Фото 1(титул)

Анастасія Галасюк пройшла шлях від радіоефірів до репортажів із прифронтових міст. Вона бачила захоплення Донецька у 2014 році, двічі змушена була переїхати: у 2014 році — в Костянтинівку, а у 2022-му — в Дніпро. Майже десять років працює в команді Суспільного і стільки ж не була в рідному Донецьку. Вона продовжує працювати в умовах повномасштабної війни, постійно їздить у відрядження на Донеччину, знімаючи сюжети в прифронтовій зоні. В інтерв’ю «Детектору медіа» Анастасія Галасюк розповідає про страх і мотивацію, роботу під дронами, історії людей Донеччини.

— Як ви почали працювати журналісткою?

— Я спочатку прийшла працювати на радіо («Юмор ФМ») у 17 років. Можна назвати це дитячою мрією, тому що в дитинстві відвідувала журналістські курси. У нас була практика на радіо, я вела передачі, виходило добре. Потім, коли вже навчалася в університеті — проходила літню практику теж на радіо й залишилася там працювати. Після 2014 року, коли переїхала у Костянтинівку, пішла на філію нашої радіостанції в Донецьку, там не було ведучої новин, і мені захотілося вести саме новини, робити вже щось серйозніше, ніж розважальний контент. Тоді й почала працювати у новинній журналістиці. Потім на заходах познайомилася з журналістами Донецького обласного телеканалу, який тоді ще називався «ДоТеБе» (Донецька ОДТРК), і так вийшло, що мені запропонували у Костянтинівці й прилеглих містах Донецької області висвітлювати події, які там відбуваються. Я погодилася на пропозицію, а потім уже відбулася реформа державного телерадіомовлення України — і з’явилося «Суспільне Донбас». Це був 2016—2017 рік.

— Ви з Донецька, бачили захоплення міста у 2014 році. Розкажіть про той період роботи. Коли ви вперше зрозуміли, що на сході буде війна?

— Я це зрозуміла, коли був з’їзд у Харкові, тоді ще зустрічалися президент Янукович, колишній мер Харкова Михайло Добкін і Геннадій Кернес. Вони обговорювали від’єднання сходу від «бандерівців», від заходу країни. Я пам’ятаю, що ми це обговорювали з подругою. Я кажу: «Ти розумієш, що це війна взагалі? Ну хто просто так від’єднає область — і все буде?». Тоді мало хто усвідомлював, що у нас може бути війна.

Слава Богу, в мене було проукраїнське керівництво на радіостанції. І звісно, ні з якими «добровольцями», як вони себе називали, ми не співпрацювали. Я тоді ще працювала і музичною редакторкою на радіо «Клас», яка не була частиною Донецької ОДТРК, але офіс був на цій території. Коли у квітні 2014 року проросійські сепаратисти захопили телецентр, мене керівник попросив виставити плейлисти на кілька днів уперед, а ефір ми вже не вели. Я прийшла, виставила плей-листи, пішла. Тоді не знала, що це був останній раз, коли я була в телецентрі.

Ще розкажу про захоплення телецентру. Ми якраз у п’ятницю, в 20-х числах квітня, сиділи біля офісу й планували, як будемо в понеділок святкувати день народження нашого колеги. А потім я поїхала до батьків у Горлівку, теж окуповане з 2014 року місто, мені зателефонував хтось із колег і каже: «Увімкни 27-й канал». Це стара назва Донецького обласного державного телебачення, яке потім стало Суспільним. Я вмикаю і бачу натовп якихось незрозумілих людей, який із площі Леніна йде на телецентр. Ми спостерігали по телебаченню, як захоплюють наш телецентр.

— У тому ж році вам довелось переїхати до Костянтинівки, стати переселенкою. Як це відбувалося?

— До Костянтинівки я переїжджала ненадовго, тому що у нас там була філія радіостанції. У радіо «Клас» із Донецька були філії в Горлівці, Костянтинівці, Слов’янську. Переїхала я ненадовго, думала, що буду переїжджати до Києва. У мене там була подруга. І вона каже: «Приїжджай, поки ти в пошуках роботи, щоб не сидіти вдома, вестимеш ранкове шоу». Але в Костянтинівці я залишилася на вісім років, тому що затягнула робота. І це було не тільки ранкове шоу, я працювала з новинами, потім у моєму житті з’явилося Суспільне.

Вісім років у Костянтинівці були не найприємнішими. Абсолютна розбитість, нерозуміння того, що робити далі. Свій будинок втратила не тільки я, мої батьки також. Наше життя перевернулося просто з ніг на голову. Я не знаю, скільки місяців або й років було відчуття розгубленості, нерозуміння взагалі, що відбувається, чому я тут, у Костянтинівці. Було дуже погано. Ще більше я переживала за батьків, яким теж довелося починати все спочатку.

• Читайте також: Андрій Крамченков: «Суспільне стало моїм підрозділом. Я опинився в потрібному місці в потрібний час»

— Коли та як приєдналися до команди «Суспільне Донбас»?

— Я прийшла кореспонденткою. Перевчатися з радійниці на телевізійницю було не дуже просто, тому що на телебаченні потрібно мислити картинкою і тексти треба робити саме під картинку. А я звикла свої тексти робити на радіо. На радіо я можу написати будь-який текст, розповісти про будь-який район, наприклад, Костянтинівки, не замислюючись над тим, що в мене мають бути відповідні кадри. А для телебачення, звісно, потрібно було їхати і знімати, і потім тільки писати тексти й монтувати. Довелося перевчитися, але у мене була дуже класна команда, яка в цьому допомагала, яка пояснювала, чому ми маємо робити саме так, чому маємо не забувати про картинку. Працювала в Костянтинівці, Покровську, Авдіївці. У цій частині Донецької області я працювала на передових позиціях військовослужбовців. Тобто висвітлювала і побутові теми, і війну, яка у нас відбувається. В Авдіївці іноді бували й обстріли, тоді й це показували.

Анастасія Галасюк. Костянтинівка, жовтень 2024

— А чи відчули ви зміни в роботі, коли почалася реформа Суспільного мовлення? Це якось відбилося на вашій роботі?

— Звісно, всі працівники переживали, як буде відбуватись об’єднання з Луганською філією. Тобто був телеканал «ЛОТ» (Луганське обласне телебачення) і був телеканал «ДоТеБе» — і ми мали об’єднатися й працювати разом. Проте всі ці переживання були даремними. Це було прекрасне об’єднання, чудова реформа — й ми почали працювати набагато крутіше. Це був класний колектив із Луганської області, з яким ми одразу здружилися і почали далі працювати.

— Як змінилося життя та робота з початком повномасштабного вторгнення? Пам’ятаєте, які у вас були відчуття 24 лютого 2022 року?

— Життя змінилося не в кращий бік. Пам’ятаю, що вже за кілька днів до повномасштабного вторгнення нам редакторка сказала, щоб ми виїжджали на зйомки в бронежилетах. Ситуація загострювалась, особливо в Луганській області. Там за кілька днів уже почалися обстріли. Ми теж почали частіше виїжджати на них. Пам’ятаю, ввечері 23-го лютого ми якраз працювали в одному з сіл Бахмутської громади. Там показували, як люди живуть без води, без світла, в непростих побутових умовах. І жінка нам каже: «Ви вже звідси їхали б, тому що зараз почнеться обстріл. У нас у цей час уже вони починаються». Чесно кажучи, це було так дивно чути. У тилу, не на позиціях військовослужбовців, ми почули, що почалися обстріли. Коли виїжджали — ще заблукали, боялися, щоб в Горлівку не приїхати. Вже вдома зранку я прокинулася від вибухів у Костянтинівці. І, чесно кажучи, навіть не здивувалася. Просто зрозуміла, що почалося.

Мої батьки в Києві вже жили. Найстрашніше було, коли я отримувала повідомлення, що вибухи в Києві, в Одесі, в Харкові — тобто не в Костянтинівці, не в Донецькій області, а по всіх найбільших містах України. І ось тоді мені стало дуже-дуже-дуже страшно.

Ми з моєю колегою з радіо — я ще працювала і на радіо «Клас» — вирішили, що все ж таки вийдемо на ранкове шоу, тому що треба якось інформувати людей, розповідати про те, що відбувається. І почався нескінченний потік інформації, яку розгребти було дуже складно. Робота на «Суспільне Донбас», ввімкнення в прямий ефір загальнонаціональних каналів. Коли були ввімкнення, враховували всі безпекові вимоги. В перші дні повномасштабної війни наше керівництво на Суспільному нам сказало, що найголовніше — це безпека.

За межі Костянтинівки ми не виїжджали, до військових не їздили. Незрозуміло було взагалі, що відбувається, де лінія фронту, де може початися наступ, де може бути прорив. Ми знімали в Костянтинівці.

Багато людей збиралися і виїжджали. Особливо з Луганської області, тому що там почалося пекло з першого дня. З перших днів була дуже сильна розгубленість. Тоді, до речі, сильних обстрілів саме Костянтинівки не було. Ми знімали гуманітарні центри, які почали відкриватися, перших переселенців з Ізюма, які приїжджали просто роздягнуті до Костянтинівки, до гуманітарних центрів, і їм там надавали допомогу. Мої батьки наполягали, щоб я виїхала з Костянтинівки, але кілька тижнів там було тихо, спокійно. Все ж таки через два тижні мене дотисли і я переїхала до Дніпра. Мабуть тому, що тоді це було найближче велике місто до Донецької області, а до Києва тоді їхати було небезпечно. В Києві була загострена ситуація.

У Дніпро я їхала ненадовго, поки не налагодиться ситуація у Києві, але сталося як сталося. Я приїхала розгублена, взагалі не знаючи, що мені робити. «Суспільне Донбас» тоді теж було в розгубленому стані, тому що більшість колег теж виїжджали, хтось був не на зв’язку, тому що перебував у небезпечних місцях.

У нас були контакти всіх філій Суспільного, ми могли звернутися до кожного менеджера, до кожного головного редактора за допомогою або в пошуку житла, за будь-якою допомогою в усіх областях. Я подзвонила менеджеру Суспільного у Дніпрі й сказала, що мені, в принципі, допомога ніяка не потрібна, мені потрібна соціалізація, потрібна робота. Я не хочу сидіти в орендованій квартирі й нічого не робити. Мені запропонували роботу. Так і почала працювати на «Суспільне Дніпро». Розповідати про все, що відбувалось: обстріли, різні побутові теми тощо.

Згодом налагодилась і робота «Суспільне Донбас», почали обговорювати те, що все ж таки треба працювати на Донбасі, але тоді ми не розуміли лінії фронту, які міста безпечні, які небезпечні, взагалі, як туди їхати. Це було страшно, але на одну зйомку ми з моєю колегою Анастасією наважилися поїхати з волонтерами, які їхали в Мирноград. Ми наважилися, з’їздили туди, зрозуміли, що життя триває — ще й як триває. Є багато людських історій, купа тем. І продовжили висвітлювати події в Донецькій області. Так я повернулась у команду. Зараз ми висвітлюємо ці нескінченні жахливі обстріли, роботу військових, побутові теми, відсутність води в деяких населених пунктах тощо.

• Читайте також: В’ячеслав Мавричев: «Ми працюємо, щоб росіяни ніколи не змогли замовчати сотні тисяч українських зламаних життів»

— Чи зросло ваше навантаження під час війни? Як виглядає ваш день зараз?

— Більшість працівників «Суспільне Донбас» перебувають у Дніпрі, журналісти й оператори їздять у відрядження. Це виглядає приблизно так: о 3:00 ранку підйом, о 4:00 чи 5:00 виїзд. Дивлячись о котрій годині нам треба бути на місці. Дуже багато годин дороги, яка вимотує більше, ніж робота, тому що шляхи постійно змінюються через збільшення кіл-зони, через полювання FPV. Постійно міняються й об’їзди. Якщо раніше було, наприклад, три години до Покровська, то зараз це десь п’ять годин до Краматорська. П’ять-шість годин залежно від дороги. Приїжджаємо, цілий день працюємо — і ввечері знову години дороги додому. Намагаємося знімати, звісно, кілька тем, для того, щоб за день охопити якомога більше історій.

 Анастасія Галасюк. Донецька область, травень 2024 року.

— Чи були в роботі моменти, коли було справді страшно? Чи доводилося потрапляти в екстремальні ситуації?

— Так, звісно, бували екстремальні ситуації. І бігали від дронів, звісно. Якось приїхали в одне з сіл Дружківської громади, почали працювати — і чуємо, що літають дрони. То під деревами ховалися. У Костянтинівці, коли було загострення ситуації, також бігали від дронів, ховалися.

Не так давно в Краматорську ми з оператором знімали кілька будинків, які залишилися після обстрілів без опалення в лютий мороз цієї зими. І я побачила, що там недалеко є магазин. Кажу оператору: «Ходімо вип’ємо кави». І чомусь вирішила про це сказати і водію. Кажу: «Від’їжджайте, зустрінемося біля магазину». Ми й пішли. Я з редакторкою телефоном якраз обговорювала, що зараз заллємо матеріал, а далі поїдемо на обстріл Краматорська, який відбувся напередодні. І тут почула: щось летить. Забігаю в цей магазин і чую вибух. Вибігаю з магазина, дивлюся, де мій оператор — а він знімає в цей момент. Присів, знімає — і ми розуміємо, що сильна пожежа, вибух був біля тих будинків, де ми дві хвилини тому працювали. Це було досить лячно. Але такі були приємні дівчата в магазині, вони нас одразу завели до себе, кавою напоїли, кажуть: «Не йдіть туди, не ходіть більше туди, залишайтеся краще з нами». Люди не втрачають позитиву, не втрачають людяності, навіть у такі страшні моменти.

Звісно, екстремальних ситуацій багато. Треба дивитись уважно в небо, пильнувати й слухати треба дуже добре, чи не літають дрони, тому що найбільша небезпека зараз на Донеччині — це саме вони. Дрони полюють за автівками, а кіл-зона все збільшується, зростає радіус їхнього польоту. Зараз ніде розслаблятися не можна в Донецькій області, тому що в будь-який момент може прилетіти і дрон, і «крило», оці всі «італмаси», «молнії»... Росіяни їх просто запускають в Краматорськ, Слов’янськ у нереальних кількостях.

Анастасія Галасюк з телеоператоркою Ольгою Мілашич у Покровську, грудень 2024 року

• Читайте також: Михайло Сваричевський, Суспільне Херсон: Страшно отримувати несподівані дзвінки, раптом із кимось щось сталося

— Яких навичок вдалося набути під час роботи на війні?

— Бути більш уважною, тому що я взагалі неуважна. І слухати. Знаєте, я відчула, що маю добрий слух. Іноді я перша чую, як щось летить, як летить якийсь дрон, і перша біжу кудись під дерева та своїм колегам маякую.

Ще, мабуть, з 2017—18 року постійно проходжу медичні курси, тобто зможу надати медичну допомогу. Ніколи не думала, що буду цим займатися, бо лікарем я точно ніколи не планувала стати, для мене просто побачити кров — це вже стрес. Сподіваюся, що ніколи не доведеться мені це на практиці застосовувати. Багато безпекових тренінгів ми проходили, тобто знаємо, як правильно вибігати з машини, як і де правильніше ховатися. Це навички, які необхідні для нашої роботи.

— Які історії з тих, що знімали, особливо вразили? І чи трапляються у вас історії, що надихають, після яких розумієш, що життя все ж триває?

— Таких історій — тисячі, й вони всі вражають. Вражають і страшні історії, і які з хепіендами. Чомусь мені запам’яталась історія, знята ще до повномасштабного вторгнення. З Верхньоторецького, неподалік Авдіївки. Воно з 2014 року розділене. Половина — під контролем України, половина — окупована. І людям для того, щоб перейти на сусідню вулицю, наприклад, до родичів, потрібно було їхати через логістичний центр у Майорському, відстоювати там неймовірну кількість годин черги, щоб знову ж таки повернутися в своє село. Ми знімали обстріл у Верхньоторецькому, бачимо — сидить і плаче бабуся. У неї на очах відірвало чоловікові голову. Вона якраз із хати вийшла, щоб подивитись, що відбувається, й бачила це. Поки оператор знімав місце обстрілу, я записала інтерв’ю, все запитала, а потім відійшла і розплакалась. І чомусь мені це запам’яталося.

Багато і хороших історій відбувається. Розчулює, коли ти приїжджаєш на обстріл, у людей страшні умови, а вони збирають тобі малинку й пригощають. Ти думаєш: «Ви серйозно, вам зараз до цього? Ну як же так? Чому ви це робите?». Цих історій просто мільйони. Всі можна дивитися на ютуб-каналі «Суспільне Донбас».

Нам і троянди зрізають, і огірки дають. От не так давно теж працювали в Райському, де вже була складна ситуація, це Дружківська громада, де люди збиралися виїжджати. Вони теж підійшли, кажуть: «Це ж наші, з грядочки. Заберіть, будь ласка, обов’язково візьміть собі. Ми хочемо, щоб ви нас запам’ятали ось такими позитивними». Таке дуже-дуже часто відбувається.

Анастасія Галасюк. Добропілля, липень 2025 року, зйомки евакуації дітей

— Як долаєте страх? Не виникало думки все кинути й не працювати в таких небезпечних умовах? Що мотивує далі залишатися в професії?

— Я панікую, переживаю, і навіть у тилових містах якось мені не дуже комфортно. Потрібно роботу робити — саме це мотивує залишатися. Мотивує те, що я дуже добре знаю Донецьку область. Я там пропрацювала все своє життя. Хто, як не я, знає, як там працювати, як це робити, як висвітлювати події, з ким контактувати. І, мабуть, це єдине взагалі, що я вмію робити. Дуже люблю свою роботу, не уявляю себе не в журналістиці й не уявляю себе в інших регіонах України. Звісно, можна і там працювати, але не з кайфом.

Далі, звісно, будемо дивитися по ситуації. Намагаюся працювати максимально безпечно. Якщо це, наприклад, якийсь небезпечний населений пункт, кілька разів перевіряю обстановку, телефоную військовим, розпитую, як краще заїхати, чи взагалі можна заїжджати, консультуюся з поліцією. А якщо це максимально небезпечний населений пункт, то, звісно, намагаюся робити все, щоб наша знімальна група убезпечила себе. Тобто це буде поїздка з супроводом військовослужбовців або з поліцейськими, броньованим авто, з РЕБ-ми, з людьми, навченими користуватися рушницею. Для того, щоб ми знали, що ми зробили все для своєї безпеки. Ми не працюємо всліпу, не розуміючи, що ми робимо і куди їдемо. Намагаємося планувати свої зйомки з максимальною безпекою для нас.

Анастасія Галасюк. Родинське, березень 2025 року

— У чому, на вашу думку, полягає найважливіша місія журналістів, які висвітлюють війну? Яку роль сьогодні відіграє суспільний мовник для аудиторії на сході України?

— Це інформування, донесення людям того, що відбувається. Бо багато людей живе у своїй бульбашці та не розуміє взагалі, які проблеми є в небезпечних населених пунктах. Звісно, це інформування і для європейців, щоб вони розуміли, що відбувається в Україні та знайшли можливості допомогти, і для людей, які живуть в умовно безпечних регіонах України, щоб вони розуміли, в якому стані до них приїжджають люди та яка потрібна допомога. Тому що, якщо цю інформацію не висвітлювати, не всі в Україні взагалі зрозуміють, що відбувається. Вже не говорю про європейців, від яких нам дійсно дуже потрібна допомога. Якщо не висвітлювати інформацію, то просто не буде допомоги іншим людям, які її потребують.

Думаю, ще одна з важливих місій Суспільного — показувати, що не всі «ждуни» в Донецькій області, тому що, на жаль, у деяких людей є стереотипи ще з 2014 року. Тобто ми показуємо бабулечку, яка живе без світла, без води, під постійними обстрілами, в якої пенсія 3 тис. грн, вона боїться, не розуміє, що їй десь можуть надати допомогу, надати прихисток, забезпечити їжею. Так само ми доносимо інформацію для людей, які залишаються в цих небезпечних зонах, щоб вони розуміли, що є евакуація, безплатна, тобто приїдуть поліцейські, рятувальники, волонтери, заберуть  речі, котика й повезуть до логістичного центру. Що є шелтери. Що є допомога і що треба виїжджати.

Ми висвітлюємо і страшні історії. Днями знімали чоловіка, який пішки вийшов із Костянтинівки. У нього загинула дружина напередодні й він виходив уже пішки. Такі історії теж треба показувати, щоб люди розуміли, що все одно доведеться виходити з цього населеного пункту. Зробіть це раніше, поки ви живі, поки живі ваші діти, поки ви ще можете хоч якісь речі забрати, а не виходити босими і роздягненими, без документів.

Анастасія Галасюк з відеографом Олександром Буряком у Дружківці, березень 2026 року

— Який сюжет мрієте зняти?

— Я мрію зробити ввімкнення площі Леніна у звільненому Донецьку, може, її вже тоді перейменують. Я в Донецьку не була вже десять років, як почала працювати на Суспільному. Хочу, щоб була саме така перша включка, а потім уже купа сюжетів, просто мільйони сюжетів про життя Донецька. І про відновлення всіх наших міст, які, на жаль, розбиті. Я дуже хотіла б знімати сюжети про відновлення Бахмута, Покровська. Це мої улюблені міста.

Фото надані Анастасією Галасюк

Матеріал створено за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР «Єднання» в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Детектор медіа» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР  «Єднання».