osvita.mediasapiens.ua

Фінансування суспільного мовлення: яку модель обрати Україні?

flickr.com

Сайт "Суспільне мовлення" публікує роботи, які увійшли у шорт-ліст номінантів на перемогу. Переможці будуть відомі 6 квітня.

Створення суспільного мовлення в Україні – одне з найбільш дискутованих та неоднозначних питань. Громадянське суспільство вже давно вимагає запровадити в Україні суспільну модель телерадіомовлення. У 2014 році Верховна Рада України нарешті прийняла закон, згідно з яким має бути створено суспільне телебачення на основі державного, проте і досі неоднозначним залишається питання: де взяти гроші на суспільне мовлення?

Вступ до суспільного мовлення

У світовій практиці досить часто апелюють до того, що світ комерціалізується і суспільне мовлення не може скласти конкуренцію комерційним медіа; ще один аргумент не на користь суспільного – неконкурентно здатний контент. Але чи правильно трактують суть суспільного мовлення такі «критики»?

Найбільшою перешкодою, яка заважає формуванню та розвитку суспільного мовлення, особливо в постсоціалістичних країнах, є його ототожнення з публічним, або державним мовленням. Неоліберали часто звертають увагу на те, що суспільне (читати публічне) мовлення нікому не цікаве, і якщо комерційне мовлення пропонує альтернативи, які цікаві глядачам, то в такому разі саме це мовлення заслуговує називатися «суспільним».

Однак це не відповідає дійсності. Функція суспільного мовлення та основна ознака не в тому, хто ним керує і як наповнення сприймається глядачами, основна його функція в тому, що суспільне мовлення покликано працювати на користь суспільних інтересів, інформувати(!) та навчати громадян.

У відомій дискусії між капіталістами та соціалістами за право на фінансування ЗМІ, американський професор МакЧесні, що займається питаннями діяльності ЗМІ, аргументував, що перехід від суспільного мовлення до комерційного є “...логічним наслідком світового запозичення неоліберальних ринкових та комерційних цінностей як вищого регулятора медіа та всього іншого. У цьому сенсі, атака на суспільне мовлення є частиною атаки на некомерційні, суспільні установи та цінності”.

Фінансування суспільного мовлення: досвід, вироблений практикою

У країнах зі стійкою традицією суспільного мовлення, якому притаманна незалежність від політичного контролю та чесність і правдивість новин, система суспільного мовлення є життєздатною в коротко- і середньостроковій перспективі. Натомість для країн з радянським та комуністичним минулим характерний сильний тиск та невизначеність розвитку суспільного мовлення.

Хоча деякі інструменти дозволили залишитися публічному мовленню «на плаву», все ж таки назріла необхідність перегляду певних базових речей: суспільне мовлення має переоцінити свої позиції та адаптуватися до нового світового медіапорядку. Суспільне мовлення має розробити нові підходи до управління, одним з основних елементів котрого має стати значно важливіша роль громадян та громадянського суспільства в управлінні.

Суспільне мовлення не може існувати без надійного та достатнього фінансування – з цим зіштовхнулися й в Україні: хто фінансуватиме, як отримати кошти, хто розпоряджатиметься і відповідатиме за використані кошти – всі ці питання стоять на порядку денному. І допоки ми чітко не дамо собі відповідь на ці питання, суспільне мовлення в Україні не запрацює, або ж воно буде мати форму псевдо-суспільного, що значною мірою нічим не відрізняється від сучасного державного мовлення.

На щастя для України, світова практика виробила певні сталі принципи фінансування та запропонувала джерела фінансування.

На загал, у світі існують чотири основні форми фінансування: урядові гранти, ліцензійні збори, реклама та добровільні внески. Жодної абсолютно чистої моделі фінансування не вироблено, а тому досвід Україні варто переймати у тієї країни(-ах), де вироблена найкраща система поєднання цих джерел.

Найдавнішою та найпершою системою фінансування суспільного мовлення є ліцензійна система.

Згідно з аналізом, зробленого ЮНЕСКО, на особливу увагу заслуговує система ліцензійних платежів, яка забезпечує незалежність суспільного мовника від уряду та комерційних впливів. Відповідно до цієї моделі, саме глядачі платять за  суспільне мовлення. Уряд, в окремих законодавчо обмежених випадках, має право встановлювати межі ліцензійних зборів. Вагомою характеристикою такого підходу є психологічний критерій, який дозволяє платникам відчувати почуття власності та відповідальності за суспільне мовлення, і, навпаки, телерадіоорганізація також відчуває свою відповідальність перед тими, хто їй платить і водночас є споживачем наданих нею послуг.

Майже повністю така система застосовується лише в декількох країнах, проте саме ці країни стали взірцями суспільного мовлення. Це: ВВС у Великій Британії, ARD та ZDF у Німеччині, NHK у Японії.

Британська модель

Головна характеристика британської моделі: суспільне мовлення фінансується за ліцензійні збори глядачів (та передплатників) без майже будь-якого урядового регулювання. Це практично незалежна модель.

Всі платники виплачують однакову фіксовану суму, і тому всі є рівними в отримуваних послугах, – така філософія британського суспільного мовлення.

Між телебаченням і глядачем встановлюється прямий зв'язок, де глядач платить за послуги, що йому надаються, а організація зобов'язана забезпечувати «замовнику» послуги відповідного стандарту.

За словами Лорда Путтнама (Lord Puttnam), британського продюсера та члена Палати лордів, «ліцензійний збір залишається найбільш ефективною та справедливою формою фінансування, що коли-небудь була створена для суспільного органу».

Чи запрацює британська модель в Україні?

Ситуація в Україні кардинально відрізняється від умов «Туманного Альбіону». У час кризи, підняття цін та тарифів, зростання фінансового навантаження на простих громадян, запровадити британську модель, незважаючи на її логічність, буде практично неможливо, - адже хто готовий платити в Україні за невідомо що?  Та й світ вже більше двох десятиліть дискутує: чи доцільно повністю покладатися на таку модель.

Німецька модель

Україні є чого повчитися і в німецької моделі, яка хоч в багато чому схожа на британську (ліцензійні збори – основний дохід), все ж має деякі відмінності. Для українських реалій важливим є те, що в Німеччині суспільне мовлення та комерційне не живуть в двох паралельних світах – інколи вони перетинаються та співіснують: створено такий собі кондомініум. У ФРН суспільні телеканали (ARD та ZDF) можуть включати в програми рекламні блоки комерційного характеру, щоправда лише на 20 хвилин до 8 години вечора. Такий підхід дозволяє отримати організації додатковий дохід та зменшити залежність від ліцензійних зборів, внаслідок чого глядачі платять менше, а це вже більш вигідно, і не шкодить інтересам суспільного телебачення.

А які думки щодо німецького досвіду?

Якщо Україні обирати з класичних моделей, німецька одна з найбільш перспективних та адаптованих до українських умов.

Японська модель

Основною функцією японського суспільного мовлення (Nippon Hoso Kyokai), що функціонує з 1950 року, є покращення публічного добробуту – саме так зазначено в  актах японського парламенту.

Суспільне мовлення в Японії працює на основі ліцензійних платежів, за єдиним «бюджетним» винятком: Парламент затверджує основні фінансові умови діяльності японського суспільного мовлення, однак мовлення залишається політично незалежним.

Японська модель суспільного мовлення передбачає, що компанія не приймає жодних інвестицій, доходів від реклами чи фінансової допомоги від уряду, комерційної організації чи будь-якої іншої установи.

Особливістю японської системи є те, що бюджет суспільного мовлення та розміри ліцензійних платежів затверджуються парламентом країни, проте це єдина функція держави в регулюванні діяльності суспільного мовлення.

Чи варто проаналізувати принципи суспільного мовлення «країни сходу Сонця»?

Японська система, на перший погляд, цікава з приводу поєднання інтересів держави та суспільства. Однак, якщо розглянути детальніше, стане зрозуміло, що система, яка працює на основі ліцензійних платежів, в сучасних умовах все менш дієздатна, тому виходом має стати поєднання дохідних джерел, перелік яких пропонують держави, що працюють за гібридними системами фінансування суспільного мовлення.

Але все ж, якщо обирати класичний підхід, Україні найбільше личить німецька модель: поєднання надходжень від ліцензійних платежів та комерційної реклами. Проте українські реалії вимагають подальших пошуків, а тому варто застосувати гібридну модель, що поєднує вищенаведені чотири шляхи фінансування суспільного мовлення.

Гібридні моделі: найбільш поширені, але такі різні

Особливостями гібридних моделей є те, що в кожній країні вона своя. Це модель, яка найкраще пристосована до конкретних умов.

Більшість гібридних моделей побудовано на поєднанні трьох джерел надходжень: державного, суспільного та комерційного. Найкраще приклад поєднання цих елементів ілюструє модель суспільного мовлення, прийнята в Південно-Африканській Республіці: поєднання доходів від реклами, ліцензійних зборів, спонсорства та інвестиційних доходів.

Якщо ми хочемо задіяти всі доступні джерела, то найкращу палітру можливостей подає індійська модель: поєднання урядових грантів, продажу програм мовлення іноземним телерадіокомпаніям, застосування можливостей нових медіа, надання в оренду обладнання, надання для користування приватним телерадіокомпаніям засобів передачі сигналів, доходи від маркетингової та іншої діяльності.

Ще один засіб – «експорт» високоякісних програм, що апелюють до міжнародних проблем.

В українських реаліях варто замислитися над ще одним джерелом – використати на фінансування суспільного мовлення частину прибутків від надання прав на інтелектуальну власність: це можуть бути програми та інший телерадіопродукт або відповідні розробки, а також імпорт/експорт, продаж відповідного телерадіообладнання.

Фінансування суспільного мовлення повинно відповідати умовам громадянського суспільства та пристосовуватися до соціальних, культурних та політичних реалій. Однак є усталені принципи, які, проте, все частіше дискутуються та піддаються сумнівам.

«Фінансування [суспільного мовлення] вважається ідеальним, якщо воно забезпечує достатні ресурси, які дозволяють суспільним мовникам ефективно змагатися з комерційними телерадіоорганізаціями, якщо є спрогнозований дохід, що дозволяє планувати та реінвестувати, коли фінансування збільшується відповідно до росту інфляції, та є незалежним від уряду та комерційного тиску» (McKinsey & Co., 1999).

На сьогоднішній день, більшість організацій суспільного мовлення працюють з тією чи іншою системою «змішаного фінансування» – гібридна модель, – які відрізняються лише якісним та кількісним співвідношенням різних джерел.

Висновки

Фінансова сторона суспільного мовлення напевно найскладніша. Суспільне мовлення функціонує у світі вже століття, однак і досі не існує єдиного підходу до його фінансування. Навпаки, усталені за сто років підходи починають змінюватися: парламенти та уряди держав тиснуть на організації суспільного мовлення для пошуку додаткового прибутку, визнаючи нездатність урядів фінансувати зростаючі потреби суспільного мовлення. Чим більш сучасним є суспільне мовлення, тим більш різноманітними є його джерела фінансування. Україні, роблячи свої перші кроки на шляху до створення справжнього суспільного мовлення, варто:

а) взяти за основу німецьку модуль;

б) поєднати її з гібридною моделлю, що передбачатиме якомога ширшу базу джерел фінансування;

в) передбачити альтернативні джерела та страхові фонди (для уникнення недофінансування).

Олександр Ярощук, журналіст в ІАЦ «Громадський простір» та редактор інтернет-порталу «Європейський простір»

comments powered by Disqus