24 лютого, коли Україна прокинулася від вибухів і повідомлень, що почалася повномасштабна війна, шефредакторка Чернігівської філії Суспільного Алла Скорик однією з перших вийшла у прямий ефір на «UA: Першому» і розповіла, що робиться у місті та області.

«Детектор медіа» розпитав її, чи готувався Чернігів до війни, яка ситуація в місті та на Чернігівщині сьогодні, як удається журналістам працювати, якщо відключили електроенергію і немає мобільного зв’язку, як вона дає раду панічним атакам і в чому зараз місія Суспільного.

«Є багато історій, які ми зняли і не можемо доставити на велику землю», – каже Алла Скорик. Що таке «велика земля», стало чи не найбільшим відкриттям у цій розмові. За словами шефредакторки новин, це там, де є електроенергія, працюють телефони і доступний інтернет.

– У день, коли відео Суспільного про розстріл людей в черзі за хлібом показав увесь світ, про нього говорили і в Росії. Версія Росії: це зробили націоналісти, які були на цій же вулиці, бо на відео ніде не видно розбитих вікон, а росіян у Чернігові немає.

– Керівник Головного управління поліції в Чернігівській області Володимир Нідзельський сказав, що той мікрорайон обстрілювали з важкої артилерії. Влучили у житловий будинок і у місце, де беззбройні люди стояли у черзі за хлібом. Атакували градами, які стріляють на відстань до 40 кілометрів. Зараз росіяни стоять впритул до Чернігова, у передмісті, і намагаються прорватися у місто. Коли стикаються з нашими військовими, то відступають із втратами. Військовий експерт та історик Михайло Жирохов у коментарі Суспільному пояснив, що військові розуміють, якою була ціль, називати її ніхто не буде в умовах війни. Відомо, звідки росіяни тоді обстрілювали Чернігів. Відстань доволі велика. Залп із градів полетів у бік «цілі», на житловий масив впали снаряди з цього залпу, впали на житлові будинки та просто в чергу з людей. Не просто були вибиті шибки, було влучання в житлові будинки, є підтвердження з офіційних джерел, зокрема, від поліції. За інформацією голови Чернігівської обласної державної адміністрації В'ячеслава Чауса, протягом дня 16 березня до моргу привезли 53 тіла, але це не всі, які постраждали під час вибухів. Продовжують розбирати завали гуртожитку, в який влучили 13 березня. 17 березня там знайшли п’ять  тіл – двох дорослих і трьох дітей.

– Новина про обстріл черги за хлібом була вашим ексклюзивом?

– Кореспондентка Суспільного живе у цьому мікрорайоні, у цей час вона була на вулиці. Коли почула вибухи, крики, побачила хаотичний рух, тіла людей, вона ввімкнула телефон і почала знімати. Ті, хто вижив, розповідали їй, що це була черга за хлібом у магазин. У Чернігові немає зв’язку та електроенергії. Вона дійшла в інший мікрорайон, зловила інтернет і надіслала чотири кадри. Я з нею говорила особисто. Практично весь Чернігів відключений від електроенергії і мобільного зв’язку. У деяких мікрорайонах світло з’являється на годину. Ворог робить усе для того, щоб у Чернігова не було шансів відновити комунікації.

– Яка ситуація на Чернігівщині зараз? Де є росіяни?

– Російські війська пройшли колонами північні території Чернігівщини. Жодного росіянина немає у Новгороді-Сіверському, Сосниці, Мені. Є у Любечі і Славутичі, де живуть співробітники Чорнобильської АЕС, знаємо, що є у Грем’ячі на півночі регіону, є в Михайло-Коцюбинському, Количівці. Навколо Чернігова, практично впритул, стоять російські війська, вони там штабуються. Є історії, коли місцевих жителів виганяють із будинків, забирають їжу, є мародерство. Але це не це по всій Чернігівщині.  У сам Чернігів російські війська не заходили. Спроби були – вони всі відбиті ЗСУ і Теробороною. Щоразу ворог відходить з втратами, повідомляє ОК «Північ». Росіяни розуміють, що «хліб-сіль» їм подадуть горілим.

– Люди звідти виїжджають?

– Є така тенденція, що люди починають повертатися у райони, з яких вийшли війська: зокрема, з Чернігова у  Мену, Сосницю, Новгород-Сіверський, Семенівський район. Та це небезпечно. Росіяни розстріляли пішу групу, яка йшла з Чернігова у Мену. Біля Анисова людей розстріляли, їхні тіла ще довго були на території, де перебували російські військові. Люди намагаються виїхати з Чернігова у напрямку Києва і далі – в центральну та західну  частини України. Люди, які виїжджають зараз,  насправді трималися до останнього. Я спілкуюся з ними. Говорять одне, що готові терпіти відсутність світла, тепла, газу та зв’язку, дефіцит їжі та води, життя в укриттях, а от що нестерпно – це 500-кілограмові бомби з неба, ракети, касетні снаряди, поруч з якими артилерія має вигляд дитячої забавки. Їдуть і мріють повернутися. Офіційного «зеленого» коридору з Чернігова не було. Всі, хто виїжджають, роблять це на свій страх і ризик.

– Росіяни кажуть, що на Чернігівщині роздають гуманітарку. Чи вам відомі такі випадки?  

– Чула зі Славутича, де мешкають працівники Чорнобильської АЕС, що люди відмовлялися від російських харчів. Вони казали: будемо краще на голодному пайку і поділимо українське на трьох. Є інформація про це з Грем’яча. Там росіяни робили кілька спроб підвезти гуманітарку, розповідають місцеві жителі. Не буду вказувати, хто саме ділиться з Суспільним інформацією, це перевірені джерела. Дослівно: «російську гуманітарку беруть лише ті, хто зловживає спиртним, і до російського вторгнення не демонстрували прагнення до роботи». В селах люди мають запаси харчів.

– У перший день війни ви рано вийшли в ефір Суспільного і розказували про ситуацію у Чернігові.

– Я прокинулася близько 5 ранку від дзвінка мого водія, з яким працювала, коли була кореспонденткою «1+1». Він у той час був у Борисполі, відвозив людей на літак; сказав, що почалася війна. У мене був шок, але я дуже швидко зібралася. У мене двоє дітей – три і десять років. Я відправила дітей на Західну Україну — о шостій ранку вони були в дорозі. Я пішла працювати, відчувала спокій, бо залишилася сама. Я не була готова до війни, у баку мого автомобіля було дуже мало бензину. Проїхалася містом, побачила величезні черги у банкомат, на заправки, у магазини.

– У місті було чути вибухи?

– Ми уже знали, що були бої на пункті пропуску на кордоні: цю інформацію нашому сайту підтвердив голова адміністрації. Він сказав, що російській танки пішли у бік Чернігова. Десь люди повідомляли, що чути вибухи, та я сама їх не чула. Я стояла в черзі до заправки і звідти робила перше включення у марафон. Я розуміла, що треба заправити автомобіль, треба працювати, мати змогу швидко пересуватися.  Уже тоді почалися сигнали тривоги. У перший день нам у Будинку радіо довелося кілька разів бігати з другого поверху на перший. Тоді чомусь, нам так здавалося, це може допомогти.

– Ви були у новому приміщенні, яке тільки-но відремонтували?

– Ми щойно туди переїхали,  ще не встигли навіть облаштуватися, все розкласти, налагодити роботу. Люди, які прийшли на роботу, відразу поїхали «в поля». В Чернігові дуже швидко стало гаряче, почалися артилерійські обстріли, снаряди влучали поблизу нашого Будинку радіо, але все одно ми працювали. Я з нашим продюсером Артемом Шелковим вела радіоефір і не почула сигнал тривоги. Коли ефір закінчився, ми вийшли з радіокімнати і почули, що гуде сирена. Пропустили, буває…

Алла Скорик під час радіоефіру, коли не почула сирени

– У вас на радіо такого не було, що сигнал тривоги автоматично включається в ефір?

– Є цивільна оборана, яка сповіщає. Іноді це працювало, але найчастіше ми самі ставили сигнал тривоги. Щоб нам було ефективніше працювати, я, менеджер і продюсер поселилися у приміщенні, де днювали і ночували втрьох. Ми спали по черзі на підлозі, у будинку, який нам нагадував «землянку». Продюсер цілодобово ставив сигнали тривоги, за інформацією, яку напряму отримували від військової адміністрації. Я не знаю, чи він взагалі спав. Про початок і завершення сигналів тривоги писали в телеграм-канал, а також на різні наші платформи. Коли Будинок радіо знеструмили, ми не змогли виходити в ефір на радіо і телебаченні: навіть рухомий рядок не могли запустити. Тепер нашим єдиним порятунком став телеграм та соцмережі, де можна побачити всі оповіщення про повітряну тривогу на Чернігівщині. Це  наша місія – 24/7 стежити за цим. За цей час кількість підписників нашого каналу зросла з трьох тисяч до майже ста двадцяти тисяч (станом на 21 березня, 118 тисяч 500 підписників). Зараз ми змушені вести роботу з інших місць, де є електроенергія і зв'язок. І усвідомлюємо, що чернігівці, які живуть в умовах блокади без світла та інтернета, не можуть отримати цю інформацію, а вона дуже їм потрібна. Ми працюємо над тим, щоб щоденно в певний час виходити з новинами Чернігова на центральному каналі. І на радіо обов’язково. В знеструмлених укриттях – це єдиний носій інформації. Журналісти Суспільного працюють і знімають у Чернігові. Не всюди нас пускають, не завжди можемо дістатися туди, куди хочемо. Іще один квест – викласти відзняте без інтернету. Чаклуємо і танцюємо з бубном, потім розкажемо, як.

Cховище, де переховувалися журналісти Чернігівської філії Суспільного між ефірами

– Ви ведете щоденник війни, щоб пам’ятати, що якого дня сталося, які мали переживання?

– Завжди думаю, що треба таке робити, але руки до цього не доходять. Крім того, що потрібно інформувати регіон, країну, ми ще працюємо для того, щоб світ знав, що тут відбувається. Ми включаємося на багато країн світу – передаємо відео, пишемо статті, перекладаємо.  Білоруський канал «Белсат» двічі на день цікавиться, що там на Чернігівщині. Ми виходили на зв'язок із Мексикою, Новою Зеландією, Британією, США, Францією. З Амстердама до нас звертаються газети, ми даємо їм відповіді, надсилаємо фотографії. Відео розстріляної черги за хлібом забрали The New York Times, СNN і багато інших медіа. Наша ключова місія – максимально показати, що відбувається, і зробити це в умовах, коли немає зв’язку, інтернету. Є багато історій, які ми зняли і не можемо доставити на велику землю.

– На велику землю?

– Велика земля — це там, де є зв'язок, світло, інтернет. Тепер ми це так називаємо.

– Що з вашим будинком, вашою квартирою?

– Поки що нібито стоїть, там давно ніхто не був. У мене висотка, квартира на верхньому поверсі. Я ніколи так Чернігів не любила, як зараз, нікуди так не хочу, ніде так не хочу жити, як у Чернігові. Дуже хочу повернутися додому, відбудовувати його. Я мусила поїхати туди, де є електрика, щоб мати змогу працювати. Дуже хочу, щоб у Чернігів повернулося світло, щоб для журналістів повернулася можливість робити свою роботу.

Емоційно тисне розуміння жаху, який відбувається у місті, де ти живеш. Дивишся на зруйнований Чернігів, на те, як руйнують історичні пам’ятки, зруйнований Єлецький монастир XI сторіччя. Ці безцінні будівлі простояли тисячу років. Дуже боляче дивитися не тільки на Чернігів, а й на Харків, Маріуполь, на всі українські міста, які зазнали втрат від росіян.

Зараз мене дуже болить історія людей, які живуть на гемодіалізі. Близько 200 людей кожні два дні мають проходити цю процедуру у лікарні. Для цього потрібно багато води та електроенергія, у лікарні немає ні першого, ні другого. Спілкувалася з одним із пацієнтів, якому мали зробити процедуру: він сидить на сорбентах, щоб відтягнути власну смерть. Далі треба їхати з Чернігова або чекати, що з’явиться електроенергія і вода. Як можна воювати з хворими людьми? (Станом на 21 березня таких пацієнтів успішно транспортували у Черкаси)

– Хто зараз залишився у Чернігові?

– Є люди, які просто не хочуть їхати з міста. Є дружини захисників, які зараз у територіальній обороні — вони категорично не хочуть їхати, залишаються з дітьми як стіна для чоловіків. Мої батьки, багато хто з родичів не поїхали. Вони говорять, що все переживуть. «Нащо нам їхати? Це наше житло, наше місто, з нами нічого страшного не відбувається, нема нічого такого, чого ми не витримаємо».  Всі живуть під вибухами, дихають димом, у місті постійно щось горить, вибухає, розсипається. Ми розуміємо, що у місті величезна небезпека для цивільних. Дехто з людей боїться небезпечного виїзду.

– Гуманітарних коридорів немає?

– Немає. Голова військової адміністрації В’ячеслав Чаус і його команда домовляються про створення таких коридорів, але це не гарантує, що він буде безпечним. Він пояснює, що веде переговори з ворогом, на якого треба покладатися. «Мені особисто дуже страшно покладатися на чесність ворога, який або обстріляє, або ні», – каже керівник адміністрації. Я розумію його позицію і людей, які бояться. Є випадки, коли люди підривалися на мінах, є випадки, що обстрілювали автомобілі. Знаю людей, які вважають, що їм безпечніше пожити у бомбосховищі, ніж стати випадкового жертвою російських солдатів. Також залишилися люди, які допомагають іншим, волонтерять. Люди сплять по кілька годин у бомбосховищі, далі розвозять ліки, їжу, роблять дуже багато для інших . Зараз величезний запит у групах у соцмережах, щоб подивилися, чи живі родичі у квартирах, з якими немає зв’язку по кілька днів, чи їх немає у списку у моргу.

– Чи публікують імена тих, хто загинув?

– Списки не публікують. Інформація про кількість загиблих серед цивільного населення дуже довго верифікується, що там говорити про поіменні списки. З точки зору журналістики важко працювати, бо немає зв’язку, всі твої джерела, які могли щось розповісти, недоступні, не можуть прийняти дзвінок. Я тільки вчуся, як працювати, коли немає стаціонарного і мобільного зв’язку, немає світла.

– Чернігів насправді дуже спокійне місто, в якому мало що відбувалося. Рідко коли вдавалося витягнути топновину у випуск. Зараз ви на передовій. Як команда філії переключалася на нові умови?

– Я багато років працювала кореспонденткою у Чернігівській області, знаю це місто; воно тихе, тихе, а потім як вибухне. Як було з ічнянськими складами боєприпасів, аварією фури з автобусом, де було багато травмованих, із хасидами на кордоні. Періодично у Чернігові щось таке з’являться, всі мої журналісти до цього звикли і знають, як працювати у такому режимі. Єдине, що ми ніколи не працювали у режимі нонстоп понад 20 діб, у стані війни і відсутності комунікації. Ми відчуваємо величезну відповідальність, бо люди на нас сподіваються.

– Деякі філії виходять із власними новинами. Ви робите новини для телебачення і радіо?

– В ефірі «UA: Чернігів» немає такого випуску: ми знеструмлені. Війна підштовхнула до непростих рішень, коли мусили рвати сітку мовлення. Виходили в ефір, коли це фізично могли зробити. Для медійника такий хаос – це повний вихід із зони комфорту. Щоб зараз розповідати про новини Чернігова Україні та світу, шукаємо всі можливості і готові це робити цілодобово в усі марафони. Хочемо більше, сподіваюсь, будемо.

– Куди зараз зосереджуєте основні сили?

– Це соцмережі, телеграм-канал, сайт. Ми бачимо, що там більша аудиторія. Також розуміємо, що величезна аудиторія є в радіо. Люди у бомбосховищах слухають радіоприймачі, для них дуже важливо, щоб був зв'язок. Якщо десь у громадах пропадає сигнал, люди відразу починають писати і дзвонити. Радіо слухають в основному на FM-частотах. Коли зникає електроенергія, люди опиняються в інформаційній блокаді. Важливо продумувати, як працювати в плані інформаційної політики, як бути з регіонами, які відключені від комунікацій, як їх інформувати.

Під час марафону людей просять купувати приймачі з батарейками. Та де їх купити під обстрілами? Люди доправляють у Чернігів та інші громади гуманітарні вантажі і ліки; треба думати, щоб там були і радіоприймачі з батарейками. Це дуже важливо, щоб через російську агресію проти України не утворювалися інформаційні пустелі.

– Ваші журналісти забезпечені бронежилетами і касками?

– Ми не були готові до війни. Коли війна почалася, нам вдалося роздобути комплект для знімальної групи. Чекаємо ще один комплект, будемо забезпечувати можливість зв’язку з ними, щоб історії, які зняли наші журналісти, могли побачити в Україні і світі.

– Чи можуть журналісти отримати психологічну допомогу? Як ви особисто даєте раду панічним атакам, які час від часу накривають усіх.

– Це дуже індивідуальна річ: є журналісти, яким страшно, які не можуть працювати у таких умовах, і вони не будуть працювати «у полях». Можна працювати і бути корисним як журналіст у різних сферах. Польові журналісти – герої, це надзвичайно сміливі, відважні люди. Це ті самі воїни, тільки на інформаційному фронті, у них інша зброя. Звісно, що не всі вийдуть на вулиці під обстріли, й не можна змусити працювати когось «у полях». Це виключно добра воля людини, яка на це погоджується і вважає це своєю місією.

Поки що ми самі себе розраджуємо і підтримуємо, постійно на зв’язку у чатах. Після цієї війни всім нам знадобляться сеанси психотерапії, щоб вичиститися від цього всього і налаштуватися на мирне життя. Кажуть, що адаптація триває 21 день. Ми вже налаштувалася на воєнний час, він формує нашу поведінку і спосіб нашого мислення.

Є моменти слабкості, які колеги можуть про себе не розповідати. Мене накривало вночі, коли не працювала. Коли працюю, все гаразд, я максимально зібрана. Десь о четвертій ранку, коли тіло виспалося, прокидаєшся і починає накривати. Я дуже рідко собі дозволяю плакати, у мене не буває причин для сліз. У перші дні війни, коли жили під бомбардуванням, коли була розлука з дітьми, то вночі накривало. Допомагає прокинутися і почати працювати — тоді сльози висихають, погані думки йдуть геть, будь-яка робота – це хороші ліки.

У нас у всіх комплекс, що ми мало робимо, що мало приносимо користі, треба більше. Постійне відчуття провини перед собою, перед усіма українцями, перед державою. Якщо так само «мало» робитиме кожен українець, то ми дуже швидко зможемо перемогти.

– Багато моїх друзів закордоном відчувало цю безпорадність. Та коли почали волонтерити, то відразу їх попускало, вони розуміли, що на своєму місці.

– Мої друзі такі ж. Моя подруга з Чернігова останні роки жила в Москві. Після 24 лютого вона переїхала в Бельгію, зараз дуже багато робить для свого рідного Чернігова, волонтерить. Вона не могла жити у країні, до якої не має поваги. Ніхто такого не чекав.

– Ви справді не чекали що буде війна?

– Я думала, що будуть диверсії, вибухи у районах вокзалів, аеропортів, думала про дрібні терористичні акти. Я не могла уявити, що полетять літаки, що артилерія буде зрівнювати все з землею, що може початися війна проти хворих на гемодіаліз, проти людей з онкологією, дітей-сиріт, вагітних. Я хоч і розуміла, що в нас за сусід, що там немає людяності в суспільстві і у владі, та такий масштаб мене здивував. Як можна воювати з народом? Нам немає куди відступати, ми маємо йти вперед.