Документальну стрічку «Ліверпуль. Жовто-блакитна субмарина»  команда «Суспільного Культура» знімала у травні 2023 року під час Єврофестивалю, що проходив напередодні, та протягом пісенного конкурсу «Євробачення-2023» у Ліверпулі. Фестиваль склали 24 культурні проєкти, більшість із яких створена у співпраці українських і британських митців. Героями картини стали, зокрема, директорка Ліверпульської галереї Open Eye Gallery Сара Фішер, українські куратори й фотографи Максим Горбацький і Вікторія Бавикіна, переселенка з Нової Каховки Юлія Корінна, британське подружжя, що її прихистило, — Річард Флетчер і Нада Морган, театральний режисер Юрій Радіонов.

В оповідь включені уривки з репетицій і фрагменти показів моновистави Юрія Радіонова «Земля Укрів» та археологічної опери «Чорнобильдорф», презентація виставки української фотографії «Дім» в Open Eye Gallery, масовий флешмоб «Народний прапор» і карнавал-парад «Жовто-блакитна субмарина». Загалом фільм чудово відтворює атмосферу в місті під час «Євробачення» та Єврофестивалю, дає відчуття Ліверпуля як другої культурної столиці Королівства після Лондона.

Ми поговорили з виконавчим продюсером «Жовто-блакитної субмарини» Лук’яном Галкіним про помітність Єврофестивалю в міському краєвиді, ставлення британців до нашої війни та нахабство ліверпульських чайок.

Лук’ян Галкін (фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»)

— Лук’яне, як почалася ця історія?

— З нами вийшла на зв’язок Юлія Романова з Британської Ради. Ідеєю було висвітлення Єврофестивалю. Це давало можливість більш горизонтального взаємопроникнення, аніж у  рамках «Євробачення». Було дуже цікаво, як це сприймуть жителі та жительки Ліверпуля. Результат перевершив очікування.

Першою героїнею стала вимушена переселенка й волонтерка Юлія Корінна, яку прихистила родина з Ліверпуля — викладач Річард Флетчер і медсестра Нада Морган. Загалом, проєкт втілювався спільно нашою командою. Варто згадати режисера Владислава Васильченка та відеографку Олену Зашко — вони  цю історію зібрали  й розповіли. Це перш за все їхній погляд і хист не просто працювати з героями, а зробити так, щоби це стало комплексною, цілісною оповіддю.

— А яке враження справив на тебе Ліверпуль?

— Божевільний, еклектичний, в нього в’їхати — окрема робота. Там дуже багато намішано. Це індустріальне місто, що пережило серйозний занепад і відродилося як культурна столиця. Воно найбільше опиралося Брекзиту. Це місто футбольних фанатів, місто музики (не тільки «Бітлз»). Там мешкає друга за величиною українська громада в Британії. Крім того, це одна з головних столиць британського нічного життя, і вони цим пишаються. Всі ці перемішані сенси треба було скласти, щоб показати контекст, у який заходить українське мистецтво. Єврофестиваль потрапив туди, де була вдячна аудиторія для нього, — це наслідок величезної роботи, яку проробили Український інститут і Британська Рада.

— Зазвичай в умовному західному мегаполісі ти йдеш на українську акцію, і вона просто губиться в міському краєвиді серед сотень інших подій, лишаючись помітною тільки для вузького кола прихильників. Чи був помітним Єврофестиваль у цьому сенсі?

— Дуже слушне питання. Люди у великому місті щодня обирають, куди інвестувати увагу. Але Єврофест був просто скрізь. Я дещо знав заздалегідь, але все одно не був готовий до такого проникнення в міський простір. Наскільки я знаю, до цього дуже активно доклалася міська рада Ліверпуля. Був акцент не тільки на «Євробаченні». Дуже люблю згадувати оці інсталяції Soloveiko Songbird з великими стилізованими фігурами птахів. Їх критикували деякі герої нашого фільму, але я перш за все дивився, як реагують містяни. В них закохалися діти — там була  кнопочка, яку можна натиснути й почути автентичну мелодію плюс пояснення, з якого саме регіону України ця пісня. Соловейки стояли в усіх найкращих місцях. Але це лише верхній шар. Моя улюблена історія — опера «Чорнобильдорф». Її автори щоразу адаптують виставу під конкретну локацію. Це твір із доволі радикальною естетикою й унікальними музичними рішеннями, і він знайшов відгук, вражені глядачі ставили питання групі на розмові після показу. Або ж велетенський ліверпульський собор — досі маю культурний шок від його масштабу, це поезія в архітектурі — і саме там діяла інсталяція Катерини Бучацької «Ізюм — Ліверпуль» — що бачать вимушені переселенці, коли їдуть і їдуть. 8 екранів — трансляція досвіду, медитативна картина, котра ніби мала би там пропасти, а вона ідеально існує в цьому просторі.

— Окремо варто згадати, вочевидь, виставку «Дім» у галереї Open Eye.

— Це одна з найкрутіших галерей у Британії, прямо культова. Вона розташована у серці Ліверпуля, на набережній біля «трьох грацій» —  історичних портових будівель, там вирує життя. А для виставки дуже цікаву концепцію розробили українські куратори Максим Горбацький і Вікторія Бавикіна разом із директоркою галереї Сарою Фішер. Ідея була не в тому, щоби показувати лише воєнні світлини — Сара попросила українських авторок і авторів відрефлексувати тему дому. А після того британським поетам запропонували створити поетичну відповідь на ці фото. Вийшло дуже потужно.

Між іншим, на відкритті виставки дуже милий хор британок співав український гімн. Вони після того підходили й питали, чи вони правильно виконали. Це дуже розчулює. Ми трошечки говорили з містянами, деякі з них були не в захваті від «Євробачення», але багато хто звертав увагу на те, що в місті відбувається проникнення абсолютно нової культури, на яку класно реагували.

— Чи була в тебе можливість оцінити, як зараз британці сприймають нашу війну?

— Це була одна з цілей зйомок. Там був божевільний карнавал-перформанс «Жовто-блакитна субмарина», що, власне, дав назву фільмові. На цій ході не було багато того, що б ми асоціювали з нашою культурою, скоріше масове дійство з елементами рейву, дуже барвисте, з жовто-блакитною субмариною посередині. Але, власне, отакими простими меседжами на великих і малих святкуваннях постійно нагадували, що перш за все це про Україну. Вже за масовістю можна судити про підтримку.

А якщо казати про особисте спілкування, то я, напевно, не зустрічав більш емпатійних іноземців, аніж британці і британки. Вони дуже поінформовані, розуміють контекст. Мало того, вони, як зріле громадянське суспільство, шукають проблеми і всередині. У нас зараз у розробці проєкт, присвячений російській пропаганді в культурі, й там британські спікери кажуть: «Можливо те, що ми дозволяли купувати їм яхти й маєтки на нашій території, теж сприяло тому, що сталося». Вони пишаються тим, що Британія підтримує Україну. Це не просто небайдужість. Я не відчував жодного разу у Британії оцього жалю згори вниз. Завжди була розмова рівних із рівними. Різні люди завжди хотіли зав’язати з нами бесіду, чуючи, що ми з України. Вони розуміли різницю регіонів, могли запитати, чи є серед вас хтось із Херсона, наприклад. Тобто вони в контексті, не задовольняються простими відповідями.

— Наостанок — із чим у тебе асоціюється Ліверпуль тепер?

— Чудове питання. Перша відповідь — чайки. Просто скрізь. Вони у нас лейтмотив фільму. Чайки в Ліверпулі правлять усім. Поводяться як дуже залюблені птахи — захоплюють простір, видирають їжу з рук.

А якщо казати про інтелектуальнішу асоціацію, то, думаю, це гідність. Британська гідність, що відчувається у всьому, але перш за все в тому, як були організовані та сприйняті події фестивалю, як сприймали українських митців, як приймали нас. Це високий рівень гідності, самоповаги й поваги до того, хто поряд із тобою. Це не просто політична підтримка. Вона починається з людей, які роблять самі осмислений вибір.