Складні погодні умови цього дня у Києві та загроза обстрілів не завадили глядачам. На другому поверсі Будинку кіно, біля кінозали, усіх відвідувачів зустрічала героїня фільму — українська художниця болгарського походження Йона Тукусер. Зі своєї рідної Бессарабії вона привезла зерно, кожному глядачу вручивши пляшечку з ним — «Візьміть, будь ласка. Це зерно надії».

 Йона Тукусер дає пляшечки з зерном глядачам перед показом фільму

Чому саме так вона назвала привезене з півдня зерно, Йона Тукусер пояснила, презентуючи стрічку. Серед історій, які їй розповідали свідки штучного голоду 1946—47 років, була й та, яку Йона назвала «Історією про надію». Колишній голова села Афанасій Іванович Сотіров пригадав, як в одній із хат побачив померлого від голоду чоловіка, а у схованці під підлогою знайшов мішок зерна. Чоловік дотримувався неписаного закону бессарабських болгар: помираєш від голоду — але посівне зерно не чіпаєш!

«Людина, з якою я не зустрілася, обрала посіяти своє зерно з надією на життя, на весну, якої ніколи не побачить. Так його зерно надії проросло в мені — не як колосок пшениці, а як розуміння людської стійкості, життєвої сили та пам’яті, переданої через покоління. Я зберегла зерна історії, щоб засіяти їх у сьогоденні, з надією, що з них проросте якесь невідоме майбутнє, яке зараз поливається кров’ю війни. Ми бережемо зерно для посіву в очікуванні побачити весняне сонце, адже надія — це наш незламний устрем до життя!» — сказала Йона Тукусер.

  Головна героїня документального фільму Йона Тукусер

 Зерно з Бессарабії

Документальна стрічка «Йона. Голодне марення» розповідає про трансформацію художниці Йони Тукусер, яка через мистецтво досліджує тему штучного голоду 1946—47 років. Автори фільму показують, як особисті трагедії та національна пам’ять переплітаються у творчості художниці, яка понад десятиліття бореться за правду про трагедію 1946—1947 років, досліджуючи той штучний голод і його наслідки для українських болгар.

Над створенням фільму «Йона. Голодне марення» працювала команда Департаменту з питань розмаїття, інклюзії та рівних можливостей Суспільного. Стрічку створювали: Олена Кривенко — авторка та режисерка; Надія Стадницька — редакторка; Юнус Сейтаблаєв, Микола Зоценко — оператори-постановники; Надія Діновська, Руслан Кузьгов — оператори; Сергій Петренко, Олександр Грідін — звукорежисери; Олена Мамай — режисерка монтажу; Марія Харакоз-Лапаєва, Олена Кваша — лінійні продюсерки; Олена Адамчук, Оксана Мигаліско — літературні редакторки; Ігор Грицик — дизайнер графіки; Вікторія Польченко — акторка дубляжу; Анна Терзівець — гостьова редакторка; Поліна Чечкова — колористка; Анастасія Гудима — продюсерка та керівниця.

• Читайте також: «Капеланство не має статі»: Суспільне презентувало документальний фільм «Капеланки. Молитва у пеклі»

«У нас сьогодні особливе кіно, яке про пам’ять — колективну історичну й особисту. Через історію нашої героїні ви дізнаєтеся більше про Україну, національні спільноти та про болгар на її території», — розповіла перед переглядом фільму керівниця департаменту з питань розмаїття, інклюзії та рівних можливостей Суспільного Анастасія Гудима.

 Керівниця департаменту з питань розмаїття, інклюзії та рівних можливостей Суспільного Анастасія Гудима

Художниця Йона Тукусер близько 15 років створює серію картин «Голод». За цей час їй вдалося зібрати численні підтвердження загибелі близько 100 тисяч бессарабських і таврійських болгар під час штучного голоду 1946—47 років в Україні, а також понад 100 свідчень очевидців (лише в повоєнні роки у Бессарабії від голоду загинули 70 тисяч болгар).

«Слухаючи історію, реальну історію, у якийсь момент я починаю як творець, як художник далі трансформувати її у свій світ, який не є нереальним. Голод — це холод. Тому що немає енергії. Тіло холоне», — каже Йона Тукусер.

 Кадр з фільму «Йона. Голодне марення»

Йона Тукусер розповідає, що вперше з темою штучного голоду 1946—47 років в Україні зіштовхнулася, ще навчаючись у п’ятому класі. Тоді вчитель історії показав дітям фото та розповів про випадки канібалізму під час іншого голоду 20-х років. За її словами, у родині до того про це не говорили, так само як про цю трагедію не говорили й у селі.

«Цю фотографію я однією з перших потім відтворила на полотні. На ній зображені бабуся з дідусем, які продають людське м’ясо на ринку в Поволжі в 1921 році, де також був на той час голод. Знімок було зроблено в момент їх затримання міліцією, але опубліковано його було вперше лише у 1990 році в журналі “Родіна”. Це вразило мене до глибини душі. Мій інтерес до вивчення голоду посилило домашнє завдання того самого вчителя історії. Ми мали розпитати своїх бабусь і дідусів про те, як вони пережили голод 1946—1947 років у Бессарабії. І мої рідні вперше заговорили на цю тему. Вони розповідали мені жахливі речі — як усе село голодувало, як їли собак та кішок, і як усі, хто їв кішок, умирали. Вони розповіли мені, що люди волочилися дорогами знесилені, як привиди, падали та вмирали на місці», — розповідає Йона Тукусер про те, що стало поштовхом до роботи з темою.

Художниця Йона Тукусер народилася й виросла в селі Главані теперішньої Арцизької громади Одеської області, де живуть українські болгари. Главані та навколишні села постраждали через штучно створений голод 1946—1947 років. Історії родичів та односельців про страждання, які випали на долю людей у ті роки, перетворилися на творчий імпульс, який спонукав художницю до створення серії картин про голод і виживання. Після навчання в Ізмаїльському гуманітарному університеті та Національній художній академії у Софії (Болгарія) Йона Тукусер жила й працювала в Римі, Нью-Йорку та Лондоні. Художниця стала авторкою багатьох персональних виставок й учасницею низки міжнародних виставок у Болгарії, Україні та США.

У 2017 році Йона Тукусер, уже живучи в Римі, створила свій проєкт «Голод» — першу серію картин, написаних на основі знайдених нею архівних документів в Ізмаїлі, Одесі, Болгарії, Румунії. Тоді її запросили взяти участь у науковій конференції Ізмаїльського університету, яка була присвячена голоду 1946—1947 років в Україні та Бессарабії, її підсумком стала спільна наукова стаття Йони й одного з професорів вишу на цю тему. Ця стаття стала предметом суперечки та ще одним поштовхом для художниці досліджувати тему голодоморів більш ретельно.

«Я почула, як один із викладачів спростовував мої докази з приводу того, що у Бессарабії у 46—47-му були випадки канібалізму, які мали місце у 1921—1923, 1932—1933 роках в Україні. Він звинувачував мене в тому, що я сама вигадала цей міф. Мене образили не їхні звинувачення, а те, що викладачі, вчені заперечували це, навіть не зробивши відповідного дослідження. Ось тоді в мені вперше виникло непереборне бажання захистити істину будь-що. Це спонукало мене самостійно провести дослідження в цій галузі як науковиці, історикині. Я поставила собі за мету знайти відповідь, чи був у Бессарабії канібалізм у 46—47 роках», — розповідає Йона Тукусер.

З 2018 року вона проводить дослідницьку роботу в місцевих архівах, щоб відтворити історичну правду про штучний голод 1946—47 років у своїх картинах. Йона Тукусер повернулась у рідне село, де переобладнала батьківський будинок під майстерню і завершує роботу над серією картин «Голод».

 Кадр із фільму «Йона. Голодне марення»

Авторка та режисерка стрічки Олена Кривенко сказала, що хотіла б, щоб про творчість і про місію Йони Тукусер дізналося якомога більше людей, адже темі голоду художниця присвятила майже 15 років свого життя. «Складно було знімати, складно було монтувати, дуже багато перероблювали, сварилися. Можливо тому, що тема дуже непроста. За цей рік роботи ми з Йоною стали дуже близькі, мабуть, стали подругами», — сказала Олена Кривенко. «Ти мій голос», — відповіла режисерці Йона Тукусер.

 Художниця Йона Тукусер і режисерка Олена Кривенко

«Детектору медіа» Олена Кривенко розповіла, що з Йоною Тукусер вона познайомилася випадково, переглянувши сюжет регіональної редакції Суспільного. «Моя редакторка Надія Стадницька сказала: “Олено, подивися сюжет. Мені здається, це твоя героїня”. Історія мені здалася цікавою, ми зв’язалися з Йоною по зуму, вона сиділа у своєму сараї, де пише картини, ми довго спілкувалися. Врешті я сказала: “Йоно, я до тебе їду!”. І з того моменту я почала її знімати», — говорить Олена Кривенко.

• Читайте також: Суспільне презентувало документальний цикл «Голодомор. Літописці»

У своїй творчості художниця також проводить паралелі між голодом 1946–1947 років та трагедією в окупованому Маріуполі у 2022 році, нагадуючи, що боротьба за свободу й гідність триває.

«Шестирічний хлопчик Ілля з Маріуполя, батьки якого були вбиті в перші дні війни в Україні. Цей малюк залишився в блокадному місті не лише без найближчих людей, а й без їжі. І, перебуваючи в бомбосховищі, від голоду він почав їсти іграшку свого друга, щоб не померти. Коли місто звільнили українські захисники, Ілля знайшов сім’ю в Києві. Так, усе гаразд у малюка. Але це повторилося. Знову повторився злочин проти людяності у нашій країні», — розповідає Йона Тукусер.

 Кадр із фільму «Йона. Голодне марення»

Картини Йони Тукусер є свідченнями, які розкривають правду про штучно створений голод. Кожна картина — це окремий сюжет, на якому зображена реальна трагедія, яку художниця почула від свідків тих подій чи знайшла в архівах. Унікальною є техніка картин, вони створені віником і виконані в обрамленні обпаленого дерева. Їх вона створює у своїй майстерні в рідному селі, в оселі, де колись жила її родина.

«Вона приїхала в будинок, де давно ніхто не жив. Приїхала на початку війни у 2022 році. Їй було страшно, але вона все одно приїхала в це село. А ми приїхали десь через місяць до неї. Кілька разів їздили знімати. Загалом більш ніж рік знімали її роботу», — розповіла авторка та режисерка фільму Олена Кривенко.

  Авторка та режисерка фільму Олена Кривенко

Правду про штучні голоди в Україні за допомогою своїх картин Йони Тукусер хоче розповісти всьому світу. «Голод — центральна лінія у моїй творчості. Тому що голод — це злочин проти людяності, якого не можна допускати надалі», — пояснила Йона Тукусер. Її виставки відбулися на міжнародних майданчиках, зокрема в Україні, Болгарії, Польщі, Римі, Англії та США. Цьогоріч Йона Тукусер представила свої роботи у Європарламенті на виставці «Голод», привертаючи увагу міжнародної спільноти до злочинів Росії як у минулому, так і в сучасності.

«Ми поки не даємо фільм ні на телебачення, ні в ютуб. Я дуже хочу відправити його на фестивалі. Коли ми його знімали, розуміла, що це фільм не для широкого загалу, це авторське кіно. Хочу, щоб його побачили в Болгарії. Хочемо продемонструвати його на фестивалях документального кіно класу А. Зараз Йона хоче зробити виставку в Ватикані — сподіваюся, в цей час фільм поїде на фестивалі та, можливо, здобуде якісь нагороди», — поділилася подальшими планами щодо фільму Олена Кривенко.

Після прем’єрного показу документального фільму «Йона. Голодне марення» у Києві глядачі довго аплодували, а потім ще довго не відпускали головну героїню. Фотографувалися на згадку, обіймалися, ділилися враженнями від стрічки та розповідали свої історії. Хто знає, можливо, вони теж стануть сюжетами до картин Йони Тукусер.

Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»