Здавалося б, «UA: Перший» — зовсім не той канал, який мав би створювати собі славу скандалами. Але скандал, що стався на завершення національного відбору на конкурс «Євробачення», вже затулив собою сам нацвідбір — до нього долучилися люди, які за інших обставин відбором би ніколи не зацікавились.

Оголошуючи результати голосування глядачів, ведучий грінруму Тімур Мірошниченко прочитав з папірця, кому дістався один бал (останнє місце), потім кому дісталися два бали (передостаннє), потім сказав, що помилився, й прочитав інше ім'я. Потім,зачитавши ще кілька оцінок, знову виправився й прочитав попередній варіант. Таблиця, що висвітлювала результати, згасла й, попри всі чекання, так більше й не з'явилася. Голова журі Ярослав Лодигін підраховував суми голосів журі та глядачів на папірці й оголошував. Звісно ж, одразу виникли підозри, що там щось нечисто. Після зникнення таблиці простежити, чи не змінює журі свої бали постфактум і чи правильно виводить суми, теж було неможливо. 

Та й коли таблиця працювала, її жодного разу не показали крупним планом — я, наприклад,  розібрати написи не міг. Вона висіла на далекій задній стінці поза всіма учасниками — сумніваюся, що її було добре видно з залу.

По завершенні всі шишки полетіли в Мірошниченка. Але якщо результати підтасовували, робив це вже точно не він.  

На ранок ситуація набула детективних рис. Тімур Мірошниченко повідомив, що в папірці, який йому вручили, були три колонки — оцінки журі, бали від глядачів та суми. А тепер запитання. Він мав оголосити лише результати глядацького голосування — наголошу: лише. То навіщо було йому втюхувати купу зайвих цифр?

Ще Мірошниченко сказав, що коли він розбирався з цифрами, йому раптом почали в навушник підказувати редактори. Зрозуміло, що в такій ситуації людина не може зосередитися ані на тому, ані на тому — це збиває з пантелику. Навіщо шепотіти ведучому на вухо, коли він міг сам розібратися в таблиці з восьми рядків, яка в нього в руках? І що то за таблиця, яка після простенької операції редагування зависає?

Ведуча в залі Маша Єфросініна сказала, що в неї того самого моменту навушник узагалі замовк. Щось усе відразу — бракувало тільки, щоби вирубилися телекамери й згасло світло.

Але навіть за тієї ситуації існував більш-менш гарний вихід: представниця фірми-аудитора могла вийти й зачитати результати з власного папірця. Вона цього не зробила.

Роз'яснення Суспільного — запізніле. І намагання перекласти відповідальність на фірму «Френдс Про ТВ», яка організувала нацвідбір, не рятує: канал відповідає за весь контент, що на ньому виходить, а далі — внутрішні розбірки.

Який вихід є тепер? Боюся, ніякого. Навіть якщо тепер оприлюднять кількість смс за всіх учасників, ніхто не повірить у їхню справжність. Єдиний чесний вихід — це визнати результати не чинними. Але що далі? Провести новий концерт і нове голосування — голосуватимуть уже під впливом скандалу, таке голосування не буде адекватним. Провести новий нацвідбір із геть новими артистами? Але й позбавити Аліну Паш перемоги через недбалість організаторів — теж недобре. З іншого боку, її перемога тепер не виглядає чистою. Замазали всіх. (Окрім проблем із підрахунком, залишаються питання щодо поїздки Аліни Паш до окупованого Криму — Суспільне перевіряє справжність документа, яким вона доводить, що перетнула кордон легально, — ДМ)

Такі конкурси й за нормальних умов викликають сплески ненависті — й до артистів, і до організаторів. «UA: Перший» за цих умов зіграв роль запеклого інтригана.

Тепер про журі. Я дуже здивувався, що в ньому не виявилося Андрія Данилка. Хоч як парадоксально це прозвучить, але в нього — абсолютний смак і відчуття хітів.

Натомість Джамала та Тіна Кароль, — безсумнівно, неперевершені співачки. От тільки чи немає в них синдрому Алли Пугачової: «Добре виступити — це так, як виступила б я»? Колись саме Джамала наполягла на перемозі О.Torvald...

Деякі оцінки журі важко пояснити. Деякі коментарі — також. Про пісню Велбоя: «Це — більше внутрішній продукт, ніж на експорт». Це — типовий пострадянський погляд, коли на «Євробачення» посилають зовсім не такі пісні, які лунають у країні зазвичай, а спеціальні «експортні», одноразового використання.

Лодигін до «Калуш Оркестра»: мовляв, торік були люди з лісу, тепер — люди з гір, хотілося б, щоби українці поставали не лише як «люди природи». Ідея була зрозумілою: гурт наслідує минулорічний тренд автентики: відсилання до фольклору, народні інструменти. Але формулювання і тон вийшли зверхніми. 

До них же: «Не знаєш, на кого звертати увагу» — мовляв, за виступом важко стежити. Але ж постановку можна змінити хоч тисячу разів! Це пісню переможець змінити вже не зможе.

До Барлебена: немає конфлікту в пісні. А по-людськи це що означало? Треба було кулаками по роялю? «Розумні», але незрозумілі коментарі — щорічна фішка журі.

Джамала звинуватила запальний виступ Роксолани в браку енергії: «Щоби сцену розбила». Отут цілком можна було психонути й розбити сцену — мовляв, нате вам. Бо, як на мій погляд, енергійність виступу була гармонійною, вийшло стильно — так, без «широкої душі», зате з дещицею холодного шарму.

Не пам'ятаю, хто саме з журі, але казав: мовляв, можливо, по телевізору це й виглядатиме, але отак у залі — ні. Та чорт забирай, «Євробачення» — телевізійний конкурс, і байдуже, що там у залі. Торік усі декорації Go_А — це був малюсінький шматочок сцени, але знімали так, що на екрані це був увесь простір. 

Ще одне: «Пісня мусить представляти у Європі щось українське». А це як? Що суто українського в легендарній пісні Вєрки Сердючки? А що суто італійського в переможній пісні Måneskin, окрім мови? 

Загалом же спрацювало те саме правило, що й завжди: якщо члени журі заходяться в нестримних, але неконкретних компліментах — це означає, що виступ був поганий.

Ну, й звинувачення на адресу Велбоя у сексизмі та об'єктивації жінок: присів на дівчат з кордебалету. А мені здається, що такі звинувачення — то сексизм і стереотипний патріархальний погляд на жінок. Якби він присів на хлопців, або дівчина-співачка присіла би на хлопців — усе гаразд, а тут — ах, об'єктивація: вони ж — такі тендітні, їх на руках носити треба й цілувати, як же вони тепер на кухні, після об'єктивації? Або, як було сказано, «об'єктивізації» — мабуть, суб'єктивізація була би кращою. Панове, так же можна до бозна-чого дійти й у цеглині бачити непристойні натяки. Тим паче що пісня була зовсім не сексуального характеру.

Вже після конкурсу Джамала пораділа: «Ощущение, что мы на музыкальном фестивале, где представлены фанк, хип-хоп, соул. Круто, когда есть разные песни и стили». Щось подібне лунало й в ефірі. Але це був не фестиваль і навіть не самодостатній конкурс. А Європі начхати, які тут були стилі, бо вона побачить одну й лише одну пісню з відбору.

Ярослав Лодигін казав, що оцінював за критеріями вокалу, пісні, постановки. Алгеброю по гармонії. Це нагадувало неможливий конкурс краси, де вимірювали б довжину носів, об'єми грудей та талій, довжину ший... Переможницею стала б така динозавриха з ідеальними параметрами, окремо взятими! Про претензії до оцінок — нижче. А головний критерій, як на мене, має бути такий: щоби пісню могли слухати й уподобати ті, хто не розуміє ані української (а таких у Європі переважна більшість), ані англійської (а таких теж багато) або не сприймає тексти пісень на слух (таких теж чимало).   

Ведучих «імпортували» з інших каналів — Машу Єфросініну та тепер не свого Тімура Мірошниченка. На «UA: Першому» немає своїх ведучих шоу. Це було би прийнятно для нішевого каналу, новинного або суспільно-політичного. Але чи не завузьке це амплуа для суспільного телебачення? Проблема новорічної ночі переконує: ведучі шоу мали б бути. Та й на інші великі свята не завадили б концерти — кому, як не суспільному, популяризувати найкращу вітчизняну популярну музику? А за компанію й рейтинг каналу піднявся б.

Іноді здавалося, що Маша Єфросініна не дуже розуміє, як поводитися в такому контексті. Її пасаж про депіляцію був не для цього шоу точно.

На перший погляд, усе було не гірше, ніж коли відбір проводив СТБ: сцена, грінрум навіть кращий, світло. Й на самому початку — проблеми зі звуком: не пригадати, щоби коли-небудь раніше конкурсанти переспівували свої пісні через технічні проблеми. Втім другий виступ «Клаудлесс» був явно кращим за перший: вони вже не були першими на сцені й розігрілися.

Проблеми були також тими самими, що у відборів, організованих СТБ. Довгі-довгі рекламні паузи. На великому «Євробаченні» таких не буває, бо важливим є настрій глядачів. А тут тільки розігрівся — геп! — десять хвилин нудьги зеленої, що ніякі рекламовані ліки від неї не допоможуть. І потім знову розігрівайся навіть не з нуля, а з мінусу, з тієї нудьги. Конкурсанти виявляються в нерівних умовах щодо смс-голосування.

А ще — незнищенна балаканина. Вісім — ну, так склалися обставини, що дев'ять — пісень за дві з половиною години. Чи не надто мляво? Зате розмовний жанр жив і перемагав. Перед кожним виступом спочатку цитата з конкурсанта, вирвана з контексту. Коли про Майкла Соула пролунало: «Коли я проспіваю, більше ніхто не буде сміятися», це приголомшило. Контексту ж бо ніхто не знав. Потім ішли самопрезентації — саморекламні, подеколи відверто хвалькуваті й нудні. І дуже довгі. Навіщо, який стосунок вони мають до виступів? Схвальні слова від відомих артистів, подеколи від матерів конкурсантів. Тобто комусь не сподобався виступ, але подобається артист, що рекомендував цього конкурсанта — тож треба голосувати за нього? Потім представлення у грінрумі — ці вже коротенькі. Після виступів — коментарі журі, цього разу не надто активні й майже без дискусій. 

І насамкінець — про виступи. Мої суб'єктивні думки без претензії на істину.

Перше місце для мене — Аліна Паш. Це — претензія на дуже високе місце. Пробрало до кісток — чесно, навіть більше, ніж свого часу «1944»  Джамали. І, на відміну від «1944», пісня не трагічна. Так, відсилання до етніки — тільки якоїсь універсальної, кожен знайде щось своє. Молитва, містика, магія  музика, поєднані в нероздільну гіпнотичну єдність. Зовсім інший стиль, але пригадалася «Енігма».

Друге — Велбой. Свіжо, запально, оригінально, самобутньо. Це був би гарантований прохід до фіналу, а там — хтозна, від перемоги до середини, найімовірніше — десь у першій десятці.

Третє — Роксолана. Запальна мелодійна пісня, оптимістичне виконання, співачка та балет випромінювали позитив. Усе гармонійно і стильно. Шосте місце від журі розумінню не підлягає. На «Євробаченні» це був би гарантований прохід у фінал, і там виступ навряд чи загубився б.

Четверте — зараз отримаю купу критики, але «Калуш Оркестра». Так, це було драйвово, оригінально. Але якось провінційно. Даруйте, але так: якщо у Велбоя це стилізація під провінційність, то тут — ні. Реп — це радше американська музика, ніж європейська, у Європі він нішевий. До того ж, реп неанглійською мовою... Не знаю. На «Євробаченні» не було би впевненості у проходженні до фіналу.

Ще одне. Я був упевнений, що пісня гурту — це запізніле каяття. Аж тут Мама Стефанія з'явилася спочатку на екрані, а потім у грінрумі. Це було захмарно щемливо, це був драматизм. Але це був сторонній ефект, який не стосувався самого виступу та пісні. Та й на великому «Євробаченні» це було б неможливо повторити, бо було б очевидним роялем у кущах: якщо до Києва приїхати пані Стефанія могла й потайки, то до Турина — ні, та й хто б їй дозволив піднятися на сцену? Але яка частка голосів глядачів, віддана з «Калуш Оркестра», завдячувала саме появі матері? 

П'яте — Барлебен. Так, пісня дещо монотонна, я очікував приспіву, а його не виявилося. Але мелодійна, лірична й дуже щира — й пісня, й виконання. На «Євробаченні» радше за все проходження до фіналу, а там — як карта ляже.

Шосте — «Клаудлесс». Непогана пісня, вона б цілком пасувала до найзірковіших збірних концертів в Україні. Але — стандарт, повний і абсолютний. Дуже добротний стандарт, не натхненний. На «Євробаченні» — проходження до фіналу фіфті-фіфті, хоча буває всяке. 

Сьоме — Our Atlantic. Ну, ніяк. Щось із претензією. На «Євробаченні» проходження до фіналу — радше ні, ніж так. Високе місце від журі — загадка на кшталт природи гравітації, розв'язанню не піддається.

Восьме — Майкл Соул. Не знаю, як решта, а цей виступ — ну, претензійна натужність. Оце на «Євробаченні» точно не було б у фіналі, та й близько до нього — теж. Аматорство. Ні, справа не в іміджі, а у співі, хоча й імідж — нефаховий, дитячий якийсь.

Першу частину фіналу я був у розпачі: це ж самодіяльність. Якщо це — фіналісти, то які ж нефіналісти? Й от вийшов Барлебен, який потрапив до фіналу лише завдяки випадку, та й найближчим «запасним» не був. І це був шок: він та два останні місця — це ж не порівнювано, це ж, футбольною термінологією, різні ліги. Хто ж там тоді ще — серед тих, кому не пощастило? Які артистичні діаманти?

Фото: пресслужби Суспільного мовлення