Одного осіннього дня я сиділа в напівпорожньому автовокзалі Варшави з розрядженим телефоном і вперто намагалася знайти хоч якусь розетку. Один з поляків почув мої коментарі українською, які я бурмотіла собі під ніс. Коли він вирішив зі мною заговорити, я почула всю палітру стереотипів щодо українок у Польщі: приїжджають сюди, щоб знайти собі поляка, готові мати стосунки навіть із найпаршивішим поляком, аби тільки зачепитися в цій країні, і так далі. З мого виразу обличчя чоловік зрозумів, що ляпнув багато зайвого, перепросив, показав, де є розетка, і пішов геть. Я залишилася на одинці в чужій країні, маючи в запасі трохи часу до свого рейсу, і вперше задумалася про стереотипи щодо представників інших націй, національних спільнот. Нас (і не тільки українців) настільки вправно нафарширували стереотипами, що хтось інакший (читай – представник іншої нації) – це або джерело всіх наших проблем, або мисливець за партнером заради громадянства чи іншої вигоди.

Бо ж розповідати, що всі ми – рівні – популярно в мультфільмах, а для дорослих концепція змінюється. Більше хайпу, хейту та відгородження від представників національних меншин чи іноземців.

На цю проблему у ЗМІ звернули увагу під час шостого «Донбас медіа форуму», який відбувся у вересні. У рамках панельної дискусії «Висвітлення соціальних прав людини як приклад журналістики суспільного інтересу» національна консультантка Офісу Ради Європи в Україні, аспірантка Інституту держави і права ім. Корецького НАН України Олександра Голуб сказала, що в медіа поширюють мову ворожнечі та упередження за національною ознакою. За її словами, ЗМІ не мають права цього робити, адже важливо руйнувати стереотипи. Вона порекомендувала журналістам і редакторам висвітлювати роль представників національних меншин «не як жертв обставин, а як активних учасників життя громади». На думку заступника міністра соціальної політики Віталія Музиченка, у кожному суспільстві є система стереотипів, яка формувалася на підставі якихось індивідуальних або масових подій. «Стереотип не виникає на рівному місці. Щось було передумовою», – сказав він.

Розвінчуванням етнічних стереотипів займається новий проєкт Суспільного про національні меншини «Відтінки України». Його можна наводити як приклад того, як висвітлювати тему національних спільнот, щоб викликати повагу, захоплення, відчуття потрібності і згуртованості.

«Відтінки України» – це 24 короткометражні документальні історії про талановитих представників 17 національних спільнот, що живуть в Україні: словацької, румунської, німецької, вірменської, ромської, угорської, болгарської, гагаузької, молдавської, єврейської, білоруської, польської, чеської, грецької, азербайджанської, караїмської та кримськотатарської.

Цей проєкт по дві серії поспіль показують в ефірі всіх регіональних каналів філій Суспільного щосуботи о 19:15. Наразі вийшло чотири серії, які вже оприлюднили на YouTube.

Керівниця Координаційного центру мовлення національних меншин Суспільного Анастасія Гудима розповіла «Детектору суспільного мовлення» про «Відтінки України» ще у квітні 2020 року. Тоді все було на рівні ідеї, і мало вірилося, що документальні історії можуть вийти настільки якісними і «смачними», що їх хочеться показати не тільки в Україні, а й закордоном. Нині користувачі Facebook просять команду Суспільного протитрувати ці історії англійською. «Дуже хочеться поділитись зі своїми колегами та друзями-іноземцями, розширити їхні уявлення й горизонти щодо України», – написала одна з користувачок Facebook у коментарях під анонсом програми. Анастасія Гудима каже, що її Координаційний центр мовлення нацменшин має плани про переклад історій (субтитри), але це буде трохи згодом.

Чим же «Відтінки України» так сподобалися тим, хто подивився перші серії?

Однозначно, це любов: любов до життя, хобі, професії, сім’ї, церкви, громади, України. Команда Суспільного в цьому проєкті відпрацювала «на відмінно». Зйомки в дев’яти регіонах проводили редакції з тематики мовлення національних меншин з «UA: Одеси», «UA: Закарпаття» і «UA: Буковини». Регіональні філії працювали спільно з Координаційним центром мовлення нацменшин Суспільного, який розташований у Києві.

Для працівників філій Суспільного, які долучилися до цього проєкту, це новий виклик у всіх сенсах – умінні спілкуватися з героями, знімати, монтувати тощо. Перш ніж розпочати роботу, вони проходили тренінг сторітелінгу з режисерської та редакторської сценарної майстерності. Менторами були Юрій Шилов та Азад Сафаров. Нові навики дуже помітні. Не хочеться нікого образити, та раніше багато культурних і просвітницьких програм, які виробляли редакції мовлення нацменшин (та й не тільки вони) у філіях, були певною мірою занадто поетично-пафосними, затягнутими, герої говорили завчені фрази, не відчувалося реального життя, було багато сценічного та штучного в рухах. Цього разу команді Суспільного в регіонах вдалося за 12-17 хвилин (саме стільки триває кожна серія) через персональне життя героїв розкрити культуру національних спільнот і багато психологічних аспектів.

Кожен із героїв – не тільки талановитий представник національної спільноти, а й філософ, психолог, активіст, професіонал, той, без кого громада значно збідніла б, а отже, й Україна як держава. Недарма одна з героїнь «Відтінків України», писанкарка, представниця словацької спільноти із Закарпаття Йожина Ільїна каже: «Де народився, там і пригодився».

«Відтінки України» – це той проєкт, який хочеться переглядати для підзарядки любов’ю до людей і життя, де зібрана мудрість і розради на всякі випадки. Почалася «чорна смуга», щось не вийшло з особистим життям, чи на роботі проблеми – вмикаєш серію «Відтінків України», і вихід із ситуації сам по собі приходить.

Закарпатський столяр і музикант Віктор Колчар, який мав бабусю німкеню, розкаже, що «замість слухати брехливу політику» краще піде в майстерню зробити щось корисне для людей, це і є, за його словами, щастя. «Найцінніше – вірне подружнє життя» ,– вважає пан Колчар. Він не має власних дітей, та має радість від того, що навчає дітей у школі грати на різних духових інструментах, запрошує гіперактивних хлопців до майстерні освоювати столярську справу, співає з дітьми німецьких пісень.

У буковинської вишивальниці з польським корінням Марії Малицької немає ні чоловіка, ні дітей. Вона про це не розказує із жалем, ділиться про невдале кохання, наче з подружками за чаєм. Каже, що хоч і живе сама, та не відчуває самотності, бо в її будинку кожен знаходить притулок, її дім став клубом для громади. У бабусиній кімнаті жінка відкрила бібліотеку, очолила фольклорний ансамбль, де з однодумцями співає польських пісень, вишиває та зберігає традиції.

У сім’ї художника з Одещини Іллі Златова, який за національністю є болгарином, сталася трагедія. Від хвороби помер їхній син. Вони з дружиною діляться переживаннями, розповідають, як їм вдалося віднайти радість і змиритися з утратою. Дружина художника називає себе лідером, а чоловіка – виконавцем. У такому тандемі вони прожили вже 45 років.

Йожина Ільїна – зразкова бабуся і хресна. Коли потрібна підтримка старших, хочеться пригорнутися до бабусі, покуштувати її смаколики, коли шукаєш поради, щоб розправити плечі і йти вперед, то в такі дні пригодиться серія про Йожину Ільїну.

Родичі героїв «Відтінків України» переїхали в інші країни. Та ті представники національних спільнот, які залишилися в Україні, кажуть, що ні за які гроші не поміняли б державу.

Як відомо, у новинах на Суспільному дублюють спікерів, які не розмовляють українською. Якщо хтось із гостей якоїсь програми розмовляє російською, то його мови вже не чіпають. У «Відтінках України» всі герої говорять як їм зручно – на місцевому діалекті, переходять з української на мову національної спільноти чи російською з вкрапленнями слів з рідної мови. Їхні слова титрують українською. Ставлення представників національної спільноти до української мови червоною ниткою проходить майже в усіх серіях. «Хтось заговорив румунською, бесіда пішла румунською, хтось почав українською – перейшли на українську. Польська – моя рідна. Українська – державна, її треба поважати», – каже Марія Малицька. Віктор Колчар розповів, що не поступив у музичне училище, бо екзамен з української склав на «двійку». «Цілий місяць я ходив навколо училища і плакав, так хотів бути музикантом», – каже чоловік. Та сьогодні він говорить українською, а дітям, яких вчить музики та столярства, прищеплює любов до державної мови.

Тішить те, що проєкт не завершиться після трансляції всіх серій. У телецентрі «Олівець» невдовзі запрацює інтерактивний музей культур національних спільнот. Кожен із героїв проєкту зробив власноруч виріб для музею, який передаватиме традиції національної спільноти, ментальність нації й чиєсь приватне життя.

Певно, жоден комерційний канал не захотів би братися за такий задум, щоб без шоку, сенсації, інопланетян, екстрасенсів і кровопролиття розповісти про 17 національних спільнот, які живуть в Україні. «Відтінки України» можуть не принести миттєвих рейтингів філіям Суспільного. Але це якраз той проєкт, який повністю співпадає з місією Суспільного, і дуже потрібний глядачеві, щоб забути про мову ворожнечі та стереотипи щодо національних спільнот. Його, до речі, можна ставити в приклад і суспільним мовникам тих країн, де є українські громади. Щоб вони й собі знімали аналогічні «Відтінки».  Тоді не виникатиме непорозумінь, з якими я стикнулася на варшавському автовокзалі.