея номер три — зробити щось із НСТУ як акціонерним товариством. Якщо ми правильно зрозуміли, Олег Валуйсков пропонує спершу переоцінити активи НСТУ,  а потім зайнятись «злиттям чи поглинанням суб’єктів господарської діяльності з сектору аудіовізуального виробництва та суміжних секторів, які мають конкурентний потенціал». Можливо, пан Валуйсков має на увазі свій власний продакшн «Студія ПоліЕкран». Пояснення, навіщо суспільній телерадіокорпорації поглинати інші активи, якщо вона не може дати раду своїм, залишилось за межами короткої версії програми.

І нарешті, четверта ключова ідея — подрібнити регіональну мережу Суспільного до рівня 136 територіальних громад. Цікава, хоч і дуже важко здійсненна, задумка. 

Більшість ключових питань, відповіді на які конкурсна комісія хотіла побачити в програмі, Олег Валуйсков проігнорував, тому його програма є добіркою з чотирьох різнопланових ідей, кожну з яких можна було б обговорювати, наприклад, на круглому столі — але до чого тут посада голови правління?

Іван Гришин. Іномовлення, плагіат і відмова від ютуба 

Засновник «ПравдиТУТ» Іван Гришин — непублічний, навіть загадковий кандидат. І водночас автор однієї з найдокладніших програм розвитку. На противагу проаналізованим вище, ця програма вимагала від автора системної аналітичної роботи та досить глибокої обізнаності в ситуації НСТУ. Він детально описує цю ситуацію, по ходу пропонуючи легкі реформи: оптимізувати і скоротити штат філій, робити більше прямих трансляцій, збільшити кількість локальних новин, показувати регіональний контент на центральних каналах тощо. 

Що робити з замалими рейтингами? «Необхідно досліджувати аудиторію, і на основі цього моніторингу піднімати суспільно значущі питання та висвітлювати їх. Але це необхідно робити не навмання, а на підставі досліджень», — пише Іван Гришин. Також він пропонує дружити з культурними установами та заручитися підтримкою блогерів і лідерів думок. (Тобто загалом усе те, що Суспільне вже робить.) У докладному описі підходів до контенту і програмування флагманського каналу також немає нічого, щоб радикально суперечило нинішнім підходам керівництва Суспільного. А ось у наповненні регіонального ефіру Іван Гришин пропонує крутий розворот — подрібнити мережу (аж до рівня громад), виробляти на філіях окремі ранкові шоу, набагато більше локального інформаційного продукту. 

Ще одна несподівана новація в програмі Гришина — запуск у перспективі інформаційно-пізнавального каналу «Іномовлення» українською, російською, англійською і німецькою мовами у співпраці з Міністерством закордонних справ. Іномовлення — досить дражлива тема для України, а перенесення іномовлення на платформу Суспільного — суперечлива ідея, яка жодною мірою не узгоджується ні з діючими законами, ні з завданнями НСТУ, прописаними у стратегії. Адже іномовлення, як правило, передбачає пропаганду (нехай у «хорошому» сенсі слова) та поширення офіційної позиції держави, а Суспільне доклало чимало зусиль, аби не бути рупором влади. 

Іван Гришин, розвиваючи не раз висловлену попереднім керівництвом ідею створення платформи інтернет-телебачення (ОТТ), пише, що на цій платформі будуть канали Суспільного, а також «Рада» і «Дом». Здається, пан Гришин таки не зовсім відчуває межу між державним і суспільним. Нарешті, вінчає цю частину програми теза, що запуск власної ОТТ-платформи «дозволить Суспільному відмовитись від публікації свого контенту на YouTube» (навіщо?!). Нижче кандидат пише, що відеоредакція має оперативно адаптовувати новини для публікації в ютубі (це вона вже робить). 

Розділ про корпоративну культуру різко контрастує за стилістикою з рештою програми — що й не дивно, адже Іван Гришин частково запозичив його з чужого авторського тексту. Порівняйте: 

Іван Гришин

Оксана Чивуріна, Happy Monday

Перш за все культуру визначає поведінку лідерів. Особливо добре це помітно, коли навколо лідера формується команда однодумців, які поділяють його цінності. Але справа не тільки у тому, що керівник своєю поведінкою показує приклад і задає певний тон. Важливу роль відіграє те, як керівництво спілкується з командою і вміє слухати. Співробітники компаній мають відчувати, лідери компанії прислухаються до них. Саме наявність або відсутність відкритого діалогу між керівником і працівниками має визначальний вплив на культуру компанії.

Передусім культуру визначає поведінка лідерів. Особливо добре це помітно на ранніх етапах становлення бізнесу, коли навколо лідера формується команда однодумців, які поділяють його цінності. Та справа не лише в тому, що керівник своєю поведінкою показує приклад чи задає певний тон. Важливу роль відіграє те, як керівництво спілкується з командою і, в першу чергу, чи вміє слухати. Відповідно до звіту QultureIQ, 86% співробітників компаній із сильною культурою відчувають, що лідери компанії прислухаються до них. Схоже, що саме наявність чи відсутність відкритого діалогу між керівником і працівниками має визначальний вплив на культуру компанії.

Тому культура компанії – це не список правил, не спортивні змагання, не дрескод і не корпоративні вечірки. Все це може бути тільки відображенням культури, але не зможе замінити її там, де утворився недолік цінностей.

Тому культура компанії — це не список правил, не спортивні змагання, не дрес-код і не корпоративні вечірки. Усе це може бути лише відображенням культури, але не зможе замінити її там, де утворився брак цінностей.

Авторка тексту Оксана Чивуріна в коментарі ДМ сказала, що не знає Івана Гришина, а уривки її тексту він використав без її відома. 

Поділившись чужою мудрістю без посилання на джерело, пан Гришин переходить до суті: «Моє бачення кадрової політики у тому, аби зібрати найкращих професіоналів, цінності яких співпадатимуть з цінностями суспільного». (Характерно, що саме за такий підхід — залучення сторонніх професіоналів, а не дотягування і довчання кадрів державного телебачення — так багато шпетили Зураба Аласанію.) Водночас нижче читаємо: «Наявна кількість працівників Суспільного дозволяє зробити якісний контент власними силами». То чи треба збирати професіоналів, якщо «власних сил» достатньо? 

У наступному розділі Іван Гришин геть розслабляється й вдається до абстрактних роздумів про суть телевізійного виробництва, стверджуючи, що «моя задача звести всі операційні процеси до мінімуму». Й відразу після цього каже, що Суспільне має бути взірцем якості для інших мовників. Здається, кандидат просто не знав, що написати в розділі про «операційні процеси». 

Натомість розділ про фінансування заповнений змістовно — Іван Гришин двічі повторює, що «треба працювати над виконанням закону» щодо фінансування Суспільного (як саме над ним може працювати правління НСТУ, не уточнює); пропонує додати до державного фінансування інші доходи — від реклами і платного телебачення тощо, а також розпродати непотрібне майно (хоча зараз це забороняє робити закон) та оптимізувати штат. Прагматичний підхід, який потребує змін до закону про Суспільне. Поза тим Гришин позитивно оцінює законодавчу ініціативу Олександра Качури, що позбавить Суспільне гарантованого бюджетного фінансування, хоча за теперішніх умов така різка зміна фінансової моделі означала би гарантований колапс НСТУ. 

Цікавий психологічний момент можна зауважити у розділі про взаємодію з акціонерами і стейкхолдерами. Іван Гришин пише, що завданням Суспільного має бути «залучення депутатів до ефірів, створення єдиної платформи спілкування депутатів та народу України, об’єктивне висвітлення діяльності уряду для інформування суспільства». І потім ще двічі повторює слова про «залучення депутатів до ефіру». Нарікання народних обранців на те, що їх відлучили від державного ефіру після реформи, ми чуємо вже не перший рік, однак чи справді інтенсивніше «залучення депутатів до ефірів» відповідає потребам суспільства й місії НСТУ? В ефірі каналів Суспільного є формати, де бувають представники законодавчої влади і органів місцевого самоврядування — розмовні студійні програми, новини (якщо депутати є ньюзмейкерами), токшоу «Зворотний відлік». Мимоволі напрошується висновок, що Іван Гришин виступає виразником інтересів людей, які прагнуть повернути собі доступ до цього ресурсу, раз для нього це так важливо. 

Віталій Докаленко. Велика трансформація, популізм і знаки оклику

Віталій Докаленко очолював НТКУ за часів президентства Віктора Ющенка. Цей період в історії державного телебачення ознаменувався поверненням під політичний контроль Банкової після періоду експериментів із підготовкою до запуску суспільного, на яке команда Тараса Стецьківа і Андрія Шевченка зрештою не отримала зеленого світла від глави держави. На відміну від частини інших колишніх працівників корпорації, Докаленко не критикує попередників, зосереджуючись на питанні «що робити?», а не «хто винен!» Фішка його програми — позитив. 

А також «Велика трансформація», яка розвертає Суспільне геть від маршруту, прокладеного чинним керівництвом і наглядовою радою. Перше, що пропонує зробити Докаленко вже в перший рік свого керування — запустити «повноцінний інформаційний канал UA24 з розгорнутими блоками новин».

Саме так: ліки від низьких рейтингів, надмірних витрат і нераціонального використання ресурсу — запустити новий дорогий телеканал, не передбачений стратегією, у ніші, де змагається вже десяток однакових за форматом комерційних мовників. Під брендом, який змістовно повторює щонайменше два бренди конкурентів («Україна 24» Ріната Ахметова та «24» Андрія Садового).  «Запускається процес отримання ліцензії мовлення на окремий новинний канал UA24 на супутник і в мережу Т2 і до кабельних операторів, в інтернет! До кінця першого року країна отримує окремий новинний канал UA24, з поступовим виходом на частку перегляду 1 – 1,5 з подальшим зростанням до 2 – 3 відсотків за аудиторією 18+ вся Україна!» — пише Докаленко; з теперішньою ситуацією в ніші досягнення такого результату означає вихід на перше місце за рік і подвоєння показників ще за два-три роки. 

Така планка виглядає утопічно, але ще утопічніші — названі кандидатом складові успіху, які дозволять на порожньому місці створити суперпопулярний канал у перенасиченій ніші. Це 1) регіональні сюжети; 2) обмін новинними сюжетами з телекомпаніями Польщі, Білорусі, Грузії та інших сусідніх країн (плюс «власні кореспонденти в Росії»), передплата матеріалів інформагенцій; 3) «Формуємо мережу фрілансерів і народних репортерів: зробив сюжет, цей сюжет пройшов модерацію у редакторів каналу – отримай гонорар» (щось таке українські медіа проходили десять років тому, на піку популярності ідеї громадянської журналістики); 4) більше «позитивних новин». 

Напевно, щоб повірити в перспективність цього підходу, треба просто вірити й дозволити собі мріяти. Починаючи з восьмої сторінки презентації майже кожне речення в ній закінчується знаком оклику: 

 

Поки інформаційний канал збиратиме суперрейтинги, команда Віталія Докаленка без поспіху переформатовуватиме флагманський канал під назвою UA1 (це вже ребрендинг). «До кінця другого року ми виходимо на частку мовлення 2,5 – 3 на основному каналі», — обіцяє він (калькулятор нараховує вже від 3,5 до 6 відсотків сукупної частки). Далі він переходить до конкретики про контент головного каналу, яка багато в чому перегукується з планами чинного керівництва, а подекуди пропонує те, що вже давно втілено (наприклад, «система регулярної видачі адаптованих під інтернет сюжетів під різні соціальні медіа»). Пропонує виробляти телесеріали з соціальним і ціннісним навантаженням і створити для цього «сценарний хаб», а також ретельно добирати покупний контент для різних слотів. 

Карколомна зміна чекає на «UA: Культура»: «КУЛЬТ! Ура – переміщаємо акцент на аудиторію 4 – 25 (підлітково-молодіжну аудиторію), а до неї автоматично підтягнуться їхні бабусі та дідусі! Робимо культуру модною, сучасною, престижною! Змінюємо підходи до подачі інформації все динамічно, сучасно!» Що ж до регіональних філій, то Віталій Докаленко обіцяє «підняти престиж» журналістів у регіонах та неконкретно пропонує «максимально локалізувати» їхній контент. Кандидат має намір, з  одного боку, використовувати наявні кадри, з іншого — залучати зірок, якщо можливо — не заплямованих. 

До речі, Суспільне за Віталія Докаленка має почати на себе заробляти. Як? «Створення контенту для онлайн, з подальшою монетизацією на різних онлайн-каналах», продаж телепродукту іншим каналам в Україні та за кордоном, проведення майстер-класів, лекцій, фестивалів та концертів, а коли аудиторія стане лояльною, можна буде запровадити абонплату. 

Замість підсумків — останній слайд із презентації: 

 

Кількість позитиву у програмі Віталія Докаленка зашкалює, однак на думку спадає інше слово на літеру П — популізм. Пан Докаленко вдало грає на невдоволенні частини експертного середовища (і членів наглядової ради, можливо, теж) «негативними новинами» та вимальовує перспективу, від якої в кого хочеш перехопить подих: лідерство, панування на ринку, стахановські темпи зростання. Дарма, що в реальному житті так не буває. 

Лілія Дутка. Усе найкраще — дітям

Лілія Дутка працювала на державному, а потім суспільному телебаченні — у Чернівецькій філії — два десятиліття. На відміну від колег, які подалися на конкурс, аби покритикувати керівництво, пані Лілія підтримує стратегію розвитку — навіть включила частину її тексту в свою програму (яку назвала стратегією). Свої новації кандидатка скромно оформила як «пропозиції». І ось що вона пропонує:

1. Більше контенту для дітей і… «Враховуючи негативний вплив суїцидальних груп в соціальних мережах, які негативно впливають на свідомість молоді, має бути створена у соціальних мережах окрема дитяча і молодіжна платформа, робоча назва “Суспільне Діти та Молодь”».  Враховуючи цю пропозицію, Суспільному варто замислитись про тренінги з критичного мислення та розпізнавання фейків для своїх працівників, бо «суїцидальні групи» та їхній істотний вплив на дітей — міська легенда й не більше. Принаймні, в Україні. 

2. Створити ще щонайменше дві «платформи», що випливає з пропозицій «диджитал-команди мають працювати і над дитячою та молодіжною тематикою на спеціальній платформі» і «у регіональних філіях створити окрему платформу для дітей та молоді». Ймовірно,  в уявленні пані Дутки діти й молодь лізуть на стінку з нудьги, чекаючи, поки хтось постворює для них «платформи», без яких в інтернеті нема чого подивитися. Раніше Суспільне справді розглядало можливість створення окремих ресурсів для дітей, але потім визнало цю ідею безперспективною

3. Організувати регулярний аудит усього, що робить корпорація (це вже зроблено). 

4. Витратити бюджети, закладені на закупівлю контенту та послуг (якщо під словом «аудсорсинг» пані Лілія мала на увазі саме це), донорські гроші та доходи від реклами на нову техніку для філій.

5. Запустити NewsHouse. «Проєкт ще не запущений. Залишається його запустити», — пише Лілія Дутка.

6. Проводити ребрендинг і тотальні зміни в контенті та оформленні каналів щороку. 

7. Створити відділ дослідження аудиторії і досліджувати її. (Власне, він уже є й займається саме цим.)

8. Створювати на цифровій платформі, окрім інформаційного, ще й культурний, просвітницький та «інноваційний» (судячи з опису, те саме, що просвітницький) контент. 

9. Додати «аналітики і публіцистики». І знову — додати контенту для дітей. 

10. Створити відділ розслідувань і робити їх, зокрема й у регіонах (це вже сталося два роки тому).

11. Перезавантажити, повністю змінити і провести ребрендинг каналу «Культура», наповнивши його архівними матеріалами Суспільного тощо.

12. Охопити сигналом окуповані території — і для цього «збільшити потужності передавачів на проміжних територіях».

13. Створювати «представництва» Суспільного в територіальних громадах — для початку у двох-трьох на область.

14. За чотири роки перейти на фінансування НСТУ за рахунок абонплати. (Дуже вдалий строк — якраз усі наслідки ризикованої зміни розгрібатиме наступник.) Нагадаємо, експерти Ради Європи визнали абонплату найменш придатною моделлю фінансування для Суспільного в Україні. 

Це лише основні пропозиції — є й багато інших, деякі з них резонні, деякі наївні (зокрема щорічний ребрендинг), деякі вже втілені або заплановані. У програмі є чималий розділ, присвячений радіо  — це вигідно відрізняє її від програм інших кандидатів, які про радіо згадують побіжно. Щоправда, про суспільне радіо Лілія Дутка пише в стилі «Українське радіо – де здебільшого інформаційна та суспільно-політична тематика слухають люди 30-35 +, промінь, здебільшого молодь, культура – 50+. Одна радіохвиля могла б запропонувати контент для різних категорій і на одній хвилі». Якщо напружитись, сенс можна зрозуміти. Натомість візія цифрового розвитку Суспільного зводиться до створення «окремих платформ». 

Олександр Зирін. Рішуча публіцистика

Олександр Зирін добре знайомий давнім читачам «Детектора медіа» (а до того «Телекритики») як автор критичних текстів про продукт державного, а потім Суспільного телебачення. Також він — ентузіаст однієї, але Великої ідеї. Її можна сформулювати приблизно так: державне (воно ж суспільне — не схоже, що пан Зирін розрізняє ці поняття) телебачення має грандіозний потенціал, якому заздрять усі комерційні канали, й має реалізувати його, виробляючи багато контенту самотужки, виключно руками штатних фахівців. Ця сама ідея була наскрізною в стратегії пана Зиріна на виборах голови правління 2017 року. А нова програма починається з гасла: «Єдина надія на успіх та позитивні зміни — власне виробництво». 

Ця програма — радше публіцистичний текст, ніж план дій. Ось зразок стилю: «Найбільшою катастрофою за всі часи існування професійного національного українського телебачення (нагадаю: професійне регулярне телевізійне мовлення в Україні розпочато у лютому 1939 року) стало тотальне знищення тимчасовим керівництвом суспільного мовника протягом 2018-2019 років спеціалізованих апаратно-студійних комплексів НСТУ, обладнаних професійною телевізійною апаратурою та пристроями. Знищено все: унікальні камери, пульти, тракти, світлові прилади та пристрої – потужні телевізійні студії припинили своє існування. Залишилися голі стіни… Телевізійний комплекс, розрахований на виробництво 96 годин телебачення на добу, завмер у гробовій тиші…» І так далі всюди. Публіцистична гострота з розвитком сюжету невпинно зростає — у тексті фігурують слова «бойовичок», «кантєнт», «хвахівці», згадується ринок «Барабашово» тощо. Больові точки Олександра Зиріна — відмова від технологій традиційного телебачення, зменшення кількості прямоефірних програм, відмова від слів «український» та «національний» у брендах, централізація регіонального ефіру. 

На те, щоб рознести роботу команди Зураба Аласанії на друзки, йде рівно половина документа. Після чого Олександр Зирін стримано визнає два пункти позитивних досягнень: «не можуть не заслуговувати на увагу певні зусилля НСТУ, спрямовані на організацію допоміжних інформаційних віртуальних ресурсів» та «отримані додаткові ліцензії на право мовлення, поступово проводиться технічне переоснащення» (втім тут же нарікає на «засмічення ефіру нештатними ведучими», яких в’їдливо називає «ФОПами»). 

Гаразд, «хто винен» — зрозуміло. Що робити? Спробуємо зреферувати барвистий текст пана Зиріна:

1. «Терміново й рішуче» (словом «рішуче» цей документ рясніє) знищити зроблене попередниками.  

2. Обмежитись власним виробництвом, яким займатимуться штатні працівники. «Так звані конкурси» проводити тоді, коли самотужки зняти не виходить ніяк. «Для прикладу: багатомісячне телеспостереження за життям українських ведмедиків у Карпатах», — іронізує автор.

3. Перейменувати «UA: Перший» на «Перший. Українське суспільне мовлення», повернути регіональним каналам «знайомі назви» з додаванням слів «Українське суспільне мовлення». Зробити корпоративними кольорами НСТУ синій і жовтий. 

4. Перевести всі проєкти в режим прямого ефіру як «найдешевший». 

5. Витратити більше грошей на ремонт і добудувати концертну залу. 

6. Перейти на «продюсерську модель виробництва» і створити «Раду продюсерів». 

7. Провести членам наглядової ради багатогодинну екскурсію приміщеннями НСТУ, аби вони зрозуміли справжній потенціал. 

У планах також покращення клімату і створення робочої атмосфери в колективі, оптимізація та покращення умов праці, технічне переоснащення, оптимізація, аудит і стабілізація різних процесів і сфер роботи Суспільного. А також «завершення переходу до розміщення власного аудіовізуального продукту на різних віртуальних платформах» — як бачимо, про роль діджиталізації в житті Суспільного пан Зирін невисокої думки. 

Наприкінці документа Олександр Зирін нарікає, що не мав доступу до інформації про Суспільне, потрібної для складання планів, та попереджає про «запропоновані некоректні зміни до українського законодавства, за якими суспільного мовника фактично примушують перекачувати величезні бюджетні кошти в кишені олігархічних структур та передавати частину етерного часу у суборенду стороннім структурам». Йдеться про намір керівництва НСТУ розблокувати в законі можливість спільного виробництва контенту. 

Публіцистичний формат, окрім можливості вчергове вилити потоки праведного гніву на реформаторів державного мовлення, дав Олександру Зиріну змогу взагалі не зважати на стратегію — документ, у рамках якого він мав би діяти, якби був обраний головою правління. Тож віра в те, що телебачення ХХ століття, на якому він колись працював, краще за будь-які сучасні технології, а державне-суспільне-національне апріорі перспективніше за комерційне, не була затьмарена навіть тінню сумніву. 

У другій частині проаналізуємо програми Євгена Каленського, Олександра Коваленка, Лесі Сакади, Оксани Цибулі, Миколи Чернотицького та Андрія Шаповалова.

comments powered by Disqus