Документальний проєкт Суспільного «Є Конституція!» показує історію ухвалення Конституції України не лише як політичну подію, а як драматичний процес пошуку компромісів, що визначив майбутнє держави. У центрі стрічки — люди, які творили новітню українську історію, та їхні свідчення про події, що стали фундаментом сучасної демократії.

Що відбувалося протягом Конституційної ночі? Чому ухвалення Конституції 1996 року стало переломним моментом для української демократії? І як події трьох десятиліть тому продовжують впливати на державу під час повномасштабної війни? Про це в інтерв’ю «Детектору медіа» розповів автор документального проєкту «Є Конституція!» Олександр Зінченко.

— Олександре, розкажіть, будь ласка, з чого починалася робота над фільмом «Є Конституція!»?

— Насправді немає ніякої романтичної історії. Якось мені протягом 40 хвилин зателефонували спочатку Микола Чернотицький, а потім Світлана Остапа з обережним запитанням: «А чи не був би я такий люб’язний, щоб до тридцятиліття ухвалення Конституції зробити про це кіно?». Це, як казав класик, така пропозиція, від якої неможливо відмовитися. Тому треба було просто сідати, віддивлятися архіви, розмовляти з учасниками, свідками подій і, власне, працювати. Суспільне мовлення, медіатека Суспільного володіє величезним архівом, зокрема є унікальні записи на зразок трансляції цього вікопомного засідання, яке формально тривало добу — з 10:00 ранку 27 червня до 10:00 ранку 28 червня. Було розуміння, що вона не втрачена, але це на кільканадцяти касетах усе було записано. І треба було відновити хронологію цих розрізнених фрагментів.

Звісно, є офіційна стенограма Верховної Ради. Але між офіційною стенограмою і тим, що в стенограму не потрапляє, є величезна різниця. Бо зазвичай стенографіст парламенту фіксує тільки те, що стосується суті засідання. А величезна кількість якихось моментів, які створюють настрій цього засідання, туди не потрапляє. Наприклад, коли голова парламенту Олександр Мороз говорить: «Ідіть під три чорти, будь ласка!». Тобто таке не потрапляє в офіційну стенограму, але це все є на записі трансляції.

Або коли в 15-й раз ставиться на голосування 20-та стаття Конституції про символіку і провалюється, що в тій ситуації фактично означало провал усього конституційного процесу, Михайло Сирота таким важким голосом говорить: «Ну, ні, так ні». Відчувалося, що в нього все обірвалося в цей момент, але вже через 15—20 хвилин усе ж таки проголосували. І це була фантастична емоція. На відеозапису це вже помітно сильніше. Але ще більше всі ці смачні історії, всі ці репліки ще більш зрозуміліше та яскравіше представлені в архіві Ярослава Кендзьора. Він надав нам шість годин своїх архівів, які ми теж віддивлялися з величезним захопленням і зацікавленням. Там величезна кількість таких речей, бо Ярослав Михайлович не тільки фіксував ту реальність в сесійній залі, він ще робив експрес-інтерв’ю прямо під час Конституційної ночі. Це був фантастичний досвід і матеріал. Понад те, у нього є записи, наприклад, засідання фракції «Руху», до якої він належав.

За емоційним накалом, за тим, які бурхливі дискусії відбувалися за лаштунками, це було вікопомне засідання Верховної Ради 27—28 червня. Там величезна кількість просто фантастичних моментів! Про них, окрім членів фракції «Руху» і кількох дружніх фракцій, які приходили послухати, що там відбувається у колег, і дізнатися нема в кого. Вони не фіксувалися, вони не стенографувалися. Воно просто зникло б, якби Ярослав Кендзьор не зафіксував це на свою камеру. Бо по пам’яті це відтворити неможливо.

Це настільки цікаво, наскільки це був складний процес, — як своєрідна партія в шахи. Але грає не два гросмейстери, їх більше. Це одна велика шахівниця, там грає кілька гравців. У Кучми були свої інтереси, в Олександра Мороза були свої інтереси. Якщо дуже сильно спрощувати, то Кучма і частина його оточення рухалися в певному сенсі в кільватері тих загальних трендів, які панували в колишньому Радянському Союзі — в Білорусі, в Росії, в Казахстані тощо. Тобто якщо парламент не приймає на своєму засіданні Конституцію, значить її приймають на референдумі в тому вигляді, як вона буде написана в Адміністрації Президента. І це одна історія.

Ясна річ, що дещо радили різні радники, будемо так це називати, пропонували використати з російського досвіду. Наприклад, двопалатний парламент. Двопалатний парламент — це взагалі доволі поширена практика в багатьох унітарних країнах. У Польщі існує двопалатний парламент, є він у Чехії. І це не означає, що це федеративні держави, це унітарні держави з двопалатним парламентом. Двопалатний парламент, з одного боку, забезпечує більше представлення регіонів, з іншого боку — вищу якість опрацювання законопроєктів. Бо, по суті, один законопроєкт слухають двічі, й це доволі часто впливає позитивно на його якість, потім — на правозастосування. Але це довший процес.

Ще в поставторитарних пострадянських країнах двопалатність парламенту дуже часто використовувалася як спосіб послабити роль цього органу, оскільки сенат, верхня палата, дуже часто призначалася не на загальних виборах, а на так званих непрямих виборах. У такий спосіб верхня палата традиційно потрапляє під вплив президентської адміністрації. Це ми бачимо роками і в Росії, і в Білорусі, почасти в Казахстані. Тобто це не найкраща практика з точки зору становлення демократії.

І от виникає ситуація. З одного боку, Кучма хоче, щоби Конституція в Україні була. З іншого боку, він грає в історію з референдумом. З третього боку, в цю гру входять деякі запозичення з російського не найкращого досвіду, так би мовити. І це лише одна історія цієї шахівниці. А ще ж ліві, комуністи, наприклад, грають свою гру. Проте для всіх, хто перебуває у Верховній Раді у 96-му році, прийняти двопалатний парламент, — це означає, що доведеться піти на позачергові вибори, вочевидь. На цей ризик із двопалатним парламентом тоді Верховна Рада вирішила не йти.

Комуністів також категорично не влаштовувало те, що для нас сьогодні є абсолютно очевидними речами: синьо-жовтий прапор, гімн «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», герб князя Володимира. Його треба було обрамити якимись колосочками, серпиками, молоточками, як казав Іван Заєць в інтерв’ю для фільму. Синьо-жовтий прапор теж не годиться: треба, щоби була ще червона смужка, наприклад, причеплена до синьої і жовтої. Тобто значна частина Конституційної ночі — це обговорення символіки. До тих пір, поки не були знайдені ті формулювання й ті компроміси, які дозволили проголосувати пакетом Кримську автономію та символіку.

Текст Конституції, який у результаті утворився, — це був наслідок оцієї гри на кількох шахівницях чи кількох гросмейстерів в одну гру. Це було дуже складно, бо різні сили мали дуже різні спрямування. І по суті ми можемо сьогодні говорити, що Конституція — це не тільки основний закон, але ще й могила політичних компромісів минулого. Бо в цій Конституції таких компромісів закладено доволі багато. Деякі з них зробили Україну сильнішою.

Ми також можемо говорити, що це історія української демократії. Конституція 28 червня 1996 року зіграла роль поворотного моменту в історії української демократії. Можна говорити, що це день народження сучасної демократії в певному сенсі. Але водночас там залишилася певна кількість речей, які є свідченнями цього компромісу з комуністами. Наприклад, ідея великого герба України. Якби не цей конфлікт із комуністами, жодної необхідності у великому гербі нема. Узагалі, якщо говорити про правила геральдики, зазвичай малий герб є результатом спрощення великого гербу. Бо великий герб — це візуальне відображення всіх титулів, земель, якими володів суверен. І це є графічне відображення титулатури.

Але в реальному житті використовувати такі складні композиції важко. Зазвичай малий герб є результатом спрощення великого. Ніколи такого не було, щоб із малого герба створили великий. Але це змогли зробити українські комуністи у 96-му році. Це геральдичний нонсенс, але тим не менше ми в Конституції як наслідок цих компромісів маємо декларацію про необхідність створення великого герба на основі малого. Це є одним із тих компромісів із комуністичною фракцією, яка не хотіла голосувати за Тризуб у чистому вигляді. Треба, щоб там була і калина, і малина, і колосочки, і козаки, і все таке. У цій Конституції дійсно залишилася певна кількість таких компромісів, наслідків цих компромісів.

Команда та герої документального фільму «Є Конституція!» під час допрем’єрного показу в кінотеатрі «Жовтень»

— Ви говорите про те, що всі ключові політичні кризи в Україні розв’язувалися парламентськими методами. Наскільки цей досвід актуальний сьогодні?

— Про дату 28 червня 1996 року ми можемо говорити, що це якраз і є день народження сучасної української демократії. Український парламент попри свою структуру, яка з сьогоднішньої перспективи виглядає трошки як заповідник гоблінів, коли ми говоримо про крайню ліву частину парламенту, все одно показав свою суб’єктність. Сьогодні суб’єктності парламенту дуже часто не вистачає.

Український спосіб творення демократії — це пошуки компромісів. І конституційна ніч 27—28 червня 1996 року показала вчергове, що в українському парламенті дуже часто знаходилися люди, які вміли шукати ці компроміси. Я не можу не згадати вигук Сергія Головатого, який просто кричав із трибуни: «Парламент вирішує все! Парламент установлює все!».

От цього розуміння, мені здається, не вистачає багатьом сьогоднішнім народним депутатам, що ти є представником народу передусім, а вже потім — представником якоїсь політичної сили. Хай як це парадоксально звучить, у багатьох ситуаціях навіть у тому «заповіднику гоблінів» того часу я дуже часто бачив більше гідності, ніж серед багатьох депутатів чинного складу парламенту. Цей фільм зокрема — спосіб подивитися на справжній парламент — суб’єктний, який виборює демократичні процедури.

У нашому фільмі є кілька епізодів про те, як Конституцію пробували змінити і спрофанувати, дуже часто з порушенням демократичних процедур. А демократія — це процедура.

У 1996 році був створений текст, який до сьогоднішнього дня є чинним приблизно на 80—85%. Усі зміни, які стосувалися Конституції і у 2004 році, й пізніше, стосувалися доволі незначної частини тексту. Ця Конституція діє і забезпечує оту архітектуру влади, права, містить запобіжники, які до сьогоднішнього дня працюють, коли йдеться про територіальну цінність. Бо зараз у нас ще й війна двох конституцій — української та російської. Росіяни ж собі повписували у свою конституцію ті регіони, які записані в українській Конституції. Ще один із таких запобіжників — це заборона проводити вибори під час воєнного стану. Це ж було закладено тоді, в 96-му році.

Проте в нас були випадки, коли за допомогою неконституційних процедур намагалися цю Конституцію змінити — рішенням Конституційного суду, а не парламенту. Ідеться насамперед про осінь 2010 року. У нас була ідея розповісти про це значно більше в цьому фільмі, але, на жаль, хронометраж завжди обмежений. Ти весь час мусиш щось різати.

Янукович вирішив використовувати маніпуляції з процедурами з метою узурпації влади. Це не проблеми Конституції, це проблеми цілком конкретної людини та цілком конкретного порушення процедур. Це викликало нерозуміння значної частини українського суспільства. Це не відразу сталося, у 2010 році більшість людей просто не зрозуміла, що відбулося. І в результаті знадобився ще один Майдан для того, щоб людям дійшло, що в них щось важливе забрали і що це взагалі-то погана історія.

— Скажіть, будь ласка, скільки часу пішло на створення фільму «Є Конституція!»? І на що найбільше його пішло?

— Приблизно рік. Найцікавіше було — це опрацювання архіву, бо спочатку я просто перечитав стенограму засідання. І, як дуже часто буває, деякі репліки зі стенограми взагалі незрозумілі, бо ти не бачиш, що відбувається в залі. Спочатку треба подивитися всі ці 16 чи 17, здається, годин запису.

Ми розуміли, що нам потрібно буде оцифрувати все це. Я просив медіатеку Суспільного, щоб вони це зробили. Потім ми їх розташували в хронологічному порядку, бо це були різні шматки та ще треба було розібратися, який шматок звідки. У нас ціла методика була, як зібрати ці шматки. Ти просто мусиш або пам’ятати всю стенограму для того, щоб зібрати все це, або треба придумати якийсь інший спосіб. А на голосуваннях завжди на табло з’являється інформація про час голосування. І от за цими фрагментами відео, коли з’являється час голосування, ми розбиралися, де в нас який шматок. Потім уже режисер монтажу збирав усе це на таймлайні, щоб воно було послідовно одне за одним. Одного разу нам здавалося, що ми вже все зібрали, але з’ясувалося, що один зі шматків десь загубився. Знайшли. Це якраз була остання година 27 червня.

Звичайно, окрема насолода — це робота з архівами Ярослава Кендзьора. Бо крім як у Ярослава Кендзьора, цих матеріалів немає більше ніде. Це все, що відбувалося за лаштунками, все, що відбувалося в кулуарах парламенту. По суті, архів Ярослава Михайловича — це просто унікальне джерело інформації про всі ці події. Він підхоплював все те, що не чують мікрофони і не бачать камери трансляції. І всі ці переговори — один депутат щось іншому сказав, якісь локальні сварки, непорозуміння, — там це просто з антропологічної точки зору страшенно цікаво.

Коли ми поєднали всі ці моменти, знайшли архіви, в учасників і свідків цих подій взяли коментарі — потім на монтажі все це склалося в таку поліперспективність.

Ми записували інтерв’ю не тільки з депутатами парламенту, але й, наприклад, з Іриною Погорєловою, відомою журналісткою, яка провела всю ніч на балконі Верховної Ради, стежачи за тим, як усе це відбувалося. Ця поліперспективність створює нову перспективу. Я ніколи не міг подумати, що конституційний процес можна перетворити на драму, політичний трилер. Це фільм про Конституцію, під час якого і плачуть, і сміються. Мені здається, що щось ми таке хороше зробили в цьому сенсі, якщо він викликає настільки живі емоції.

Олександр Зінченко та Наталія Соколенко

— Олександре, чи були моменти під час роботи над фільмом, які вас здивували?

— Цей фільм дозволив багато що переосмислити. Бо коли ти працюєш з архівами, ти, по суті, перепроживаєш те, що пам’ять не тримає в таких подробицях. Завдяки старим плівкам ти можеш це побачити і переосмислити, відрефлексувати.

Звичайно, під час цієї роботи було багато того, про що думалося інакше. З сьогоднішньої перспективи складно серйозно сприймати всю цю ахінею, яку несли комуністи під час обговорення у Верховній Раді. «Они стреляли нам в спину», — оце те, що в нас сьогодні доноситься відголосками якихось путінських російських наративів, — оце було все в українському парламенті. А в парламенті того скликання комуністи були найбільшою фракцією. Сьогодні це уявити складно. Це просто сприймається як якийсь нічний кошмар. А тоді це була наша політична реальність. Чому? Бо за них проголосували люди, виборці. І от із цієї перспективи дивує, що хтось міг купитися на цю доволі примітивну і маніпулятивну комуністичну риторику, якою вони обробляли свій електорат.

Ми зараз навіть візуально відрізняємося від того, як ми тоді виглядали у середині 90-х. А для покоління, яке народилося після 96-го року, в принципі, що Кучма, що Мороз, що Ярослав Кендзьор чи Сергій Головатий і ще 450 депутатів Верховної Ради — це приблизно те саме, що Богдан Хмельницький, Ярослав Мудрий і динозаври. Тобто це все герої підручника. А багато хто з цих людей сьогодні в активному віці та спроможний сам розказувати, що та як там було. І це, звичайно, дуже сильно дивує.

Під час роботи над фільмом ми прагнули, щоб у нас був представлений весь спектр, тобто щоб були і «Рух», і комуністи, і соціалісти, і аграрії, і «Державність», і інші політичні сили. Тоді парламент був дуже сильно фрагментований. Але не з усіма вдалося записати розмову. Наприклад, хотілося записати розмови з Олександрою Кужель, яка тоді була представницею таких технократичних політичних кіл, із Катериною Ващук із Селянської партії. І з різних причин не склалося.

Але мені хотілося, щоб в нас від «Руху» чи від фракцій, близьких до «Руху», були кілька мовців, кілька спікерів. Це Сергій Головатий, Ігор Коліушко, Іван Заєць. Річ у тім, що їхнє місце в парламенті було «за першою партою», можна так сказати. І вони сиділи плече до плеча. Мені страшенно було цікаво порівняти, що можуть побачити люди, які сидять максимально близько фізично та які при цьому мають схожий світогляд. Так я вам маю сказати, що їхні слова дещо відрізняються.

— У фільмі ви показуєте Конституцію не лише як юридичний документ, а як історію народження української демократії. Чому саме такий ракурс був для вас важливий?

— Дуже часто говорять про певний український шлях демократії. Якщо порівнювати Україну з нашими сусідами, наприклад, із Білоруссю, то у нас зараз шостий президент, а в них — перший і єдиний. Тобто наша демократія вшестеро доросліша. У Росії приблизно та сама ситуація з певними нюансами — там два з половиною президенти. Ну, тобто два президенти й один «місцеблюститель». Тобто українська демократія більш досвідчена. Чому так сталося? У мене було кілька дуже бурхливих розмов із деякими білоруськими опозиціонерами, які довели мене просто до сказу формулюванням: «Україні пощастило. У вас завжди була сильна опозиція». Я кажу: «Вибачте, це не пощастило. Це величезний обсяг роботи, який ви просто не зробили».

І я мусив пояснювати на пальцях, що таке українська опозиція, що таке суб’єктність української опозиції. Бо більшість тих, кого ми сьогодні називаємо батьками-засновниками, ініціаторами проголошення Незалежності 24 серпня 1991 року, потім дуже часто в поворотні моменти опинялися в опозиції. Але вони були батьками-засновниками, діяла оця сила ідеї української Незалежності, авторитет цих людей.

28 червня 1996 року Вʼячеслав Чорновіл був в опозиції. Але він був авторитетом і для влади. Інший приклад — коли президент Кучма намагався змінити Конституцію у 2003—2004 році. Ми бачимо, як у блокуванні цих змін беруть участі той же ж Іван Заєць, Ярослав Кендзьор, Левко Лук’яненко, який був автором Акту проголошення Незалежності. Той же ж Сергій Головатий, який також доклався до написання тексту цього Акту. В цій історії вони зіграли роль тих, хто проголосив цю Незалежність. І сила цього авторитету діяла.

Зрештою, в цьому сенсі й Кучма був теж серед тих депутатів, хто голосував за Акт проголошення Незалежності 24 серпня 1991 року. Не треба цього забувати, між іншим. У них була спільна справа — українська Незалежність. Цих балансів не було в Білорусі, не було такого спільного досвіду і не могло бути в Росії. У результаті ми отримали ситуацію, коли Кучма дослухається до парламенту, а президент Росії Борис Єльцин розстрілює парламент.

Мені видається, що з усіх найбільших криз в історії України вихід знаходив парламент. У той момент, коли комуністична більшість у парламенті першого скликання опинилася в ситуації політичного банкрутства, компроміс був знайдений через проголошення Незалежності в парламенті. Проактивна меншість нав’язала збанкрутілій більшості вихід із цієї ситуації.

У 2004 році під час Помаранчевої революції проактивна парламентська опозиційна меншість запропонувала той вихід, який дозволив вийти з кризи. Помаранчева революція закінчується конституційним компромісом 8 грудня 2004 року, коли було проголосовано водночас зміни до Конституції, зміни до складу Центральної виборчої комісії, зміни до виборчого закону. І це все було пакетне голосування. Знову проактивна опозиція запропонувала вихід для політично збанкрутілої більшості.

2014 рік. Янукович тікає. Більшість, яка його підтримувала, після розстрілу на Майдані політично збанкрутувала. Вони в ефірі телебачення плакали крокодилячими сльозами, як Юрій Мірошниченко. Вони збанкрутували. І опозиція, тобто проактивна меншість, запропонувала збанкрутілій більшості вихід із цього глухого кута. У парламенті знаходили сили, знаходили порозуміння, знаходили компроміси, які дозволили у 2014 році повернутися до Конституції в редакції 2004 року. Повернутися до того, що коаліція в парламенті формує уряд, а не президент. Тобто парламент вирішує все, як сказав Сергій Головатий під час Конституційної ночі. Це дуже важливий досвід і це дуже важлива практика, що парламент має бути суб’єктом, якщо ми хочемо, щоб в Україні була демократія.

Таїсія Турчин, Анна Коваль-Коваленко, Олександр Зінченко та Микола Чернотицький

— А який епізод фільму для вас став найбільш емоційним?

— Для мене найбільш емоційним був не якийсь епізод фільму, а необхідність загнати складну реальність у хронометраж однієї години та двох хвилин. Лише одне засідання 27—28 червня 96-го року тривало добу, 24 години. Якщо відняти перерви, то десь 16 годин треба перетворити на годину. А перед тим ще було п’ять років конституційного процесу зі складними перипетіями, з конституційними проєктами 92, 95 і початку 96-го року, з випрацювання і написання Конституційної угоди 8 червня 1995-го. Тобто щоб всю цю історію переказати, треба серіал знімати.

Мені часом було фізично боляче від того, що ми записали кільканадцять годин інтерв’ю з учасниками і свідками подій, дехто просто розкидався афоризмами, а я був змушений вирізати їх із цього фільму. Ти все не можеш розказати. Тому найболючішим моментом у створенні будь-якого фільму є монтаж, під час якого ти вирізаєш багато з того, чим хотілося б поділитися.

— А що найбільш боляче було вирізати?

— Наприклад, Ірина Погорєлова дуже дотепно говорить про те, що це засідання було ніби конклав, що обирає Папу Римського. Такі фрази й цілі епізоди, пов’язані з моментами написання конституційного тексту. Володимир Шаповал, який був членом робочої групи, професор права, а потім суддя Конституційного суду, дуже цікаво про це розказував, але ми були вимушені й це різати. Ми повернемося до цих подробиць у радіоверсії, яку почують слухачі Українського радіо. Її готує моя співавторка Наталка Соколенко.

Ви могли бачити на передпремʼєрному показі, що дехто в залі заплакав, і плакали чоловіки. А це про щось говорить. Виявляється, історія ухвалення Конституції спроможна збурювати такі сильні емоції.

— Чи на таку реакцію ви розраховували, коли створювали фільм?

— Звісно. Я був би поганим автором сценарію, якби там, де я це планував, люди не сміялися б або не плакали. Наша задача як авторів — моя, моєї колеги Наталки Соколенко, колег-режисерів, головного режисера проєкту Романа Синчука, режисера монтажу Владислава Кіхтенка, — щоб люди сміялися там, де треба сміятися і плакали там, де треба плакати.

— Ви багато досліджуєте українську історію. Що для вас є найскладнішим у перетворенні історичних подій на захопливу екранну історію? Що потрібно для того, щоб серйозну тему обіграти так, щоб вона виглядала як класний екшн?

— Побачити драму в перебігу політичних подій. Зрозуміти ключові сюжетні лінії. Це ключ для того, щоб зробити якісний сценарій, навколо якого глядачі будуть і сльози лити, і сміятися, і будуть співпереживати героям. Для мене було дуже важливо, щоб глядач міг побачити різні перспективи — президента Кучми, голови парламенту Олександра Мороза, комуністів, націонал-демократів. Щоб люди побачили, що це насправді історія про формування національної єдності. Бо коли протягом цієї ночі вони знаходять компроміс, вони знаходять те, що потім створило національну єдність. Іван Чиж, який був представником лівого спектра, під час цього засідання кричав: «Конституція на 100 років створюється!».

Звісно, не тільки про політику ця історія. Це про те, як закладаються якісь фундаментальні основи демократії в Україні. Що це дійсно на 100 років робилося. І я почуваюся щасливим, бо можу запитати про те, як творилася історія, у тих людей, які її творили. Уявіть собі, у Сполучених Штатах Америки писали Конституцію, Декларацію про незалежність. А тут я маю можливість говорити з українським Джефферсоном, з українським Вашингтоном, тобто з українськими батьками-засновниками. В Сполучених Штатах вони герої підручника, а тут — мої співрозмовники. Я можу з ними поговорити і щось уточнити з того, що там відбувалося. Мене часом просто аж дрижаки брали від того, що я розумію, що я говорю з нашими Джефферсонами. Це фантастична можливість не тільки розказати, але зафіксувати цю реальність.

Іван Чиж говорив, що вони могли бути в якихось моментах опонентами, по-різному поводилися перед Конституційною ніччю та під час неї, мали різні позиції, але всі були — «сини землі української». І це про єдність. От і вийшло кіно про День народження демократії, про суб’єктність Верховної Ради, про дорослість українського парламентаризму — і про національну єдність.

Фото надані Суспільним