Про допрем’єрний показ стрічки читайте тут, а рецензію Андрія Кокотюхи — тут.

Як людина, що певний час була пов’язана з кіно, я впевнений, що ця історія — справжній скарб для авторів майбутнього голлівудського байопіка: позитивний харизматичний герой кидає виклик системі, ледве не гине, але перемагає, принаймні тимчасово, смертельних ворогів. Куди тільки дивляться Спілберґ, Фінчер і Нолан? Це я про одіссею (вибачайте, вирвалося!) Віктора Ющенка. Наразі як паліатив маємо документальний трилер авторства Олександра Зінченка «Помаранчева епоха» на «Суспільному», черговий епізод якого називається лаконічно: «Отрута».

Визнаймо відверто, що до нашого третього президента було чимало питань. Він залишився в пам’яті часом нерішучим, часом надмірно компромісним, але називати його невдахою, як нахабно, з кайфом почав глузувати його наступник разом зі своїм почтом — ось хто виявився перед історією класичним лузером — несправедливо з точки зору як елементарної моралі, так і фактажу. Власне, процес, якщо можна так висловитися, реабілітації Віктора Андрійовича розпочав ще в попередньому своєму фільмі Олександр Зінченко, показавши на пальцях, що саме за Ющенка українська економіка розвивалася найуспішніше за всю свою історію («Якби Чорновіл. Кращий сценарій для України?»). Так, була ідейно й організаційно строката опозиція, була класична «п’ята колона», була критична залежність від московських ресурсів, передусім газу, й був анархічний електорат, який чіплявся до будь-якого невдалого кроку й водночас був готовий повірити на слово черговому «рятівникові» — все правда. Але чомусь майже не згадують про фатальний фактор: всесвітню фінансову кризу 2007—2008 років із неминучим обвалом усе ще крихкої економіки. Це вона коштувала Ющенку наступного терміну, так само як ковід обнулив шанси Порошенка на переобрання — класичний форс-мажор.

Однак у будь-якій хроніці подій не лише найцікавішою, а й найважливішою обставиною залишаються суто людські деталі — стосунки, вчинки, емоції. В цьому сенсі весь епізод замаху на вбивство є передусім людською драмою, яка чудово розкриває, хто на якому боці відносно суворої й однозначної правди. Якби в авторів було бажання, вони могли би розігнати перебіг отруєння на кілька серій із гарантованим вичавленням сліз, й ніхто би їм не дорікнув, але вони зберегли загальний відсторонений тон, залишивши місце емоціям у коротких репліках спікерів. Почуття міри, дотримання позиції не белетриста, а спостерігача-хроніста варто відзначити як одну з переваг «Помаранчевої епохи».

Зінченко недарма назвав доволі короткий в історичному вимірі відрізок часу пишномовним словом «епоха», бо саме тоді Україна визначилася зі своїм курсом і своєю врешті-решт ідентичністю. Щільність подій і зіткнення сенсів зашкалювала. Білоруський сценарій був більш ніж імовірний як у сенсі згортання (точніше, не розгортання) демократії, так і в наближенні до імперської мовно-культурної моделі. Московські політики й політтехнологи почувалися в Києві вдома не гірше за московських «зірок» попсцени. Зусилля Ющенка з повернення історичної пам’яті як на шляху до влади, так і вже при владі бралися на глум (хто пам’ятає дотепника, який запустив зі сцени мем «сеньйор Голодомор»?) і знецінювалися. Третій президент, попри все, зумів просунутися на цьому напрямі так далеко, що четвертому не вдалося обнулити його досягнення, хоча спроби робилися з розмахом.

Мені здається, що авторам удається адекватно передати не лише канву подій, а й настрій «вулиці», той самий дух часу, який подекуди може загубитися серед авантюрних колізій. І водночас відчувається природний подив: до якої ж міри змінилися за ці роки українці! Я би не наважився стверджувати, що всі й кожен помудрішали, але те, що двадцять і більше років тому сприймалося як прояв особистої позиції, мало не вчинок, сьогодні вже норма, яку можна не помічати. Маю на увазі як повсякденні звички, побутову поведінку, так і активізм, солідарність, готовність до спільних дій.

Разом із тим, дозволю собі трохи старечого бурчання. Вітчизняній масовій політичній культурі бракує однієї фундаментальної якості. Може, не однієї, але я відзначу саме цю: брак вдячності. Якщо громадські діячі, духовні особи, науковці, митці можуть згодом розраховувати на свою частку шани, політикам, надто тим, які побували при владі, не вибачається нічого. Подекуди це справедливо. А подекуди гріх.

Разом із тим і фільм загалом, і свіжий епізод зокрема залишають по собі неабияке незадоволення: за кадром залишається сила-силенна подробиць, кожна з яких варта окремої розмови. Перерахую в абсолютно довільному порядку.

— Темники. З розповіді Вахтанга Кіпіані ми дізнаємося про викриття «Української правди»: темники писалися в Адміністрації президента. Але ким саме? Це ж ціла машина, потужна, гнучка й у чомусь досконала! Як працювала технологія? Як ухвалювалися рішення? Хто саме займався практичною політикою? Що потім сталося з тими людьми?

— Журналісти. Були ті, хто дотримувався вказівок з адміністрації й почувався на позір прегарно, були ті, хто тримав дулю в кишені (наприклад, надягали в етер помаранчеву краватку), а знаходилися сміливці, які лізли на рожен, маючи наочний приклад, що за таке буває, й писали або говорили все, що вважали за потрібне. І це не лише «Українська правда», «Дзеркало тижня», «Телекритика» (yes!), 5 канал, а й десятки, навіть сотні професіоналів по різних містах. Чи не варто їх згадати?

— Команда. Ясна річ, що Ющенко був не сам. З розповідей випливає, що лідер опозиції мав чималу групу підтримки, так само ефективну й креативну. Хто вони? Чи всі залишилися до кінця? Як складалися стосунки з тимчасовими союзниками? Хто допомагав серед бізнесменів, адже без такої допомоги все би загальмувалося?

— Отрута. Знаючи те, що ми знаємо сьогодні про індустрію політичних убивств, розроблену московськими спецслужбами, хотілося би простежити, куди вели сліди діоксину? Не просто напрямок по компасу, а хоч трохи про проміжні ланки?

— Опоненти. Що сталося з ідейними або ситуаційними противниками? Дехто з них на хвилинку з’являється у фільмі, але дослідити їхні подальші біографії було би повчально.

Насправді я іронізую: команда проєкту й без того виконала й виконує непід’ємну роботу, закопатися в деталі, загрузнути у відгалуженнях сюжету — очевидна небезпека, й потрібен характер, щоби уникнути цих «дитячих» спокус. Ні, сенс якраз у тому, щоби розповісти цілісну історію з висоти пташиного польоту, точніше, з висоти нашого нинішнього досвіду, всього, що ми вже знаємо й пережили. Кому цікаво — хай копає далі.

Хіба що припустити екзотичний варіант: колись, у майбутньому, коли дійдуть руки, випустити фільм у варіанті, так би сказати, lux edition, із доданими розшифровками ключових інтерв’ю. Дарую ідею!

Жанр відгуку передбачає якісь зауваження, претензії, смакові прискіпування. У мене їх нема.

«Помаранчева епоха». Епізод 3 «Отрута»

Автор Олександр Зінченко

Режисер Сергій Лисенко

Оператор-постановник Євген Шевченко

Виконавчий продюсер Олександр Опанасюк

Продюсер Володимир Ладижець

НСТУ 2026

фотограф: Богдан Пошивайло, Музей Майдану