На юніорському конкурсі «Євробачення» в Єревані Україну представлятиме Злата Дзюнька. Це з'ясувалось у неділю за результатами фіналу національного відбору.

Цього року, зважаючи на велику війну, конкурс відбувався онлайн: у студії Тімур Мірошниченко був на самоті, а конкурсанти й члени журі виходили на відеозвязок. Самі виступи — хоч про це й не оголошували — за логікою речей, відбувалися не в момент трансляції й ішли в запису. Виступи були «аскетичними»: ані шоупідтримки, ані беквокалістів. Конкурсанти, точніше конкурсантки, співали в маленькій студії у стаціонарний мікрофон, і це нагадувало фотографії найпершого конкурсу «Євробачення» в Лугано 1956 року. І це вочевидь стримувало конкурсанток у виявленні емоцій — а отже не дозволяло пісням повністю розкритися.

Як на мій погляд, навіть за таких умов можна було поставити портативний мікрофон, який можна витягнути зі стійки й бодай в обмеженому просторі рухатися. Але гаразд, хай навіть так. Але коли від членкинь журі лунали зауваження до конкурсанток: «Отут можна додати беквокал» або: «Було видно, що вам хочеться взяти мікрофон і рухатися, це вас стримувало», — даруйте, це було нижче всякої критики. Журі мало виходити з тих умов, у які конкурсанток поставили, бо з таким самим успіхом вони могли б докоряти, що пісня не лунала 5 хвилин, і байдуже, що за умовами конкурсу це неможливо.

А от рівень виступів був високим, і конкурсантки та пісні були приблизно однаковими за рівнем. Це був безсумнівний позитив. Як і те, що конкурсантки були одного віку. Цього разу не довелося, як бувало зазвичай, обирати хоч щось серед нічого — навпаки, рівень був гідним.

І ще один плюс: український національний відбір остаточно відійшов від традицій палацу піонерів. Цього разу не було жодної підкреслено дитячої пісні; якщо не бачити конкурсанток, можна було би подумати, що це дорослі співачки. Навіть Тімур Мірошниченко жодного разу не вжив слівця «діточки», яке об'єктивує дітей, а тим паче недоречне щодо підлітків.

Цього року на виконавцях не було підкреслено дитячих костюмів, ніби вони пять років тому з них виросли. Було нормальне молодіжне вбрання — знову браво.

Ще одна новація: цього року текст переможної пісні «Незламна» не є ані моралізаторським, ані плакатно-патріотичним, мов зі шкільного твору. Тексти решти чотирьох пісень — так само. Чудово, так тримати. Так, текст переможної пісні патріотичний — але без пафосу та надмірностей. І, може, саме цей чинник також змусив журі голосувати за Злату Дзюньку?

А от далі — те, на що я й сам не знайду відповіді. З одного боку, війна сидить у кожного з нас у свідомості, не відпускає й не дає спокою. З іншого боку — погодьтеся, війна, на жаль, перетворилася вже на дуже виграшну тему, й про неї багато згадують всує. З іншого боку, пісня пролунала щиро, й, знову-таки, ані в тексті, ані у виступі не було надмірностей.

Є ще один аспект: більшість глядачів конкурсу в Єревані не розумітимуть української й не полізуть у мережу по переклад тексту. Чи добре, що на конкурсі від України буде пісня про війну? Так, і світу треба нагадувати, й це є нашою реальністю. Але ж і відволікатися від війни треба себе змушувати — бо інакше всі увійдуть у психологічний ступор, якщо не параліч.

Проведення конкурсу онлайн принесло ще одну новацію: стало менше, ніж зазвичай, балаканини. Це справді було музичне, пісенне шоу, а не токшоу з музичними паузами. І знову браво, просто бравісімо. Отак би тепер завжди — навіть у студії. От тільки, перебуваючи на самоті, і конкурсанти, й іще більше члени журі розмовляли розслаблено. Впадала в око млявість, неенергійність реплік членів журі. Ну, й поганий звязок, хай йому грець.

Цього разу було забагато Тімура Мірошниченка. І його запитань до конкурсантів — банальних, що вимагали таких само банальних відповідей. І коронне: «Про що ця пісня?». Так і уявлялося, як він (уявно) питає Вєрку Сердючку, про що пісня «Денсінг раша гудбай» (Андрій Данилко запровадив такий варіант офіційно). У Вєрки Сердючки була би перевага: її імідж дозволяє сказати у відповідь будь-яку ахінею. Імідж конкурсанток цього не дозволяв... Та чорт забирай: якщо пісня хороша й артист хороший, то й без того зрозуміло, про що пісня — або ж байдуже, про що, бо подобається. Знаєте, такі запитання подібні до анекдотичного запитання письменникові: «Як ви пишете свої романи?».

Мірошниченко до конкурсанток (тут і далі не дослівно, але за змістом): «Наші війська виборюють перемогу на війні, а ви виборюватимете перемогу тут, на нацвідборі».  Членкиня журі Анжелика Рудницька: «Ми бажаємо перемоги нашим захисникам — і вам перемоги в Єревані». Перемога тепер оточує скрізь. В обміннику курс валют «заради перемоги». У супермаркетах оголошення: «Ми працюємо задля перемоги», або ж: «Купуйте в нас задля перемоги». У «Київстарі» ще донедавна, коли абонент зайнятий, механічний голос промовляв: «Абонент розмовляє задля перемоги». Заялозили вже перемогу, замусолили. А перемога ж іще в нас не в кишені! Для когось війна — кров і смерть, для когось — національна трагедія, для когось — знахідка для піару.

І анекдотична ситуація з голосуванням. Мірошниченко оголосив, що в разі рівності балів у конкурсанток знову голосуватиме журі, й у разі розбіжності голосів вирішальним буде слово голови журі Христини Соловій. Так і сталося: голоси Анжеліки Рудницької та Мирослави Салій розійшлися, вирішальне слово сказала Соловій. Але якби вона сказала це слово не «вирішально», а просто як членкиня журі, результат був би той самий — два більше одного. Для того й призначають непарну кількість членів журі.