На захід у просторі Squat 17b прийшли і шанувальники, й колеги радійниці, які були слухачами тих нічних ефірів. У залі — напівтемрява, м’яке світло падає на сцену, з тиші виринають перші музичні акорди і розпочинається перформативне читання — звучать поезії, написані в перші місяці війни. Олена Гусейнова розповідає, що тоді це були нотатки, які допомогли їй пережити нічні ефіри.

 Під час презентації книжки «Нічний ефір»

Білі вірші писалися рожевим механічним олівцем у зелений зошит, коли країна здригалася від вибухів. Хтось жив в укритті, а хтось тікав світ за очі, зібравши в маленьку валізу все своє життя.

«На полях цього зеленого зошита з’являлися розірвані рядки. Слова, які не вміщалися в цілодобове мовлення. Слова, які було страшно говорити», — пригадує Олена Гусейнова.

З перших днів війни вона працювала в ефірі, її голос на «Українському радіо» розповідав про те, що коїться в різних куточках країни, інформував про евакуаційні коридори, був тим зв’язком із навколишнім світом, за який чіплялися люди. Протягом 12 годин, які тривала її зміна. І саме стільки «звучить» її книга «Нічний ефір». Вона структурована таким чином, що кожний її розділ має свій тайм-код, як у радіоефірі: стартує о 20-й годині вечора і триває до 8-ї ранку. Фотографії Михайла Палінчака, якими ілюстрована книжка, додають їй реалістичності. Вірші з «Нічного ефіру» є поєднанням фантазійних образів із чіткими побутовими описами воєнного сьогодення.

 Олена Гусейнова читає вірші зі збірки «Нічний ефір»

• Читайте також: Радіоведуча Олена Гусейнова: Найважливіше — це розуміння того, що в радійній роботі слухач головний. Його треба знати, розуміти й відчувати

Народженню книжки «Нічний ефір» Олена Гусейнова завдячує письменниці та громадській діячці Вікторії Амеліній. Говорить: коли жалілася, що не знає, що робити з текстами, написаними на нічних змінах, у відповідь почула: «Не думай про них як про вірші, думай про них як про книжку. Це твої 12 годин, це твій унікальний досвід. Книжка “Нічний ефір”. Я б таку книжку читала». Задум, який народився у січні 2023 року, втілився у липні 2024-го.

У напівтемряві простору Squat 17b ці поезії звучали двома голосами: їх читали Олена Гусейнова та Макс Панченко, розділивши між собою рядки та ролі. Інколи зовсім тихо, інколи голосніше, з надривом чи ледве вимовляючи слова, жбурляючи листи з віршами собі під ноги. Їх слухали, затамувавши подих, знаходячи в неримованих рядках власні спогади.

 Олена Гусейнова та Макс Панченко

«Насправді це історія, яку добре можуть зрозуміти радійники, але не тільки вони, а ще й ті, хто слухав радіо. Я знаю, що цей час нічного слухання у нас спільний. Це перші два місяці, коли сну не було ні для кого, і це була можливість не бути самому. Це був надзвичайно важливий час, коли згодились усі слова, які ти встиг вивчити, почути, набути. У цій книжці найбільше вдячності тим, задля кого і заради кого працювалося», — розповіла Олена Гусейнова.

Вона також додала, що нічні радійні ефіри і зараз є надзвичайно важливими для людей, які перебувають на тимчасово окупованих територіях, бо лише в цей час вони можуть собі дозволити слухати українську радіохвилю.

«У мене є два свідчення, які мене тримають у будь-який момент життя. Одне з них привіз мій колега Мирослав Лаюк із Херсонщини. Він записав повідомлення від жінки, яка сказала: “Це було найважливіше. Ваші голоси. Я ловлю цю ниточку і за неї тримаюсь”. А друге, це фотографія, яку зробив Михайло Палінчак. Жінка з Лиману з радіоприймачем, який є її єдиним вікном, — і ми усі, друзі-радійники, у цьому вікні», — додала Олена Гусейнова.

 Олена Гусейнова та Макс Панченко

А далі у її виконанні прозвучав, за її визначенням, «єдиний суто радійний вірш книжки», у якому ще один спогад страхіть цієї війни — Маріуполь: «Евакуація запланована з таких точок: Порт Сіті й Луначарське кільце».

• Читайте також: «Українське радіо: 100 років спільної присутності». Голоси з бомбосховищ, з окупації, на лінії фронту

Окремий розділ «Нічного ефіру», який лунає з 00:00 до 02:57, має чіткі географічні орієнтири — це південь нашої країни, тоді ще окупований Херсон. У поезіях немає конкретних назв чи замальовок, він вгадується в образах, запахах, смаках. У деталях, які не можуть не впізнати люди з півдня чи закохані в південний край. Олену Гусейнову на написання цього розділу надихнула херсонська журналістка «Українського радіо» Маргарита Лазник.

«Вона в ефірі сказала цю фразу: “Доброго ранку, говорить «Українське радіо» з українського Херсона”.  Вона цю фразу говорила до кінця окупації Херсона. Перші дні ти в цій фразі не чуєш болісного. Так, Херсон український, ти ще віриш, що цієї окупації не станеться, але поступово ти розумієш, що насправді відбувається. Кожного разу, коли вона в ефірі говорила цю фразу, вона вже знала, що я не можу говорити, я плачу. І їй потрібно говорити, поки я не заспокоюся. Ми не називали її ім’я, коли вона працювала з окупації, я дуже мріяла, що назву її, коли Херсон деокупують. Але це сталося не в мою зміну. Ми з нею пережили всі сезони року: зиму, весну, літо й осінь. Це близько від міста, де я провела дитинство. Це дорога, яку я проїжджала на шляху в Крим. Твоя дорога, твої міста та містечки, музеї. Те, що це зараз недоступне, — це дуже болісно», — розповідає Олена Гусейнова.

Квіти, обійми, автографи на примірниках книжки і багато теплих слів авторці «Нічного ефіру» — те, що стало заключним акордом заходу.

Поетичний вечір у Squat 17b тривав набагато менше, ніж триває нічна зміна в радіоефірі. Але ця година, протягом якої відбувалася презентація книжки «Нічний ефір», подарувала всім учасникам щемливі миті доторку до поетичного слова, сповненого сенсів і спогадів.

Фото: Ігор Васильєв