Еріка Авдєєва, «Суспільне Херсон»: «Життя в окупації — це пекло»

Еріка Авдєєва, «Суспільне Херсон»: «Життя в окупації — це пекло»

10:01,
11 Жовтня 2022
3681

Еріка Авдєєва, «Суспільне Херсон»: «Життя в окупації — це пекло»

10:01,
11 Жовтня 2022
3681
Еріка Авдєєва, «Суспільне Херсон»: «Життя в окупації — це пекло»
Еріка Авдєєва, «Суспільне Херсон»: «Життя в окупації — це пекло»
Про росіян у Херсоні, страх називати своє ім’я новим сусідам, приниження на блокпосту у Василівці і зв'язок із реальністю через «Українське радіо».

У Херсоні сім’ю Авдєєвих знають. Журналістка й телеведуча Еріка Авдєєва з 29 вересня 2021 року тимчасово виконує обов'язки продюсера філії «Суспільне Херсон». Вона з чоловіком Рустамом багато років пропрацювали на обласному телебаченні, яке з 2017 року увійшло до складу Національної суспільної телерадіокомпанії України. Обоє люблять Херсон і не змогли поїхати з рідного міста, коли туди зі зброєю прийшли російські окупанти.

Еріка Авдєєва з чоловіком, шестирічною донечкою і мамою пів року прожили в окупованому Херсоні. «Детектор медіа» ще в березні намагався поспілкуватися з нею про Херсон і журналістику в окупації, не знаючи достеменно, де журналістка на той час була. Тоді Еріка написала: «Ми в окупації, волонтерам, військовим, журналістам виламують двері, беруть у полон. Зараз усе дуже складно. Ще трохи часу і я все розповім». Лише 31 серпня вперше від початку березня у фейсбуці Еріка написала пост: «Вільна». Їй знадобилося півтора місяця, щоби переосмилити окупацію, почати жити в новому, відносно безпечному місті. Лише зараз Еріка Авдєєва розповіла все про Херсон, який росіяни перетворили в пекло, але не знищили віру в українську армію.

— Я народилася в Херсоні, — розповідає Еріка. — Весь цей час жила в рідному місті. Хоча в мене було багато можливостей і пропозицій обрати інше місто чи навіть країну. Херсон — це місто мого дитинства. Це унікальне місто. Так, воно маленьке, в ньому немає величезного вибору торгівельних центрів і розваг. Але є більше — це люди, які надзвичайно патріотичні, енергійні, амбітні, талановиті. Мені завжди було комфортно у Херсоні. Я з дитинства закохана в море, а воно поруч. Година — і я на морі. Це для мене було великим щастям. У Херсоні створила сім’ю, там народилась наша дитина. І в нас із чоловіком взагалі не поставало питання кудись переїхати. Ми були щасливі у своєму місті, де все для нас рідне.

—  Менеджер філії «Суспільне Херсон» Михайло Сваричевський розповів, як почалася війна для вашої команди. Як для вас почалася війна, як для жінки, дружини, мами?

— Що почалась війна, я дізналась о 4:30 ранку. Не хотіла в це вірити і сприймати цю інформацію. Дитина була в бабусі, і чоловік одразу пішов до них. А я о шостій ранку поїхала на філію. Там уже був менеджер. Ми з Михайлом вирішили, що від ранку цього дня на філії не повинно бути жодного працівника. 24 лютого ми з ним ще деякий час лишались там. У цей час чоловік відправив дитину з її бабусею до Кропивницького. Їх забрав друг нашої родини. Ввечері ми теж поїхали туди. Але, їхавши туди, я була впевнена, що після ночівлі треба повертатись: «Я потрібна у своєму місті!» Мого рішення повернутись не зрозуміли чоловік і мати. Хіба я могла тоді уявити, якої помилки припускаюсь? Вона коштувала нам пів року життя в окупації.

25 лютого ми повернулись у Херсон, до 1 березня йшли бої за Антонівський міст, було гучно. В лікарні почали привозити наших поранених військових. Херсонці збирали для них гроші, одяг, їжу. Ми з чоловіком теж ходили до лікарні, несли продукти й одяг. Практично весь цей час люди переховувались у підвалах. 1 березня російські війська зайшли в місто. Вони були агресивні. Розстрілювали машини, стріляли по будинках, влучили по торговельно-розважальному центру. Трагічним цей день став і для тероборонівців. Вони вийшли на захист Херсона, а росіяни їх розстріляли в бузковому парку, і потім не давали можливості навіть забрати тіла.

Ми були в підвалі. В ту ніч у мене були прямі включення, тож я повернулась до квартири. На ранок знов довелось іти у підвал. Понад тиждень страшно було вийти навіть у двір. Але в нас закінчилась їжа і треба було щось робити. Люди потихеньку почали виходити. Більшість магазинів були зачинені, ціни злетіли в середньому в чотири рази. Аби купити кілограм борошна (бо більше в одні руки не давали), доводилось простояти в черзі кілька годин. На той час військові вулицями практично не ходили. Якщо ми бачили їхню техніку, то відразу звертали у двори чи провулки.

— Де вони поселялися: в захоплені військові частини чи шукали квартири?

— Російські військові почали займати адміністративні будівлі, інтернати, навчальні заклади. Вже пізніше почали селитись у квартирах та будинках.

— Коли вони зайшли в місто, всюди ходила гривня і більшість продуктів під час окупації можна було купити тільки на ринках. Росіяни купували продукти відразу за рублі?

— Я жодного разу не бачила, аби росіяни купували щось за рублі. Вони десь із середини березня почали переміщуватись вулицями міста, дуже їм, мабуть, подобались ринки, бо вони там були постійно. Вони купували все, але виключно за гривні. Спочатку навіть не розумілись на нашій валюті, вони діставали з кишені жменю купюр і протягували їх продавцям, а ті мали взяти суму, скільки коштує товар. А потім уже й самі зорієнтувались. Але я думаю, що без зайвих слів зрозуміло, звідки в них гривня. Навіть коли відкрились їхні російські магазини і аптеки, вони й туди приходили з гривнею. Хоча фейкові керівники намагалися впровадити рубль і робили все для того, аби витіснити гривню.

— На вулицях була військова техніка?

— Так, звичайно. Постійно. Росіяни виставляли блокпости по місту, постійно переміщувались. У мене навіть донька вивчила, де яка техніка: де БТР, де «Тигр», де «Урал»...

— Михайло Сваричевський казав, що вас шукали. Були тільки телефонні дзвінки?

— Так, шукали. Повідомлення, дзвінки. До нас приходили, але ми були не вдома.

— Журналістів і активістів на Херсонщині викрадають часто з власного житла. За вашим помешканням спостерігали?

— Я не можу стверджувати, що було якесь спостереження. Мене там не було. Ми практично відразу пішли з дому. Ми знали, що там не можна жити. Змінювали житло. Вдома не можна було жити, ми це знали, але це дуже важко. По-перше, офіційно зняти житло ми не могли, бо потрібно було засвітити документи, неофіційно знімати — не варіант, бо ти не знаєш, хто до того там жив. Йти до своїх друзів було небезпечно, там могли шукати. Тому ми переважно були у друзів матері. Важко було пояснити дитині, чому маємо переховуватись. Їй тоді було шість років, в липні виповнилось сім. Чому називаємо себе іншими іменами при знайомстві з новими сусідами. Чому не можна говорити, де працюють батьки. Були декілька випадків, коли нові сусіди мене впізнали, а мені довелось сказати, що то випадкова схожість з Ерікою Авдєєвою і що я ніколи навіть не мріяла працювати на телебаченні. Я тоді була з донькою, і вона дуже здивувалася, чому я обманюю. Донька потім усю дорогу мені пояснювала, що обманювати недобре, і розпитувала, що ж я такого зробила, що від усіх ховаюся.

— Ваші сусіди, далекі знайомі знали, де ви працюєте. Була загроза, що вашу сім’ю хтось може здати?

— Звичайно, знали. У Херсоні Суспільне дивились, слухали, читають. Тож багато хто знав, але сусіди в нас дуже хороші. В перші дні дехто мені сказав: «Вам треба йти, шкода, що так, але це збереже вас. Якщо прийдуть, ми нізащо не скажемо, де ви». Знайомих дуже багато, але тоді я не особливо думала, що хтось із них навмисно може нашкодити. Хоча знала, що деякі є прихильниками " русского мира", втім вони не були у колі мого спілкування.

— Чи можна сказати, що ті, хто залишився на окупованій території, в більшості мають проросійські настрої або їм усе одно, під яким прапором жити?

— Так не можна говорити, це ображає і принижує. Не можна узагальнювати. Так, є зрадники, але їх мало. В мене лишилось там багато знайомих, сусіди, всі вони мають проукраїнську позицію і чекають нашу армію. Дуже чекають на звільнення. Але в кожного своя історія. У багатьох старенькі родичі, їх елементарно ні на кого залишити. Не кинути ж людину, яка навіть не може вийти купити хліб! Найняти доглядальницю? Ні, в людей немає на це грошей: люди втратили роботу і пенсії. А ціни там космічні. Звичайно, хоч за найменшої можливості, але треба вириватись з окупації. Проте не варто засуджувати тих людей, які з вагомих причин не виїхали.

— Як відбувається видача паспортів? Це суто добровільна процедура чи є тиск?

— Поки наче добровільно. Не знаю, я вже півтора місяця не у Херсоні. Чула, що хто оформлює їхню пенсію чи «дитячі», влаштовується на роботу, той має брати російський паспорт.

— На вашу думку, чи всі, хто взяв у Херсоні російський паспорт, підтримують Путіна?

— Я взагалі не знаю, що має бути в мізках, аби взяти російський паспорт добровільно.

— Що херсонцю дає сьогодні російський паспорт?

— 15 років тюремного строку на майбутнє.

— Таке покарання виправдане?

— Так. Винятком може стати, якщо раптом людину викрали, піддавали тортурам, і це не з її слів, а є медичне підтвердження. І щойно звільнившись із полону, людина виїхала на вільну частину України і звернулась до СБУ. Лиш цей випадок треба ретельно перевіряти і тоді, думаю, людину виправдають. А якщо зрада — покарання має бути жорстким.

— Вам доводилося спілкуватися з озброєними росіянами? Вони йшли на контакт із містянами?

— Вони намагаються заговорити. Я завжди уникала їх: переходила на інший бік вулиці чи скоріше відходила. Одного разу йшла вулицею, біля мене зупинилась звичайна машина, не військова, але в ній сиділи четверо військових. Я дуже перелякалась, бо була сама на пустій вулиці. Вони привітались, мені довелось відповісти. Я далі йшла, вони повільно їхали. І тут один із них продовжує: «Слышишь, а ты красивая». Думала, посивію від страху. Потім інший каже: «Ну доброго дня тебе, красавица». Та й, на щастя, поїхали. Це було недалеко від будинку, де ми на той час мешкали. Коли я зайшла додому, в мене була істерика. Підходили в магазинах, намагалися щось запитати. До моєї мами не раз заговорювали буряти — хотіли познайомитись.

— Якщо ви виходили на прогулянку чи у справах, ви брали з собою телефон? Доводилося його чистити?

— Ні, телефон лишала вдома. Брала кепку, сонцезахисні окуляри. Там треба бути дуже обережною і непримітною. Але загалом там не до прогулянок. Я намагалась не ходити далеко від місця, де мешкала, максимум на сусідні вулиці. Нечасто були моменти, коли треба було сходити в інший район міста. Я намагалась цього уникати.

— Яка подальша доля людей, які виходили на проукраїнські мітинги, малювали плакати «Херсон — це Україна»? Їх звинувачували в нацизмі?

— Для них нацист — якщо говориш українською, якщо любиш своє місто, якщо в тебе є жовто-блакитна стрічка або прапорець. Я не можу говорити про долю всіх тих, хто виходив на проукраїнські мітинги, бо я не знаю. Більшість моїх знайомих, хто був на мітингах, виїхали.

— Якщо на вулиці чи в кафе розмовляти українською, можуть бути проблеми?

— Так. Бо ти не знаєш, хто за сусіднім столиком.

— Коли прилітало у Херсон і були руйнування, жертви, як про це говорили в місті? Що передавали по місцевих медіа?

— Є різні ситуації. Буває, вони обстрілюють місто, через хвилину там їхні кореспонденти, які починають звинувачувати нашу армію. Але ж люди розуміють, що це самі росіяни зробили. А бувають прильоти, коли працюють наші, виключно по окупантах. Наші ніколи не стріляють по мирних. Ніколи. І коли ми чули про такі прильоти, то дуже раділи, бо це означало, що наші — поруч, що нас визволяють. Проте росіяни верещали, що обстріляли місто. В них потужно працює пропагандистська машина. На щастя, наші люди вміють розрізняти брехню. Ну і здебільшого в Херсоні люди зараз читають новини в телеграм-каналах, слухають «Українське радіо». Телебачення дивитись неможливо, бо там лише російські канали.

— До якого часу в Херсоні знали, що відбувається по всій Україні?

— Люди знають. Росіяни хоч і перетворили місто фактично на концтабір, та вони ж не здатні контролювати все.

— Звідки дізнаються новини люди, які не мають доступу до інтернету?

— Слухають «Українське радіо». Розповідають новини один одному. Але поки інформація дійде до десятої людини, вона вже буде достатньо викривлена.

— Чи є обмеження в інтернеті, який запустили росіяни? Заблокований фейсбук та інші ресурси, як у Росії?

— Так. Вони заблокували все. Користуватись можна через VPN.

— Що Україна, журналісти, влада, має робити, щоби підтримати херсонців в окупації?

— Не забувати про тих, хто в окупації. Всіляко допомагати конкретними діями. Там дуже важко. Тут ми не можемо й уявити, наскільки. Давати більше інформації, яка допоможе там вижити. Що робити, коли народилась дитина, померла людина, немає грошей виїхати, немає на кого залишити стареньких, немає необхідних ліків. Головне — не втрачати з людьми зв’язок у всіх сенсах. Люди дуже втомлені. В людей за цей час закінчились гроші, запаси, які були. Там пекло. І просто слів мало. Не випийте сьогодні каву, а відправте ті 50 гривень своєму знайомому з Херсонщини. Може, це банально звучить, але це подарує можливість людині там купити літр молока, або докласти ці гроші й купити ліки. Пригадайте і допоможіть.

— У Херсоні вірять у дезінформацію, що коли прийдуть українські військові, ті, хто залишилися, будуть притягнуті до кримінальної відповідальності? Чи є страх у Херсоні перед «карателями» з України?

— В Херсоні понад усе чекають на звільнення. Чекають на українську армію.

— На звільнених територіях українські пошукові групи виявляють братські могили, на тілах — сліди катування. За вашими спостереженнями, на Херсонщині таке можливе після звільнення?

— Окупація приносить із собою насильство, тортури, страждання, смерть. Я не вірю, що буває інакше. Окупація — це пекло.

— Наскільки реально сьогодні евакуюватися? Чи є рекомендації в Херсоні, що краще на зимовий період виїхати?

— Я у телеграм-каналах підписана на групи, які займаються евакуацією людей. Люди виїжджають, але все частіше бачу інформацію, що проблеми з виїздом виникають у чоловіків 18—35 років. Ситуація постійно змінюється.

— Як вам удалось евакуюватися? Ви проходили фільтраційний табір?

— 17 серпня о 6-й ранку ми виїхали з міста. До виїзду ми довго психологічно готували дитину. Бо за пів року життя в окупації вона їх зненавиділа. Я боялась, аби вона не вступила в конфлікт із військовими. Ми їхали через Василівку до Запоріжжя. До самої Василівки доїхали досить швидко, на блокпостах нас перевіряли поверхово. А от у Василівці застрягли на кілька днів. Вони не випускали людей. Була величезна черга. Люди там стояли по 7—8 діб. Було дуже страшно. В нашому автобусі донька була єдиною дитиною, тому на пільгову чергу розрахунку не було. Водій сказав брати дитину і йти просити, аби все ж нас випустили. Це принизливо, але нам треба було врятуватись. Ми з чоловіком підійшли на блокпост, нам відмовили. Донька недобре почувалася, ми просили знов, і нам знов відмовляли. Потім, коли вони прийшли до нас, ми знову просили. В якийсь момент один із військових зупинився і озирнувся. Моя мама взяла малу і пішла йому назустріч, а він почав рухався до них. Я злякалась, бо не розуміла, чим це може завершитись. Йдучи назустріч, мала склала руки в молитовний знак і дивлячись йому у вічі сказала: «Я очень прошу, я умоляю вас, выпустите нас». Він різко махну рукою і сказав: «Швидко проїзжайте». Ми забігли в автобус і під'їхали до блокпосту. Там дістали всі речі на огляд. Вони перевіряли все. І її дитячий наплічник, де були підручники і лише дві іграшки, які вона змогла взяти. В мами відкрили пакетик із ліками, а в мене перевірили всю білизну. Всі речі треба діставати, щось вони можуть відкинути, щось розкидати. Це дуже принизливо – збирати свої речі по трасі. А потім — сіра зона, міни, розбиті села... Ми проїхали її досить швидко. А потім побачили наш прапор. Я ніколи не забуду, як усі плакали. Жінки, чоловіки, усі. А ще всі промовляли лиш два слова — ми врятовані.

— Чим сьогодні займаєтеся?

— Я вчуся жити в новому місті. Вчусь не озиратись, не ховати погляд, не здригатись від дзвінка у двері. Я вчусь вільно йти і прямо дивитись. Я вільна, і це велике щастя. Ціна волі надвисока. А ще я щаслива, що мої рідні поруч, повернулась до роботи, відчуваю підтримку колег, друзів. Але нікуди не зник постійний щем у серці за рідних мені людей, які лишились там, за своє місто і свій дім. Вірю, що ми повернемось, і я з усмішкою згадуватиму час у місті, яке стало прихистком для мене під час війни.

Фото: з архіву Еріки Авдєєвої

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
сторітелінг
11:21 / 11.10.2022
Спасибі за суб'єктивну розповідь без всяких "журналістських стандартів"
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду