Порожній котел. Мої чотири розбіжності з Ігорем Кобриним

Порожній котел. Мої чотири розбіжності з Ігорем Кобриним

09:22,
19 Лютого 2023
5010

Порожній котел. Мої чотири розбіжності з Ігорем Кобриним

09:22,
19 Лютого 2023
5010
Порожній котел. Мої чотири розбіжності з Ігорем Кобриним
Порожній котел. Мої чотири розбіжності з Ігорем Кобриним
Що більше українців подивиться фільм «Плавильний котел», то успішнішою буде реінтеграція окупованих частин Донеччини і Луганщини після перемоги.

Відгук на фільм Ігоря Кобріна «Плавильний котел» сценариста й письменника Андрія Кокотюхи читайте тут.

Донбас за умовних півтораста років свого існування декілька разів справляв мало не вирішальний вплив на долю цілої України. Тож можна було очікувати, що його історії буде присвячено багато помітних досліджень, серед іншого й документальних фільмів. Аж ні, крім чогось ювілейно-урочистого, нічого такого не пригадується — крім, звісно «Симфонії Донбасу» Дзиґи Вертова. Заради справедливості згадаю «Какофонію Донбасу» Ігоря Мінаєва 2018 року, але й те, й інше — радше художні висловлювання, хоча й потужні.

Таким чином не буде перебільшенням стверджувати, що трисерійний фільм Ігоря Кобрина «Плавильний котел» на замовлення Суспільного фактично відкриває тему.

Від самого свого заснування економічний і культурний регіон сприймався як «нова Америка». Кобрин обрав епіграфом до свого дослідження вірш Олександра Блока «То над степью пустой загорелась / Мне Америки новой звезда!» (хтось скаже, що можна було дібрати щось питоміше, але в автора свої асоціації). Йдеться про буквальне наслідування міфу Нової доби: урбанізація, завод як кузня щастя, формування модерної людини — ну й, звісно, «плавильний котел», у якому змішуються етноси, мови й культури.

Концепція «плавильного котла» вважається застарілою тепер і на батьківщині цього явища, у Сполучених Штатах Америки. Там тепер більше кажуть про мультикультуралізм або інклюзію, де ніяка самобутність не губиться, а тільки розквітає, але Донбас якраз саме про це: Америка мінус свобода, експансивний капіталізм без гальм, на який наклалися реалії спершу імперії, а потім радянського режиму, здатного спотворити все, чого він торкався. От милуйтеся: як рабам навіювали, що вони господарі, як їх на позір підносили й дурили, по суті безмежно експлуатуючи.

Ігор Кобрин — корифей (кажу це на повному звірячому серйозі), увінчаний всіма відзнаками, які тільки можна уявити для документаліста, крім хіба що «Оскара». Його почерк простий і впізнаваний: кадротека, закадр, вряди-годи скупа графіка. Я не знаю нікого, хто би так потужно працював із хронікою, використовуючи весь її пластичний потенціал. Утім це не той випадок, коли чужі кадри зливаються в самостійну симфонію, як полюбляють кінематографісти старої школи: в нього текст із усіма акцентами все-таки вирішальний — це саме висловлювання в первинному сенсі, з вистражданою кожною окремою комою.

Ретельно розставляючи акценти, щоб випадково не бути хибно зрозумілим, режисер малює цілу історію економічного й соціального феномену від усім відомого, мало не легендарного Джона Г’юза й аж до трагічно-гротескових подій квітня 2014 року, коли кремлівські башибузуки скаламутили тут воду з усім відомими наслідками. Решта — за кадром, бачили, знаємо. Вона, ця історія, бере свій початок не в часи «младенчих жахів капіталізму» (Карл Маркс), то все передісторія, а з моменту, коли Донбас став майданчиком соціально-економічного експерименту над людською природою. Скажімо, від умовного Стаханова; як показує автор, на його місці міг би бути будь-хто інший, обраний всесильним парторгом, і можливо, це інший навіть примудрився би не спитися й не стати карикатурою на створений за його участі образ «ударника», «передовика», «стахановця», передової радянської людини. Донбас перших п’ятирічок, Донбас під нацистською (тією, першою) окупацією, Донбас «відбудови», «відлиги» й «застою» — все це експеримент над людьми.

Найперша вівісекція — втрата ідентичності. Хоча комуністи вперше декларували появу «нової історичної спільноти — радянського народу» тільки в 1970-ті роки, така амбіція була в них від самісіньких початків СРСР, і глобус під серпом і молотом на радянському гербі разом із ленінським «пролетарі не мають національності» це доводять. Далі були різні періоди, зокрема «коренізація», відмова від неї, відвертий російський шовінізм, потім «мала українізація» за Шелеста, а вже потім безпорадна демагогія часів «застою». А Донбас був лише майданчиком для всіх цих операцій. Ігор Кобрин переконливо показує, щó буває, коли людей відривають від їхнього коріння. На виході отримуємо навіть не пролетарів, а декласований елемент, себто люмпен. Нічого особистого, коні не винні. Вони дозволили з собою це зробити (не всі!!!), підкуплені аномально високою платнею й демагогією про аванґард, робітничу честь, шану й тому подібні дурниці. Радянська ідентичність була симулякром, фікцією, але вона дозволила надурити значну кількість учорашнього «аванґарду», коли за майже чверть століття після природної смерті лабораторії їм запропонували спокусу повернутися в минуле. Ось тут у мене з’являються розбіжності з позицією автора.

Розбіжність перша: Кобрин доводить, що процес деетнізації мав успіх від самого початку, бо нова Америка або, якщо хочете, новий Клондайк відразу зібрав у собі людей без роду-племені. По суті все було значно складніше, стверджую я. Станом на 1897 рік, за даними Першого загального перепису населення Російської імперії, кількість україномовних у «плавильному котлі» (себто в межах повітів, які входили до цього регіону) становила 62 %, а російськомовних — 24,2 % (на третьому місці греки, на четвертому німці), й це весь Донбас, включно з територіями, які відійшли згодом до Росії. Подальші 90 років, звісно, радикально змінили цей баланс, але… не до кінця. В епізоді про «українізацію» кінця двадцятих прямо згадуються, що ці заходи стосувалися саме керівних кадрів (!), тобто, швидше за все, партноменклатури, відрядженої сюди для укріплення кадрів. Розмовною мовою за межами кількох великих міст, точніше, різнорідних за характером забудови міських аґломерацій, залишилася українська: це підтвердять усі вихідці з регіону більш-менш старшого віку. Вже на фініші радянського періоду останнє покоління містян перейшло на славнозвісний суржик — як висловився один відомий філолог, «російську мову людей, які не знають російської мови». Сліди прихованої, потьмянілої, пригніченої українськості залишалися тут у побуті, в розповідях дідусів і бабусь, на сімейних фотографіях у серванті, на яких усі у вишиванках. Онуки цього соромилися, бо їм втокмачували мало не офіційно, що це старомодно. І все ж до самісінького кінця совка Донбас залишався не лише краєм червоних директорів і ударників виробництва, а й батьківщиною Володимира Сосюри, Миколи Руденка, Олекси Тихого, Івана Світличного.

Розбіжність друга: не всі на Донбасі від самого початку перейняли радянську ідентичність, а в Другу світову буквально поряд із «Молодою гвардією», справжню історію якої спотворили брехливі кремлівські ідеологи, цілком успішно діяли осередки Організації українських націоналістів, і до них, серед іншого, входили не самі лише українці, а й етнічні росіяни, греки та інші. Ну й потім, коли здавалося, що радянське перемогло, більшість людей усе-таки дотримувалася цілком ментально вкоріненого «моя хата з краю». Так, тут були свої маркери ідентичності: троянди, «пальма Мерцалова», золотий пам’ятник Анатолію Солов’яненку, але не всі тут протиставляли їх символам Києва чи Львова.

Розбіжність третя: коли автор каже, що «країна потребувала вугілля й металу», весь час варто тримати в полі уваги, що радянська промисловість у кінцевому рахунку була спрямована на виготовлення зброї або машин і верстатів для виготовлення зброї, або рейок передусім для її перевезення. Тож славетна радянська індустріалізація мала на меті не забезпечення якихось абстрактних потреб країни, а всього лише гармати замість масла — в буквальному сенсі прислів’я. В цьому кінцевий пафос «української Америки», в цьому сенс «трудового героїзму».

Розбіжність четверта: коли автор дає зрозуміти, що 2014 року мешканці Донбасу дружно піддалися на російську пропаганду й поголівно сунули до «армій» Лугандонії, треба уважно дослідити статистику. За альтернативними свідченнями, в банди, принаймні на початках, записувалися не шахтарі й не металурги, а відносно нечисленний декласований елемент — ті, які за кілька місяців до того чинили звірства в таборі «антимайдану» на Печерську. А під Волновахою й Іловайськом українських солдат убивали псковські десантники й мурманські морпіхи. Масштаби колаборації після перемоги України в нинішній великій війни з Росією ретельно дослідять майбутні прокурори разом з істориками.

На щастя, ми демократичне суспільство й не маємо дотримуватися єдиної правильної точки зору. Навіть спірні моменти «Плавильного котла» не знецінюють цю фундаментальну роботу. Після перемоги настане час реінтеграції людей, які довго були під окупацією й, поза сумнівом, інтоксиковані рашизмом. Ми вже тепер маємо робити висновки із сумного досвіду нехтування своїми громадянами й загравання з регіональними баронами, із практик під девізом «какая разніца». Що більше українців подивляться фільм Ігоря Кобрина, то успішнішою буде ця робота, ось у чому я переконаний.

Посилання за темою:

Німецький режисер Пройсс про плани в Україні, несподівану реакцію на «Інший Челсі» та макіавелізм політиків

Чи може Перший національний показати фільм «Інший Челсі»?

Фільм «1945» як потреба Нюрнберга для комуністів

Коли «Детектор медіа» тільки розпочинав роботу, найпопулярніші українські медіа ще дослухалися до темників. Але завдяки спільній боротьбі журналістів та суспільства це змінилося. Найпоказовіше: Україна пройшла шлях від державного телебачення до Суспільного.

Тепер наша команда прагне розширювати аудиторію та впливовість Суспільного мовлення заради ідей та ідеалів, які воно продовжує ілюструвати.

Запрошуємо приєднатися до нас у цьому завданні, ставши частиною Спільноти «Детектора медіа».
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Макаров. пенсия прогулы ставит!
11:13 / 20.02.2023
Макаров, пора на пенсию! Европейцы хреновы. Пенсия уже прогулы ставит. Хватит уже отжирать из бюджета. Пора дать дорогу молодым. А не нудить твм в свои под 70-т. Сидят, пока их ногами вперед не вынесут и что-то там рассказывают! Хватит уже. Пенсия! А не руководящая должность за бабло. Уселись блатной кучкой и дуракам вешают про свою гениальность. Все уже поняли, что схема для распила бюджета вами продвинута на отлично! Ничего более.
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду