Від гурту «Хамерман Знищує Віруси» та музичної журналістики до роботи на Суспільному та створення документальних проєктів — Альберт Цукренко майже три десятиліття одночасно займається музикою і медіа. Він звик працювати на межі жанрів і ставити незручні запитання — як у власній творчості, так і в журналістиці.

З жовтня 2023 року він створює проєкт «СучЦукрМуз» на майданчику ютуб-каналу «hromadske.зміст». У березні 2024 року на Суспільному стартував його подкаст UNZIP, де він разом зі своїми гостями слухає і обговорює раритетні українські ретро-записи з архівів «Українського радіо». Альберт Цукренко є головним редактором Департаменту аутсорсу та копродукції Суспільного, де разом із командою працює над ідеями нових проєктів і курує їх виробництво. У 2024 році в ефірі Суспільного виходять два документальні проєкти Альберта Цукренка: «Русифікація в стилі поп» (автор, сценарист і ведучий) і «На честь» (сценарист).

В інтерв’ю «Детектору медіа» Альберт Цукренко пояснює, чому для нього епатаж — не просто провокація, а спосіб перевірити, наскільки суспільство готове приймати те, що виходить за межі консервативної норми. Говорить про те, як гурт «Хамерман Знищує Віруси» за роки творчості сформував власну аудиторію, не відмовляючись від своєї ідентичності, та чому органічність і послідовність можуть бути важливішими за спроби потрапити в популярні телевізійні формати. Також ішлося про культуру під час повномасштабної війни, роботу з архівами «Українського радіо», переосмислення радянського минулого та створення документальних історій, а також про Суспільне, журналістські стандарти, майбутні проєкти, зокрема про створення медійного проєкту про медицину в соціокультурному ключі.

Альберт Цукренко

— Альберте, почнімо розмову з найсвіжішого — «Золотого ліфона 2026», цьогоріч ви отримали народну відзнаку як найсексуальніший український митець. Як вам ця відзнака? І взагалі, мені давно хотілося поставити вам питання про епатаж. Що для вас епатаж у творчості?

— Премія, звісно, приємна. Але я чудово усвідомлюю, що тут не йдеться про сексуальну привабливість. У переліку призерів, у першій двадцятці, на мою скромну чоловічу думку, є значно більш конвенційно привабливі чоловіки, до того ж військові. Я думаю, що як персонаж я просто більше «світився» в соцмережах, тому за мене більше голосували. Це завжди викликає веселе протистояння: є ми — ті, хто, умовно кажучи, класні, веселі й розслаблені, і є ті, хто горить у коментарях, матюкається та кидається якимись речовинами. Думаю, що тут більше зіграла ком’юніті-складова.

А епатаж — для мене це просто спосіб існування в суспільстві, медіа та соцмережах. Те, що я, наприклад, надягаю сукню на інтерв’ю, у порівнянні з тим, що ми робили як «Хамерман Знищує Віруси» протягом 30 років, — це взагалі не епатаж. Це дуже полегшена, лайтовa версія.

Мені цікаво спостерігати й час від часу вимірювати температуру: наскільки наше суспільство взагалі здатне сприймати щось, що хоч трохи відхиляється від усталеної, консервативної норми.

Те саме було, наприклад, з Олександром Ройтбурдом, якого зараз багато хто згадує у зв’язку з його днем народження. Ми виступали під час його роботи директором Одеського художнього музею, і там були такі самі бурління. Західноукраїнські та східноукраїнські консерватори можуть бути політично абсолютно протилежними, але в несприйнятті таких речей вони дуже схожі.

Тому зрозуміло: у бульбашці тобі можуть дати «Золотого ліфона», а якщо трохи вийти за межі цієї бульбашки, то там усе може виглядати зовсім інакше.

Зараз будь-які такі речі, можливо, сприймаються спокійніше. Але війна для багатьох стала своєрідною індульгенцією на хейт. Нібито з’явилося право когось ненавидіти, «бо війна». Просто людині хочеться сказати щось погане про когось іншого, і війна стає виправданням. У мирний час, можливо, такого градуса не було б. А зараз є пояснення для себе: «Я маю право це сказати, бо війна».

Альберт Цукренко. Виступ на концерті Ірени Карпи

— Зараз багато говорять про важливість культури під час повномасштабної війни. Як ви розумієте слово «культура» сьогодні? Чого не вистачає для її розвитку?

— Перш за все хочу сказати, що про важливість культури очевидно говорить культурна бульбашка, тобто ми. Вона для нас важлива, тому ми про неї говоримо. Не факт, що вона настільки важлива «широким народним масам» і що більшість українців під цим підписалися б.

Але так само було, наприклад, із Розстріляним відродженням у 1920—1930-х роках. Воно теж не мало величезного впливу на широкі маси. Але саме культурна ідентичність цих бульбашок, які в різні часи мають різний розмір, у критичні моменти виходять на майдани, йдуть добровольцями у військо і так далі — впливає на більші кола і, врешті, на країну.

— Чого тоді не вистачає? Державної підтримки, грошей, людей?

— Не знаю. Я просто можу сказати по собі: завжди не вистачає всього. Завжди не вистачає грошей, підтримки, часу. Очевидно, що зараз найбільше заважає війна. Завжди не вистачає людей, яких ми втрачаємо через війну: музикантів, письменників і так далі. Не сил у самих митців. Я по собі можу сказати точно, що роблю вдесятеро менше, ніж хотів би.

— Ви працюєте з українською музикою вже близько 30 років — як журналіст, музикант, критик, продюсер контенту. Який із цих досвідів сьогодні найбільше впливає на ваші професійні рішення?

— На професійні рішення в моїй журналістській роботі сукупно впливає саме цей 30-річний досвід перебування одночасно в ролі того, хто створює музику, і того, хто є спостерігачем і критиком. Це, в принципі, унікальний досвід, тому що не так багато музичних журналістів є активними музикантами й мають певний успіх протягом довгого часу. «Хамерман Знищує Віруси», хоч і андеграундний гурт, але досить успішний. Зараз він збирає великі зали, постійно виступає. Це не історія з минулого.

— А так було завжди?

— Ні, звісно. Перші років десять-п’ятнадцять ми взагалі майже не виступали. Могли виступити раз чи двічі на рік.

Альберт Цукренко, Old School Ukrainian Funk, 2023 рік

— Я не можу назвати себе фанаткою вашого гурту, але зараз, навіть не будучи фанаткою, постійно про нього чую. Що, на вашу думку, вплинуло на те, що «Хамерман Знищує Віруси» набув такої популярності?

— Упізнаваність прийшла, зокрема, тому, що ми ніколи не припиняли своєї діяльності. Це по-перше. По-друге, ми постійно створювали інформаційні приводи — своїми активностями, виступами. Часто вони виникали навіть поза нашою волею чи бажанням: хтось щось скаже, вибухне якийсь скандал тощо. Але головне — органічність цього процесу. До нашої творчості можна ставитися абсолютно по-різному, і це нормально. Ми дуже вільний і радикальний у деяких проявах гурт. Але є репутація, яку ми самі створювали. Ми ніколи не продавалися заради політичних чи шоу-бізнесових можливостей. Ми не шукали легких шляхів — наприклад, піти на «Х-Фактор» чи на «Євробачення», куди нас неодноразово запрошували ще до того, як я почав працювати на Суспільному. Ми ніколи не хотіли цього. Нас могли не любити, але, думаю, об’єктивна людина, яка хоча б трохи розуміється на культурі й розуміє, наскільки складно бути в андеграунді, скаже: вони собі не зраджують. За ці роки сталої діяльності з’явилася ціла величезна бульбашка людей, які виросли, зокрема, на нас. Це так звані ключові комунікатори у сфері медіа, культури та креативних індустрій. Вони нас знають, поважають і несуть інформацію про нас іншим людям. Тобто це дуже органічне зростання.

— Ви працювали в музичній журналістиці ще до появи нинішнього ринку подкастів і стримінгових платформ. Які зміни в роботі з музичним контентом за останні 10—20 років для вас найсуттєвіші?

— Двадцять років тому був голод до інформації, пов’язаної з будь-чим, зокрема з культурою та музикою. Була потреба читача — спочатку паперових журналів, потім інтернет-видань — знайти якусь інформацію, щось прочитати. Зараз є перенасиченість. Тепер потреба в того, хто створює контент, цей контент донести. І тут, мені здається, головну роль відіграє особистість. Раніше можна було читати безособистісний текст у журналі, і цього було достатньо. Зараз інформація сприймається безпосередньо через людину. Так само, як я зараз сиджу перед вами, люди сприймають людину на екрані телефона. Ця людина має викликати довіру, мати очевидну експертність або бути просто прикольним персонажем, щоб за нею було цікаво стежити.

Альберт Цукренко на премії Megogo Music Awards

— У вашій роботі постійно перетинаються популярна культура, андеграунд і масова культура. Як ви вирішуєте, що варто виносити з вузького культурного середовища до широкого кола глядачів?

— Це завжди поле компромісів. З одного боку, потрібні перегляди. Вони приємні мені, потрібні команді та медіа, з якими я працюю: один подкаст на Суспільному, один — на Громадському. Але мені здається, що я все-таки залишаю немалу частку музикантів, які не зберуть багато переглядів, але про яких я вважаю важливим розповісти. Я намагаюся створити цей баланс. Очевидно, що це не найпопулярніше інтерв’ю-шоу, тому найбільших попзірок в ньому нечасто побачиш. Але час від часу й вони бувають. Найбільше переглядів, наприклад, зібрало інтерв’ю з Тіною Кароль.

— З ким ще вам хотілося б поговорити?

— Я готовий говорити з будь-ким. Іноді буває, що музиканти мені абсолютно не симпатичні чи не цікаві саме як музиканти, але мені цікаво поговорити з ними як із людьми.

— А що ви сьогодні робите як головний редактор Департаменту аутсорсу та копродукції Суспільного. Які рішення входять у зону вашої відповідальності?

— Я разом із командою, моїми колегами, редакторами та продюсерами пропоную ідеї для майбутніх проєктів, які ми хотіли би почати реалізовувати. Ми виносимо їх на внутрішній розгляд Суспільного. Якщо ідеї приймаються, департамент працює з зовнішніми виробниками. Ми оголошуємо мистецький конкурс, на який приходять продакшни й пропонують свої варіанти реалізації цієї ідеї. Суспільне обирає переможця, а я вже працюю з проєктами, які перебувають у роботі, і курую процес їх створення. Тобто ми пропонуємо ідеї, а потім працюємо з виробниками, які перемогли в конкурсах.

— Що має бути в ідеї, щоб ви захотіли з нею працювати?

— Для мене передусім це тематика. У нас у департаменті також може бути зрозуміло: це точно «для Альберта» або, навпаки, не «для Альберта». І, звісно, авторські ідеї. Якщо це не просто пропозиція чергового фільму з «балакучими головами», це вже цікавіше. Наприклад, «Репресована коляда» — чудовий проєкт, який нещодавно вийшов. Я курував його як редактор. Там фігура чорта як оповідача і головного героя одразу зачепила. Було зрозуміло, що це саме та штука, яка робить фільм індивідуальним.

Альберт Цукренко на фестивалі «Фронтера»

— З жовтня 2023 року ви робите проєкт «СучЦукрМуз» на майданчику ютуб-каналу «hromadske.зміст». Як виникла ідея цього проєкту у 2023 році?

— Робити інтерв’ю з музикантами мені запропонувала Христина Коціра, тодішня головна редакторка Громадського. Я запропонував назву і одразу вирішив, що буду там у сукні. Хоча на той момент це була взагалі чи не перша сукня в моєму житті. До цього в «Хамерманах» було все що завгодно, але як журналіст і ведучий я вперше зробив це саме у 2023 році. Мені здалося, що треба якось звести дві частини мого життя в одну. Я ніколи не ховав від колег свою іншу іпостась, але саме в цьому образі на Громадському ці дві частини — журналіст і митець-провокатор — ніби зійшлися.

— У «СучЦукрМуз» ви говорите не лише про музику, а й про секс, репутацію, війну, гроші, релігію, психологію. Чому для вас було важливо вийти за межі суто музичної тематики?

— Мені самому було б нудно говорити лише про музику. Музика для мене — це, очевидно, дуже важлива частина життя. Але загалом музика — це мова, точка входу для спілкування з іншими людьми, яким вона теж близька. Для когось точкою входу може бути риболовля. Це просто спосіб зустрітися з іншою особистістю та почати спілкуватися. Для нас найважливіше — спілкування з іншими людьми. Музика — це мова, якою ми говоримо в цій музичній і навколомузичній бульбашці. А решта — наше життя. Усі перелічені вами теми — це наше життя, це те, що для нас важливо, і про це ми говоримо. Тому в моєму подкасті іноді з’являються й не музиканти — люди, для яких музика якимось чином важлива, але які мені просто цікаві як люди та професіонали у своїй сфері.

— Яку розмову ви хотіли б записати для «СучЦукрМуз», але не знайшли правильного моменту чи героя?

— Хочу записати «СучЦукрМуз» із Ярославом Грицаком, філософом, публіцистом та істориком, а також меломаном. Мені цікаво поговорити з дорослою людиною про часи, які я теж застав, але вже в усвідомленому віці: коли не було інтернету, соцмереж, війни, штучного інтелекту. Тим більше цікаво говорити зі старшими людьми, які, звісно, не залишилися у своєму часі, а є сучасними й адекватними цьому часу, але пам’ятають усі ці способи існування та те, як змінювалася й насичувалася культура з приходом нових технологій і можливостей. Мені цікава саме ця часова перспектива.

Альберт Цукренко

— Подкаст UNZIP, який ви робите на Суспільному, починався як проєкт, що працює з архівами «Українського радіо». Як ви сформулювали головну редакційну ідею подкасту?

— Для мене головна ідея була в тому, щоб привернути увагу до архіву й допомогти розв’язати проблему з публікацією цих матеріалів. Там дуже складна історія з авторськими правами, особливо коли йдеться про музику та пісні, записані в радянські часи. Одразу скажу, що поки це ніяк не допомогло. Але принаймні в рамках цього проєкту я дістаю з архіву речі, яких ніхто не чув, і, можливо, без цього проєкту ніхто б і не почув.

Оскільки Суспільне має право на публікацію в форматі подкасту та радіопередачі, ми дістаємо ці записи з архіву. Для мене ці пісні та ця музика — привід порівняти, як було тоді та як є зараз, як українець жив тоді та як живе сьогодні. І обговорити це з моїми гостями.

На початках це був суто аудіоподкаст, потім команда запропонувала робити відеовипуски. Спочатку ця ідея мене трохи напружувала, бо мені здавалося, що ми розмиваємо концепцію. У відеовипусках із гостями ми слухаємо вже не лише ретро, а й, скажімо так, недавню українську музику. Але потім я зрозумів, що це теж може бути. У межах проєкту залишилися й аудіовипуски, куди я частіше запрошую людей з індустрії того часу. Наприклад, скоро має вийти випуск з Олександром Злотником, композитором і ректором академії імені Глієра. Тобто в аудіовипусках зберігається концепція, яка була на початку. А відеовипуски більше про сучасну культуру. Але й там ми слухаємо старі треки й обмінюємося враженнями з сучасними музикантами. Тож проєкт розгалузився, всередині нього тепер існують ці дві лінії.

Альберт Цукренко з командою Суспільного

— Я нещодавно дивилася випуск зі Святославом Вакарчуком. Мені цікаво, як ви підбираєте музику під героя?

— Вакарчук — особливий випадок, бо він сам приніс плейлист. За весь подкаст так було лише двічі. Христина Соловей свого часу теж запропонувала свій список, бо вона цікавиться темою 1990-х.

Зазвичай я підбираю теми, відштовхуючись або від чогось у творчості артиста/артистки, що мене зачепило, або від його/її публічних історій. Наприклад, із Козаком Сіромахою ми логічно слухали те, що стосується козаків: козацьку барокову музику XVII століття та сучасні пісні про козаків. Нещодавно була Ліза Бібікова. У неї є пісня про оптимізм. Я зачепився за саму тему оптимізму, і ми багато говорили про нього під час війни, про те, наскільки він залежить від віку людини. Тобто зазвичай я відштовхуюся від чогось у творчості або житті героя.

— А чи був випуск, під час підготовки до якого ви змінили власну думку про конкретного артиста?

— Так бувало не раз. Є такий вислів, який я люблю цитувати про публічних людей: ти є те, що про тебе знає більшість людей. Наприклад, про мене можуть знати як про Альберта Цукренка, який «Хамерман, сукні, епатаж». А про Девіда Бові — як про Ziggy Stardust. Так само і я можу бути зацікавлений якоюсь людиною, але спочатку нічого про неї не знати, крім однієї-двох найбільш нашумілих речей. У процесі підготовки я дивлюся інтерв’ю, спостерігаю за людиною, формую для себе певні уявлення. Вже під час розмови вони найчастіше підтверджуються. Я можу мати хибну думку на самому початку, коли просто бачу публічний образ або щось десь чув. А коли під час підготовки до розмови починаю глибше вивчати цю людину, тоді формується вже реальніше враження.

— А хтось розірвав вам цей шаблон?

— Наприклад, із недавнього — Brykulets. Для мене він був просто дуже симпатичним попспіваком, ну таким стандартним улюбленцем дівчат, із легкими піснями, не дуже глибокими. А виявилося, що він розумний, глибокий хлопець із крутим музичним бекграундом. Я цього не знав, коли вирішив зробити інтерв’ю. Він навчався класичної гітари, класний гітарист, працював у театрі. Це дуже артистична, заглиблена в культуру людина з живим, цікавим і розумним поглядом на життя. Він мені розірвав шаблон. Виявився значно ширшим, глибшим і цікавішим, ніж я собі уявляв.

Альберт Цукренко на презентації документального проєкту «Русифікація у стилі поп»

— Ви є автором, сценаристом і ведучим документального проєкту «Русифікація в стилі поп». З чого конкретно почалася робота над фільмом — із теми, конкретної історії чи архівного матеріалу? Чи був під час роботи факт, який вас особливо вразив або змінив ваше ставлення до теми?

— Я прийшов із цією ідеєю в 2023 році. Мені дуже допомогли наша продюсерка Катя Феленюк і журналістка Вікторія Курочка. Вони допомогли мені спочатку структурувати ідею, а також добирати героїв для фільму. Це була командна робота.

У 2023 році тема переосмислення недавнього минулого була дуже актуальною. До недавнього минулого ми підверстали й давніше минуле. Тоді це була дуже гостра і дражлива тема. Зараз, думаю, це питання більш-менш закрите. Уже зрозуміло, хто з якого боку опинився, хто перевзувся, а хто щиро прийшов.

Мене вразив Коля Сєрга. На старті проєкту я мало про нього знав. І от для мене це приклад людини, яка повністю переродилася — у сенсі поглядів, світосприйняття, культурної матриці. У християнській термінології це називається метанойя — повне переродження, рішуче відкидання минулого, яке людина переосмислила як неправильне.

— У фільмі ви працювали з великою кількістю відомих людей, музикантів. Хто вирішував, хто буде у фільмі?

— Вирішували разом, командою. Але одразу була установка: не обов’язково робити це як шоу спогадів, де люди з певного середовища приходять і розповідають, як усе було. Нам хотілося взяти і людей ізсередини, і людей ззовні. Наприклад, Віталій Портников чи Таня Микитенко (блогерка Рагулівна) ніколи не були безпосередньо дотичні до музичної індустрії, але спостерігали за нею протягом тривалого часу, критикували певні речі й мають власну експертність і яскравий авторський погляд.

Не все, що ми хотіли, вдалося реалізувати. Не з усіма героями вдалося поговорити. Деякі на той момент були на службі й не могли знайти час на зйомки. Хтось відмовлявся, зокрема деякі співаки та співачки того часу, бо не хотіли говорити на цю тему. Тому ми мали певний дрімтім, який не вдалося повністю зібрати, але водночас через це до фільму долучилися інші люди, які теж дуже добре зіграли свою роль у цій мозаїці.

— Після роботи над фільмом вам хотілося продовжити цю тему? Можливо, порушити ще якісь питання?

— Я не думав про продовження. Але мені свого часу хотілося опублікувати деякі інтерв’ю з героями повністю. Ну, ви, напевно, розумієте: під час підготовки до такого фільму ми можемо записати півтори години розмови з людиною, а в монтаж потрапляє дві з половиною хвилини. Там були дуже цікаві розмови. Наприклад, ми запрошували до участі у фільмі Юлію Юріну. Вона народилася і виросла в Росії, а тут реалізувалася як учасниця гурту «Yuko» та як українська фольклористка. У процесі розмови виявилося, що в неї дуже цікава й унікальна історія: росіянка займається українським фольклором, приїжджає сюди, починає працювати, стає українською поп- або інді-зіркою. Ми виділили цю історію й опублікували її як окреме від фільму інтерв’ю. Мені також хотілося опублікувати повні розмови з Сашком Булем, музикантом і військовим, із Сашком Положинським, Віталієм Портниковим, Танею Микитенко й іншими. Але цього не сталося, бо це потребує додаткового ресурсу. Можливо, колись. Хоча, з іншого боку, мабуть, ці інтерв’ю вже не мають тієї актуальності, яка була в них у 2023-му.

— Ще одна несподівана для мене частина вашої творчої діяльності — документальна стрічка «На честь». Як ви перейшли від музичної тематики до історії військових підрозділів?

— Насправді я далеко не лише музикою чи, ширше, культурою займався весь цей час. На Суспільному я також працював у департаменті соціально-політичної тематики. Тому для мене не дивно займатися такими речами. Якщо вже говорити про символіку військових підрозділів, то це теж певною мірою тема культури, візуального дизайну й історії. А з історією я теж чимало працював. Фільм «На честь» (за нього наша команда, до речі, отримала журналістську премію «Честь професії») узагалі був не моєю ініціативою. Це була ідея нашої продюсерки Катерини Феленюк. Ми з нею і режисером Олексієм Мулявіним розробили цей проєкт разом, я був у ньому сценаристом і редактором.

— Ви їздили під час роботи над фільмом на Херсонщину?

— Так, ми були на полігоні на Херсонщині, де тренувалися військові з одного з підрозділів, про який ішлося у фільмі. У той момент, коли ми там перебували, був приліт, загинули люди в населеному пункті поруч. Ми близько двох годин сиділи в кущах, бо була інформація, що над цією територією літає розвідувальний дрон. Була небезпека нових ударів.

— Як ця поїздка вплинула на ваше бачення фільму?

— Звісно, вплинула. Такі речі змінюють сприйняття. Можна уявляти військових як людей, які так само, як і ми, стурбовані питаннями культури, ідентичності, історії. А у військових часто взагалі немає на це часу й немає інтересу, бо вони займаються щоденною, дуже важкою працею. Це більше парафія пресофіцерів, керівників підрозділів або якихось ентузіастів із-поміж бійців, яких теж не завжди можна застати. Тому було цікаво спілкуватися на історичні й історико-культурні теми саме з бійцями й чути, як вони на це дивляться.

Альберт Цукренко

— Ви працюєте на Суспільному з 2017 року. Що вам дає ця робота такого, чого не дають інші медіа?

— Для мене важливо, що Суспільне — це незаангажоване медіа, яке максимально включене у формування сучасної української ідентичності. Це медіа, яке, на мою думку, найбільше з українських медіа дотримується журналістських стандартів, стандартів незаангажованості та «позапартійності». Я не зміг би працювати в медіа, яке належить якомусь олігарху чи якійсь політичній силі. Для мене Суспільне — це привілей працювати в команді людей, які мають такі самі цінності, як я, цікавляться тими самими питаннями й роблять максимально важливі речі для осмислення історії України та формування її майбутнього.

— І останнє. Чи є проєкт, який ви хотіли б реалізувати, але поки не вистачає бюджету, часу чи інших ресурсів? Якби всі складові були, що ви хотіли б зробити?

— Є. Окрім тих проєктів, які ми пропонуємо для реалізації в рамках Суспільного, але які ще не пройшли внутрішній відбір, є й особисті ідеї. Я хотів би зробити проєкт, пов’язаний із медициною. Я маю вищу медичну освіту та працював лікарем, у мене є певна ностальгія за медициною, ця тема мені дуже близька. Я хотів би зробити проєкт, пов’язаний із медициною, але в такому соціокультурному ключі. Він включатиме в тому числі й боротьбу зі стереотипами — стосовно віку, статі й інших подібних речей. Поки що не дуже конкретно, але така ідея є.

Фото надані Альбертом Цукренком