Володимир Носков – незрячий журналіст «Українського радіо» із Харкова, автор і ведучий однієї з найбільш позитивних програм «Небайдужі». Із початку війни по кілька разів на день я заходила до нього на його фейсбук-сторінку й дивилася, чи він онлайн, що означало – чи живий. Це мене трішки заспокоювало. Ми домовилися час від часу влаштовувати вечірній зідзвін, як каже Володя. Ввечері 26 лютого я з малюком сиділа в обкладеній подушками ванній у київській квартирі, Володя лежав на підлозі у харківській квартирі, по телефону ми ділилися переживаннями і чому укриття для нас — не варіант.

За кілька днів мені з дитиною пощастило виїхати з Києва у безпечне місце. Володя залишився у відрізаному від світу Харкові, який російські гради, бомби і ракети розносили вщент із кожним днем із ще сильнішою люттю. Його квартира — у центральній частині Харкова. Він живе з літніми батьками і з бабусею, якій майже 90. Татові 10 березня виповниться 70 років. Від вибухів у їхній квартирі вибило скло у всіх вікнах, відключили опалення. Володя заспокоював мене, що вікна закрили. Коли уточнила, чим, — розповів: ганчірками, але вже не так холодно. В сім’ї він годувальник, хоч і незрячий. Каже, що батькам важко вистояти чотири години у черзі в магазин, тож зараз із продуктами допомагають волонтери. Він відмовився відповідати, коли останній раз їв хліб: «Я дав собі психологічну настанову, що в моєму раціоні немає хліба».

Навколо нього у Харкові всюди руїни:  розгромлені сусідські будинки, військова частина, Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба, спортивно-фехтовальний клуб «Уніфехт» Харківського національного університету імені Каразіна. Коли 6 березня вдруге підривали телевежу, до його будинку доходила хвиля. «Ти вже автоматично лягаєш на підлогу, коли чуєш, як над головою реве літак, молишся, щоб він пролетів над тобою і не кинув бомбу», — каже Володя. 

Журналіст цитує ветеранів Другої світової війни, які вважають, що навіть тоді Харків не був таким розбомбленим, як зараз. Свідченням цьому також є фотографії.

«Ми молилися вдома за те, щоб Харків не став територією терору, голодомору чи денаціоналізації. Мама питала, що це таке “денаціоналізація”. Пояснював їй, що українців, носіїв культури і мови будуть розстрілювати, заселяти в табори. Я хочу , щоб я і мої батьки жили у вільній державі, де є права і гідність. Не хочу жити, коли тебе б’ють по печінці і нирках, якщо ти з чимось не погоджуєшся», — розповідає Володя.

Останні дні більшу частину доби Володя проводив, лежачи на підлозі; у такій позі давав інтерв’ю різним редакціям «Радіо Свобода», де раніше працював, російським медіа «Дождь» та «Ехо Москви», які ще тоді працювали у Росії. Він погоджувався з ними говорити тільки за однієї умови: якщо вони називають війну війною, не «військовою операцією». «В ефірі я все говорив своїми словами, все так, як є насправді», — каже Володя. Днями під час включення в ефір «Українського радіо. Житомир» над ним пролетів літак. «Я казав в ефірі, що лежу на підлозі, наді мною пролітає літак», — згадує Володя. 

Він як журналіст розумів, що повномасштабної війни не уникнути, відчував, що буде напад на Харків.  «Я жодного разу не сміявся, коли говорили про накопичення військ на кордоні і публікували дані розвідки», — каже Володя. Та в Харкові до початку вторгнення були дуже різні люди: дехто називав Росію братом і не вірив, що можлива війна. Одна жінка з категорії «какая разніца» працювала у харківському медіа. Вона була проросійською, дивилася російське телебачення. «Тепер ця людина люто ненавидить Путіна. Вона у своєму домі у Харкові тепер жахається вибухів і пострілів росіян. І таких людей дуже багато. Раніше вони були ментально близькі до Росії, тепер вони ненавидять Росію і Путіна. Путін робить усе можливе, щоб Україна його ще більше ненавиділа», — вважає журналіст.

Днями журналісти з російської редакції «Радіо Свобода» запитали Володю, чи правда, що Путін захищає російськомовних. «Я говорив із ними російською. Сказав, що мої друзі здебільшого російськомовні. Ніхто нікого не утискає. Зараз величезна кількість російськомовних харків’ян волонтерить, захищає місто в рядах територіальної оборони. Є багато тих, хто переходить на українську», — каже Володя.

Він звернув увагу на міського голову Харкова Ігоря Терехова, якого багато хто підозрював у проросійській позиції. «Послухайте його сьогодні. Це щирий українець. Я захоплююся тим, що він робить. Комунальні служби працюють навіть під градами, ремонтують електрику, вивозять сміття. Диву даєшся. Росіянам це в голові не вкладається», — каже Носков.

До війни Володя Носков не знав про зброю нічого. Сьогодні він уже став експертом зі звуків війни: розрізняє, коли стріляють градами, коли — ракетами, а колі кинули бомбу. Навіть вирахував графік росіян. Каже, що найбільше валять після вечері, яка, певне, не обходиться без горілки.

За словами Володі Носкова, найстрашніший зі всіх звуків війни — тиша. «Колись я писав історію для “Радіо Свобода” про лікарняного клоуна, який служив на війні. Я його тоді запитав, що страшніше: коли звучить зброя чи коли тиша. Він сказав, що тиша. Чому, невже не страшніше, коли навколо все дрижить? —  перепитав його я. Той запевнив, що тиша, бо ти не знаєш, що буде далі, чи хтось не вистрелить тобі в спину. Я тоді його не розумів. Тепер я сам боюся тиші: вона тисне на перетинки у вухах не менше, ніж гул літака. Доведеться звикати», — розповідає Володя.

Коли ми спілкувалися, він сидів у поїзді, який їде до Львова. Там друзі Володі готові його прихистити на якийсь час. Володя не хоче їхати закордон, хоча має кілька запрошень. «Що я буду там робити? Я хочу працювати для українців, які у ці дні в укриттях, у містах, які обстрілюють, їм зараз дуже потрібне радіо», – ділиться планами журналіст.

Йому пощастило сісти у третій евакуаційний поїзд, який «Укрзалізниця» відправила до Харкова. Каже, що вночі перед від’їздом було найстрашніше: «Таке враження, що всі гради стояли під моїм вікном і гатили».

За допомогою громадської організації, яка займається евакуацією, Володю провели до вокзалу й посадили в окремий вагон. «Тут і незрячі, і люди, які пересуваються за допомогою візка, і онкохворі», – описує Володя своїх попутників. Коли він прощався з рідними, мама сказала: «Та кому ти там потрібний?» Володя її розуміє, але залишатися у місті більше не міг. Коли прощався з бабусею,  не витримав і розплакався. «Я розумію, що, можливо, це було наше останнє прощання», – голос Володі починає тремтіти. На пероні перед посадкою у Харкові оголосили повітряну тривогу — попередження про ракетний удар.

«Я їду з маленьким рюкзаком, у якому ноутбук. Із одягу маю те, що на мені», — каже Володя. Коли його, як друга, прошу дати номер банківської картки, він відмовляється: «Не на часі».

Зараз у Володі дві мрії: повернутися в радіоефір і повернутися у мирний український Харків до здорових батьків і бабусі.

Він хотів би у Львові вести нічні ефіри на радіо — щось на зразок «Нічної вахти», яка виходила на «Українському радіо» до 1 січня 2022 року. «Мені здається, що вночі в радіоефірі варто не просто читати новини чи говорити з експертами; потрібно створити затишок, щоб люди відчували тепло, що про них пам’ятають. Людям потрібна тепла розмова», — каже журналіст.

Він вважає, що спільний марафон — дуже добра ідея, але на радіо має бути також альтернатива. «Ми не можемо слухати марафон 24/7, бо люди божеволіють. У медіапросторі треба намацати середину, дати можливість людям відходити від бомбардувань», — ділиться Володя.

І згадує про людей, які сидять в укритті: «Коли я з ними спілкувався, вони говорили про потрібність радіо, що у бомбосховищах часто немає інтернету, щоб читати оповіщення про тривогу, це б мало озвучувати радіо. Я зрозумів, наскільки важливо говорити з людьми, які в підвалах».

Дарма, на його думку, з радіоефіру прибрали музику. «Мені здається, що треба думати про пісні, які можуть підбадьорювати, надихати, допомагати розслаблятися. Людям треба відходити від новин про війну, особливо в нічний час. Я на собі це пережив», — каже журналіст.  

Він хотів би говорити з радіослухачами про візуалізацію перемоги, про те, як люди почнуть повоєнне життя і як жити так, щоб не наступати на ті самі граблі.

«Ми зараз згуртувалися. Таку історію мали у 2014 році, коли вся Україна об’єдналася, а тоді розпорошилася. Коли ми переможемо, нас треба почати з нового аркуша у всіх напрямах: щодо боротьби з корупцією, ставлення до президента, одне до одного, розвитку патріотичної культури і освіти», – каже Володя Носков. Він вважає, що ми вже сьогодні маємо будувати наше майбутнє після перемоги і до цього варто залучати радіо.