Володимир Носков, «Українське радіо»: «Із зав’язаними очима людина починає слухати звуки»

Володимир Носков, «Українське радіо»: «Із зав’язаними очима людина починає слухати звуки»

09:09,
12 Жовтня 2021
1911

Володимир Носков, «Українське радіо»: «Із зав’язаними очима людина починає слухати звуки»

09:09,
12 Жовтня 2021
1911
Володимир Носков, «Українське радіо»: «Із зав’язаними очима людина починає слухати звуки»
Володимир Носков, «Українське радіо»: «Із зав’язаними очима людина починає слухати звуки»
Як незрячий радіожурналіст Суспільного зберігає майже зниклий в Україні жанр радіодокументалістики та створює кольорові програми.

Майстер звукової журналістики з Харкова Володимир Носков співпрацював із «Радіо Ера», «Радіо Свобода», а зараз робить програму «Небайдужі» для першого каналу «Українського радіо». Викладав аудіоподкастинг у Харківському національному університеті імені Каразіна. Був лауреатом та переможцем радіофестивалів в Ірані, Хорватії та Польщі. В розмові з ютуб-каналом «Дедлайн» він розповідає про стан української звукової журналістики, вчить коректно говорити на тему інвалідності та радить, що послухати. 

— Пане Володимире, маю пояснити слухачам, що ви успішні в журналістиці попри те, що не бачите. Як вам це вдалося?

— Я досі міркую, чи є я журналістом у класичному варіанті. А ще замислююся, чим би займався, якби не радіо. І відповіді не відшукав. Зараз у моєму житті головним є радіо.

Справді, я не бачу з дитинства. Але мені пощастило з учителями і вихователями.

Сам я родом із Дніпра, тоді Дніпропетровська. Народився там, у сім років переїхав у Харків у спеціальну гімназію імені Короленка. Там у мене був повний пансіон, де мене вчили вдягатися, їсти, все-все-все робити. Не певен, що в будь-якій іншій школі такого вчать. Тому коли люди тотально наїжджають на інтернатну систему, хочу сказати, що я є продуктом інтернатної системи. Я про це й Марині Порошенко казав, і готовий будь-кому сказати.

— Як журналістам правильно говорити з людьми з інвалідністю?

— Коли доходить до теми інвалідності, то люди починають м’ятися, робити паузи… Досі журналісти не знають, як про це говорити, які використовувати терміни. Почув днями в розмові Наталки Мосейчук з Оленою Зеленською про «дітей з інклюзивними потребами»...

— Як на мене, всі діти мають інклюзивні потреби. Немає дітей без таких потреб.

Абсолютно. Повністю з тобою погоджуюся. Але коли перша леді починає говорити на тему інклюзії, то її мають готувати радники. А Наталію Мосейчук мала би підготувати редакційна група.

То як добирати слова?

— Не треба ніяких слів добирати. По-перше, перш ніж сідати за стіл та говорити з людиною з інвалідністю, треба в неї самої запитати: «А як краще?» Сказати ж можна по-різному: незрячий, сліпий, глухий, людина з порушеннями здоров’я… Треба з людиною проговорити цей момент, щоби потім людині не було ніяково. Але головне — спитати це коректно. Не на всю кімнату, спокійно, і тоді всі питання зняті.

— Щодня ти перебуваєш у потоці звуків. Чи не здається тобі, що у світі просто бум звукової журналістики? Відроджуються радіоспектаклі, відроджуються голосові стрими, подкасти…

— Що в Україні нарешті почали розвиватися подкасти, я погоджуюся. Але стосовно звукової журналістики, звукового радіо з радіорепортажами, з якісними замальовками, нарисами чи з якісними токшоу — тут у мене багато запитань. Я вважаю, що в Україні недооцінюють можливості радіо. Тому що, наприклад, у нас в ефірі на радіо стало нормою поставити звуковий ряд телесюжету. І жодних до нього пояснень. Що чує людина? Якийсь синхрон, закадровий голос, музику. І ось коли музика, то щось там на екрані відбувається, але слухач цього не бачить. Тобто сюжети виходять на радіо, але не адаптуються для радіо.

Коли ми дивимося сюжет, там може бути інтершум. Але зазвичай інтершум не є цілісним. Кадри змінюються кожні дві секунди. Те, що на монтажі називається нарізкою, або ковбасою. А в людини, яка це все слухає, просто каша в голові, бо вона чує набір звуків та начитку.

Я вже намагався доводити продюсерам конвергентних ньюзрумів, що це злочин — так робити. За кордоном ніхто так не робить. Наші західні колеги сміються з таких ноу-хау українських радійників і з таких універсальних ньюзрумів. На Заході журналіст робить окремо радіосюжет, окремо телесюжет, щоб у голові радіослухача складалася повноцінна картинка.

Я навіть зі студентами робив такий експеримент. Ми спочатку слухали телесюжет, а потім дивилися. І я їх попросив порівняти, яку вони втратили інформацію, яку недоотримали, поки слухали. А потім, коли відкрили очі, то отримали.

— А як мало би бути правильно?

Коли я роблю радіорепортаж, то я роблю звук справжнім, цілісним, ілюстраційним. Коли я працюю над створенням аудіосюжету, то вкладаю туди спеціально звуки, які викликають певну асоціацію. І я знаю, як користуватися цим інструментом.

Я додаю спеціальний опис. А там, де звучать звуки, я, навпаки, уникаю опису. Тобто це насправді ціла наука, як у людини правильно скласти звуковий ряд у голові та як цим звуковим рядом викликати певні асоціації.

Але зараз в Україні цим ніхто не хоче займатися. Є одиниці. Робив таке Богдан Амосов на «Радіо НВ», а раніше на «Радио Вести». Зараз це роблю я на «Українському радіо» у програмі «Небайдужі». Але це продукт, який забирає багато часу й інших ресурсів.

— Редакція з бюджетом у 50–60 мільйонів гривень точно може знайти такі ресурси — і отримати конкурентну перевагу на ринку.

Більше того, я коли даю колегам послухати свої програми, вони дивуються: а що, так можна було робити? А я дивуюся: як вони працювали раніше? Я не вигадую велосипед. Я можу лише вигадати драматургію, але й радянське радіо цими прийомами користувалося, й Бі-бі-сі цим зараз користується, й німецькі станції. Взагалі у Європі є радіодокументальні фестивалі, де все це можна почути. І тільки в нас вважають нормальним запустити звук із теленовин.

— Невже на Суспільному технологія теж втрачена?

— На Суспільному випускають радіовистави, художні радіофільми. Але документальний радіофільм — це не просто добірка синхронів, отриманих по вайберу. Він повністю складається з документальних звуків — увага! — наживо записаних самим журналістом. Або взятих в архівах, наприклад, якщо ми беремо історичні події.

— Тобто навіть не з бібліотеки семплів.

О, так, це взагалі знущання — слухати такі радіовистави. Я знаю, де всі ці звуки взяти, в якій теці. Друзі, коли ми ходимо по музею, по художній галереї, ми хочемо бачити оригінали, правда?

— А тут нам фотокопію підсовують…

— Гірше. Іноді Київ ілюструють звуками празьких трамваїв, американських поїздів… У нас абсолютно різні звукові природи. І це не тільки про географію, а також і про час. Наш звуковий ландшафт протягом останніх тридцяти років дуже змінився. На тренінгах я питаю: які звуки зникли? Зник звук друкарської машинки. Зникає звук підборів, жіночого взуття… Багато таких. Тролейбуси вже звучать по-іншому.

Але є й нові звуки, яких раніше не було. Звук електромобіля, звук клавіатури. Раніше їх або не було, або вони геть інакше звучали. Були настільні комп’ютери, а зараз ультрабуки, ноутбуки…. Ось чому важливо власноруч записувати звуки та складати з них документальні аудіофільми. Записувати тут, в Україні, у тих приміщеннях, де ти говориш із героями. А не накладати штучні звуки, які були створені у стерильних студійних умовах. Тоді ми створюємо атмосферу, тоді ми не брешемо.

— Ти сам проводиш тренінги, якийсь час читав лекції в університеті. Де в нас вчать на радіожурналістів?

— В Україні велика проблема з викладанням саме радіожурналістики. Ось це захоплення конвергентною журналістикою, новими медіа, — все це трохи відсунуло на другий-третій план класичну радіожурналістику. І коли молоді люди приходять працювати на радіо, вони починають учитися самотужки, поспіхом.

Учасники моїх тренінгів працюють із зав’язаними очима — тоді людина починає слухати звуки. Тоді розуміє, як дивно казати в мікрофон: «Ех, прикро, що ви зараз не можете побачити міміку мого гостя… Або що ви не бачите витвори, які він робить». Це абсолютно непрофесійно.

— Безпорадність журналіста, який не може описати це словами.

— Але це стало нормою. Мене іноді слухачі питають, чому мої програми такі кольорові? А тому що через те, що я незрячий, ви не маєте потерпати, мої слухачі не мають від того страждати, відчувати це. Тому мої програми будуть кольоровими.

— А якщо брати аудіокнижки? Якими вони мають бути в ідеалі?

— Живими. Ось приклад: серіал «Чорнобиль», який українською показали на «Плюсах». І той самий «Чорнобиль», який озвучили аматори, а гроші на це збирали на спільнокошті. «Плюси» програють. У них стерильна, холодна озвучка, не чіпляє. А ті хлопці на ентузіазмі зробили крутіше, природніше, якісніше.

Ось так і з аудіокнижками має бути. У читця має бути харизма, він має бути грамотний, професійний. Безперечно, важливий голос. Зараз цьому, на жаль, приділяють замало уваги. Навіть на радіо вже не дивляться на те, що раніше називали радіогенічністю. Є люди, чий голос мікрофон любить. А є багато людей, які своїм голосом не володіють.

Буває іноді, що просто високий голос, і з цим нічого не вдієш. Але найчастіше можна навчитися користуватися голосом. І можна навчитися дихати правильно і грамотно володіти мовою.

І окрема порада для подкастерів та подкастерок, які часто займаються в ефірі пустими балачками. Якщо це для вас не розвага, якщо ви на цьому заробляєте, то поважайте своїх слухачів.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду