Ведуча Суспільного Анна Чередниченко: 24 лютого ампутувало мою сентиментальність

Ведуча Суспільного Анна Чередниченко: 24 лютого ампутувало мою сентиментальність

18:00,
10 Липня 2023
8671

Ведуча Суспільного Анна Чередниченко: 24 лютого ампутувало мою сентиментальність

18:00,
10 Липня 2023
8671
Ведуча Суспільного Анна Чередниченко: 24 лютого ампутувало мою сентиментальність
Ведуча Суспільного Анна Чередниченко: 24 лютого ампутувало мою сентиментальність
Про початок великої війни, роботу в Києві та Львові, зміни на Суспільному та особисті мрії.

Анна Чередниченко — журналістка Суспільного, одне з облич єдиного телемарафону. До повномасштабного вторгнення вона була ведучою новин і «Тижня на Суспільному», а останні півтора року працювала зі студії у Львові й вела розмовні ефіри. Декілька днів тому Анна Чередниченко повернулась у Київ і дала інтерв’ю «Детектору медіа».

— Аню, ваше попереднє інтерв’ю на «Детекторі медіа» було в січні 2022 року. Перечитуючи його, я ще раз усвідомила, як змінилося наше життя за ці півтора року. Як змінилося ваше життя за цей час?

— Усе змінилося! Мені здається, що це найкоротша і разом із тим найвичерпніша відповідь: просто все! Змінилися особливості моєї роботи — я зараз ведуча розмовних студій, а тоді була ведучою новин і «Тижневика». Змінилося місце, де я мешкаю, — я півтора року жила у Львові, а зараз повернулася. Змінилися мої стосунки з родиною, вони стали набагато теплішими попри те, що ми живемо на великій відстані: вони — в Сумській області, в зоні бойових дій, і ми дуже рідко бачимось. Я за цей час лише тричі була вдома, хоча раніше двічі на місяць приїжджала до батьків. Багато чого змінилося, але я ставлюся до цього спокійно. Є час, який диктує ці зміни, і ти або їх приймаєш, або це тебе ламає. Я — за перший варіант.

— Яким було для вас 24 лютого 2022-го?

— Я страшенно не люблю це запитання, бо воно відразу викликає спогади, а я половини навіть не пам’ятаю — в мене якась захисна реакція організму і частина емоцій просто заблокована. Після звернення російського диктатора мені подзвонили та сказали: «Готуйся, можливо, будете їхати». Я зателефонувала мамі, тому що вони живуть на кордоні з Росією. Але я цього просто не памʼятаю. Вже потім запитувала в неї: «Я ж набрала тебе, сказала, що війна почалася?». І вона розповіла: «Так, одразу, ще вибухів у нас не було — а ти вже телефонувала». Памʼять блокує такі історії.

24 лютого для мене — це коли все було дуже швидко, на адреналіні. Я о 12-й годині вже виїхала з Києва в напрямку Львова. Була впевнена, що доїду годин за десять, але в дорозі провели 21 годину. А вже о другій дня 25 лютого ми вийшли в ефір на регіональних каналах.

— Тобто рішення поїхати з Києва приймали швидко?

— Це було не моє рішення. Нас готували в колективі, що якщо щось стається в Києві, то наша команда їде у Львів. Я була готова до цього. Звісно, ми, як і багато хто, не вірили, думали, що це нереалістичний сценарій. Я тоді одразу написала в робочий чат: «Мені виїжджати у Львів?» Відповіли: «Ні, спочатку їдь на роботу». Через це я втратила час, бо якби о п’ятій годині ранку виїхала на ще порожні дороги, то до вечора була б у Львові. Але, мабуть, так мало статися. Було стресом дізнатися, що людина, з якою я їду, не має водійського посвідчення — а рушати треба. Для мене й досі загадка, як ми змогли доїхати за 21 годину, лише тричі зупиняючись на якихось заправках. За цей час кілограма два точно скинула. Але в мене було завдання доїхати — і на той момент не існувало більше нічого!

— Як зустрів Львів?

— Я дуже люблю це місто й любила його завжди. Боялася, що перестану, коли приїду за таких умов, бо воно асоціюватиметься з війною, з евакуацією, з втратою певних речей. Але за ці півтора року я закохалася в нього ще більше, бо це місто мене тоді врятувало.

Там зовсім інший ритм, люди спокійніші, на все реагують інакше. Тут ритм, ти постійно кудись біжиш — і це незвично після Львова, бо там уже звикла, що кудись можна дійти пішки, ніхто нікуди не поспішає, у магазинах обслуговують повільно, люблять поговорити, розпитати, як справи. А тут, щоб дістатися супермаркету, мені треба маршруткою їхати. Навіть попри те, що у Львові зараз багато переселенців — усе одно з ритмом Києва його не порівняти.

— Чим відрізнялася ваша робота в Києві та Львові?

— 23 лютого 2022 року я була ведучою вечірнього випуску новин і «Тижневика», а 25 лютого стала ведучою розмовних програм. Не те щоб у мене зовсім не було досвіду, я сім років працювала журналісткою «в полях» і розумію, як це — спілкуватися з людьми. Я працювала свого часу на ранковій програмі, це хоч і різні тематики, але сутність подібна. Та все одно це був вимушений вихід із зони комфорту, бо так було треба. Не скажу, що я з першим же гостем в ефірі щебетала, як пташечка, але якщо любиш і розумієш свою роботу, то все йде як по маслу. Зараз, якщо мені скажуть сідати в новини — без проблем, залишатися в токінгах — теж окей. Поки що я в них і лишаюся.

— Хто з гостей у студії вразив найбільше? Чи, можливо, якесь інтерв’ю найбільше запам’яталося?

— Я люблю всіх своїх гостей, навіть тих, що якісь коники викидають. Я до всіх ставлюся як до своїх друзів. Навіть інтерв’ю з фізиком-ядерником намагаюся робити так, щоб усі ми — він, я і глядачі — були на одній хвилі. Щоб питання були зрозумілі експерту, а відповіді — мені й усім глядачам. Тому в моїй розмові з гостями немає напруги.

Але ось що запам’яталося. Якось стою в ефірі, а редактор мені каже: «Глянь у телеграм “Суспільне. Новини”». Я заходжу й читаю, що в Херсоні відновило мовлення «Українське радіо». У мене тоді просто виросли крила. Я озвучувала цю новину в ефірі й розуміла, що мене чують люди, які пів року були в інформаційній ізоляції. Такі моменти неймовірно мотивують і надихають, хай хоча б одна людина в Херсоні мене чула.

Не найприємнішою, на жаль, була розмова з моїм рідним Білопіллям. Ти говориш із людьми, яких знаєш особисто, й про місце, де памʼятаєш кожний камінчик. І бачити замість будівлі поліції в центрі міста купу каміння було важко. Намагалася в цей момент абстрагуватися: є інформація — і я маю її розказати. Звісно, я можу сказати, що мені болить, це нормально, особливо в розмовних жанрах. Але глядач прийшов не для того, щоб дивитися на мої страждання в ефірі, він хоче отримати інформацію. Якась моя емоція може бути, але це має бути настільки концентровано, щоб я її не нав’язувала. Він має почути інформацію, зробити свій висновок, отримати свою емоцію. Тут треба було шукати золоту середину. Зараз я спокійно говорю з головами постраждалих громад чи з нашими кореспондентами на місцях подій. Я прийняла це: поки буде війна — мені доведеться говорити на ці теми, хочу я цього чи ні. Тим, що я говорю про це, я наближаю завершення війни. Ми не можемо заплющувати очі, що б не сталося, й маємо робити все можливе на своїй ділянці. Це допомагає бути зібраною, сконцентрованою.

— Новий напрямок роботи у Львові — це для вас професійне випробовування чи зростання?

— Зростання, звісно. Я взагалі не люблю зациклюватися на одному. До «Тижневика» я чотири роки працювала тільки на новинах, і мені вже трохи тісно було сидіти на цьому стільчику. Ведуча вечірніх новин – це топ, це прайм, багато тем, класні матеріали. Це вже певний рівень. Але я люблю ставити собі якісь завдання, випробовувати себе і зростати. Потім у мене з’явився «Тижневик», де теж було куди рости, проходити якісь етапи, виправляти помилки. Токінги я так само сприймаю як зростання. Періодично аналізую свої ефіри й завжди знаходжу те, що можна було би зробити по-іншому. Я постійно шукаю цю зону зростання, де я можу розвиватися та змінюватися на краще.

— У Львові не хотілося залишитися?

— 24 лютого мені ампутували мою сентиментальність. Раніше для мене змінити квартиру, навіть із кімнати в кімнату переїхати — це було страшним випробуванням. А зараз треба було їхати в Київ — і без проблем. А Львів нікуди не дінеться. Якщо я захочу приїхати туди відпочити чи просто пожити — зберу речі та й поїду. Тепер я спокійно до цього ставлюся. Так само і з людьми. Мені кажуть: шкода, що ти їдеш! А я говорю: люди, є телефон, месенджери, зрештою сім годин між Києвом і Львовом. Це не трагедія. Ми живемо не в ту епоху, коли люди писали одне одному листи й вони йшли два місяці. Я так вдячна собі за те, що в мене з’явилося це відчуття, коли я легко все змінюю, відпускаю людей, місця, обставини! Це дуже допомагає. Якщо ж поринути в сентиментальність, то так, я дуже люблю Львів і з радістю там ще пожила б, але зараз мене кличе Київ — і я тут.

— Як, за вашими відчуттями, змінився Київ за цей час?

— Мене вразив ритм. Я ж тут жила вісім років — і звикла до нього. Але після того, як я півтора року поніжилася в цьому львівському неспішному настрої, столиця навіть трохи стопорнула.

Переживала, що лякатимуся повітряних тривог і обстрілів, але вже облаштувала собі «пункт незламності» в коридорі: у мене там є ковдра, спальник, коридор з усіх боків захищений стінами. Це я до того, що в ефірах постійно кажу: перебувайте в укриттях, знайдіть безпечне місце — і сама так і роблю.

— За ці півтора року змінилися не лише ви, а й Суспільний мовник. Відчуваєте ці зміни?

— Мені складно про це говорити, бо у Львові ми були в певній бульбашці. Ми жили таким маленьким колективом, працювали, спілкувалися з регіональним марафоном.

З того, що я бачила, коли їздила філіями, — це створення хабів у регіонах. Я бачу, як працює «Суспільне. Спротив», наш марафон, для мене це хороший рівень. Я особисто працювала з ведучими, ми ділилися досвідом, аналізували якісь історії. Я бачу, що люди хочуть розвиватись — і для мене це вже не рівень регіонального телебачення. Зрозуміло, що завжди є до чого прагнути. Але питання більше не в тому, чи є вони ідеальними, а в тому, чи хочуть будувати нове. Ці люди — хочуть. Зараз у регіональних марафонах три філії — Рівне, Львів і Ужгород. Мають долучитися північні, південні та центральні регіони. Тобто буде більше людей та ідей.

— Аню, до чого зараз прагнете ви?

— Я дуже хочу, щоб повернувся «Тижневик». Це все-таки моя історія, я там почувалася дуже органічно. Але це треба знову збирати команду, знаходити фінансування. У нас тоді була сформована команда, зараз частина людей пішла, частина працює на регіональному й національному марафонах. Я розумію, що це не можна зробити за три секунди, це певний час, але перспективи, що це буде, є. Це не просто мрії — це ціль, до якої ми йдемо. Звісно, в мене є мільйон якихось своїх ідей, але я намагаюся менше говорити, а більше робити.

— У вас не виникало бажання піти з журналістики?

— У жодному разі! Я настільки зрозуміла цінність того, що ми робимо, що для мене це було би злочином. Мені пишуть люди зі звільнених територій і кажуть, що слухали нас по радіо, бо з телебаченням були проблеми — і це допомагало їм триматися. Мені пишуть бійці з передової. Мені передали привіт від наших десантників, які розповіли, що в одній із гарячих точок розгортали старлінк у той час, коли я була в ефірі. Для мене це найбільша подяка. Як після цього може хотітися змінити професію? Людей, яким я завдячую своїм життям, моя робота підтримує і допомагає боротися та наближати перемогу.

— Зрозуміло, що в усіх українців зараз мрія одна — це перемога. А про що ще мрієте?

— У мене є мрія, яка, на жаль, ніколи не здійсниться. Знаєте, колеги кажуть: «Я хочу оголосити про перемогу в ефірі». А для мене перемога — це не лише те, що ми здобули, а й те, що ми пройшли та втратили. І от моя мрія — нездійсненна, на жаль — це не просто сказати, що ми перемогли, а що всі повертаються додому живі та здорові. Я знаю, що так не буде, і з кожним днем ми все далі й далі від цієї мрії, але мені хочеться, щоб ці кроки назад зупинилися. Мені важко про це говорити. Здається, вже немає в Україні людей, які не втратили на війні знайомого, колегу, друга, сусіда… Але мрія ж може бути нездійсненною, тому я мрію, щоб усі повернулися додому. І щоб я про це сказала в ефірі.

А з особистих мрій — поїхати в подорож Україною місяця на два-три, потім Європою, можливо, в Канаду чи Америку. З відчуттям, що я зробила все, що могла. І щоби повернутися з новими силами. До завершення війни в мене не буде ніякого задоволення від поїздки, бо моя країна бореться — а я десь катаюся. Це тільки після перемоги!

Фото: Максим Поліщук/«Детектор медіа»

Читайте також
Коли «Детектор медіа» тільки розпочинав роботу, найпопулярніші українські медіа ще дослухалися до темників. Але завдяки спільній боротьбі журналістів та суспільства це змінилося. Найпоказовіше: Україна пройшла шлях від державного телебачення до Суспільного.

Тепер наша команда прагне розширювати аудиторію та впливовість Суспільного мовлення заради ідей та ідеалів, які воно продовжує ілюструвати.

Запрошуємо приєднатися до нас у цьому завданні, ставши частиною Спільноти «Детектора медіа».
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду