Галина Бабій — ведуча та журналістка, її голос — один із найбільш упізнаваних у національному мовленні. Вона працює на «Українському радіо» з 18 вересня 1987 року. В інтерв’ю «Детектору медіа» вона розповідає про свою кар’єру на «УР» і поза ним, «Українське радіо» як культурний простір, про події та імена, які визначили сучасне мовлення.

— Галино, ви з радіо вже 36 років. Цей час дозволяє відстежувати історичні речі. Який це досвід?

— «Українське радіо» — моє основне місце роботи, хоча за ці роки працювала у безлічі різних супутніх проєктів за сумісництвом, які тільки збагачували мій досвід роботи на радіо. Мій досвід саме тут був підставою, ґрунтом для того, аби ще десь працювати, — це все було взаємопов’язане.

Галина Бабій у студії (фото: Анастасія Мантач)

— Я чув історію про те, як гімн України почав лунати в етері навіть раніше за проголошення Незалежності. Це правда?

— Треба питати в інформаційників. Я точно знаю, що в мене був запис цього гімну на касеті, тому що я дружила зі львівським театром «Не журись», а вони ще у 1988-89 роках виконували програму стрілецьких пісень, розпочинали її зі «Ще не вмерла України». Я дружила з Віктором Морозовим (співак, композитор, перекладач), цей запис у мене був. Не можу сказати, що мені дозволяли його давати в ефір. Думаю, що все-таки до серпня 91-го, коли стався путч і було проголошено Незалежність, в ефірі гімн не міг лунати. Принаймні в музичній редакції, де я працювала, не лунав точно.

• Читайте також: Позивні «Українського радіо» вперше прозвучали в ефірі 80 років тому

— Як цей період переживало «Українське радіо» і ваша музична редакція?

— Коли я приїхала сюди зі Львова, де навчалася, зрозуміла, що тут ще далеко до того, аби сталися якісь зміни. Київ був ще радянським, а у Львові 87-го вже все хиталося давно. Навіть Чорнобильська трагедія в Києві не спричинила якихось соціальних хитань, принаймні тут я цього не відчула. Коли вийшла з декретної відпустки — все було  зовсім по-іншому. Це був грудень 89-го року: відбулася перша «Червона рута» в Чернівцях. Треба давати в ефір! А з іншого боку, вагалися: як давати, воно не в нашій фонотеці, не затверджено художньою радою, вже відбулося й нікого не заарештували. Всі сиділи на шпагаті. Комуністичний режим позбавив людей всілякої ініціативи, тому все важко пробивалося, але десь із 90-го року «Рута» приїхала виступати в Київ. Музична редакція наважилася відправити туди ПТС — пересувну телестанцію, автобус, щоб записати концерт лавреатів. Народний рух наростав. На концертах «Червоної рути» були Павличко, Чорновіл, Яворівський, інші активісти. Люди відчули, що не обов’язково боятися цензури чи контролю КДБ, почали ходити на мітинги та концерти. Потихеньку почалася відлига.

Перше постійне посвідчення, видане у 1988 році

1992-го утворився «Промінь», із редакторів музичної редакції: значна частина пішла на «Промінь», інша залишилася на першому каналі — фактично розділилися порівну. На першому каналі музична редакція теж мала свої відрізки, а «Промінь» був цілком музичним, туди пішли хороші редактори з музичної редакції: Алік Горський, Микола Амосов, Вероніка Маковій, Саша Васильєв, Іра Бондаренко — люди, які виросли в музичній редакції. Всі вони були з вищою музичною освітою, підхопили ідею втілювати все за принципом польського радіо. Микола Амосов розписав сітку! Пам’ятаю, як це було: хітпарад уранці, потім були інформаційно-музичні відрізки. Вважалося, що з 11 по 12-ту годину слухають домогосподарки, тому там було ретро. В обідній час — програма «На ваші замовлення»: отримували листи, заявки, їх озвучували й давали пісні. Далі йшла закордонна музика, о 18-й був Коган із годиною меломана, потім джаз Діми Гальона... Багато було людей, яких привели музичні редактори як своїх друзів. Тоді розмилося поняття, що редактор має бути людиною з профільною вищою музичною освітою: прийшли меломани, аматори, які мали колекції дисків. Розмилося й поняття, що в ефірі має звучати тільки те, що є у фонотеці та прийнято художньою радою. На офіційному рівні почали працювати зі студією «Level», звучав хітпарад цієї студії, почали працювати з фірмами звукозапису, які тоді почали виникати.

• Читайте також: «Радіо Промінь» відновило мовлення на Херсонщині

— Як уживалося «Українське радіо» з новими комерційними радіостанціями, які як гриби після дощу почали з’являтися у 90-х? Чи орієнтувалися вони в чомусь на «Українське радіо», чи намагалися переманити ведучих?

— Інших радіомовників, крім «Українського радіо», тоді (на початку 90-х. — «ДМ») і не було, вони почали з’являтися пізніше. Я була серед тих людей, які стали першими диджеями у 95-му році. Працювала на «Music Radio», це американська радіокомпанія. Перед нами було тільки «Гала радіо». «Music Radio», здається, було другим, їм були потрібні українськомовні люди, українськомовні диджеї. Де їх брати в російськомовному Києві, який на той час орієнтувався на Москву та московські радіостанції? Ну, і прийшла я та двоє акторів, ще кілька людей зі Львова. «Українське радіо» завжди було радіокомпанією з різними редакціями: інформаційною, громадсько-політичною, спортивною, музичною, дитячою. Натомість музичні FM-станції, те ж «Music Radio», — це просто плейлист і диджей, який вклинюється на початку години, у 15 хвилин тощо. За тридцять секунд ти маєш сказати, що було, що буде далі, нагадати, яка погода та де є затори на дорогах. Усе. Ну це ж «жуйка», то не були конкуренти, це абсолютно різні течії в радіомовленні. Вони паралельно розвивалися, проте я багато чого там навчилася: концентруватися, працювати за режисерським пультом. То була хороша музика, орієнтувалися на гарну попсу. Той слухач, хто слухає FM-станції, не слухав «УР», і навпаки. Це були різні світи.

Картка журналіста на фестивалі «Червона рута», 1991 рік

• Читайте також: Дослідження Internews: Перший підвищив свою аудиторію вдвічі, «Українське радіо» залишається у лідерах

— Розмовне радіо і має бути інакшим, чи не так? Чи є якесь зближення цих «світів» як тенденція?

— Є люди, яким потрібне розмовне радіо, вони цікавляться громадськими, суспільними речами, спортом, політикою, а є ті, хто любить класичну чи рокмузику. Комерційне музичне радіо вигідне тим, що може бути тлом і не заважає тобі працювати. Навіть певний час «Music Radio» мало такий слоган: «Спокійна (чи комфортна) музика».

Натомість «УР» — твій співрозмовник. Ти реагуєш, слухаєш, про що йдеться, які події, який результат футбольного матчу — це трошки інше. Я вважаю, що це радіо, з яким не відпочиваєш, радіо, з яким існуєш, із яким іде діалог. Комерційне радіо — прекрасне радіо для фону. Ти можеш щось робити, воно щось собі там жебонить і не заважає.

— Це цікаве визначення: слухач, який веде діалог і вступає в інтеракцію…

— Мене вчила редакторка Зоя Коробова: «Ти завжди маєш уявити, з ким ти говориш. Сіла читати текст — ну і що ти бубониш, кому це потрібно? Так не можна. Ти маєш уявити обличчя тієї людини, для якої ти це читаєш». Її слова: «Нас слухають не тільки дýрні». Уяви, що ти говориш для своєї мами чи брата або подруги. Завжди має бути усмішка, це викликає довірливий тон. От зараз я буду працювати вночі, і я намагаюся зрозуміти, до кого мовлю, інколи дозволяю собі якусь імпровізацію та говорю: «Ну от хто мене зараз слухає? Може, ви зараз їдете як волонтер, везете допомогу на Схід, можливо, ви спіймали нашу хвилю на окупованій території, тихенько десь слухаєте. Я тут для вас, пам’ятайте, "Українське радіо" з вами». І мені пишуть люди у вайбері: «У мене таке враження, що ви спеціально для мене працюєте!». Оце от я влучила в точку! Можливо, ви давно чекали класичної музики? Тільки «Українське радіо» під час [теле]марафону вночі може собі це дозволити: «Зараз ви слухаєте увертюру до весілля Фігаро Россіні».

• Читайте також: Хоркін: «Українське радіо» для багатьох українців залишається інколи єдиною надією і джерелом зв’язку

Я говорю саме про нічну зміну, вона скоріше викликає таку уявну розмову, а в денну люди, які слухають радіо, потребують інформації, реагують на інформаційну стрічку, шукають якихось подій і навіть вчаться на наших ефірах. Дуже багато чого потім помічала в наших конкурентів із того, що ми робимо, або навіть із того, що я роблю, бо вони також вчаться і за нами стежать.

Я була в Ірані на якомусь фестивалі, його робило «Радіо Коран». Вийшов мулла і сказав, що радіо — це дуже важливо, радіо  — це найінтимніший вид медіа.

— Це відповідальний статус. Які люди працюють у найінтимніших медіа? Чи маєте власні правила?

— Я працювала певний час і на телебаченні, у спільних проєктах, але радіо люблю саме за цю довіру, цей діалог. Телебачення так не може — там акцент здебільшого робиться на картинці, зовнішності ведучого, сенс ніби відходить на задній план. На радіо є звук, він або чіпляє людину, вухо, серце, душу, або ні. Багато є такого, що «Боже, як його такого гаркавого взяли, ну невже ж з ним не могли попрацювати?!» Якщо ти хочеш працювати на радіо, попрацюй до ефіру так, щоб ти гарно звучав; позбувайся слів-паразитів, добре орієнтуйся в ситуаціях у країні та світі. Якщо ти ведеш громадсько-політичні програми чи вузькопрофільні програми у своїй сфері — це обов’язково!

З Юрієм Андруховичем на Концерті для Міська Барбари, 17 лютого 2022 року

Я починала з музики, потім це розширилося до загалом культурологічної сфери, культурного простору України. Згодом додалися громадсько-політичні програми. Вважала за обов’язок бувати на багатьох подіях, принаймні на тих, про які я говорила в ефірі: виставки, премʼєри в театрах, музичні фестивалі, презентації книжок, зустрічі з письменниками та поетами, з усіма людьми, які є візитівками української культури… Це погано, коли керуєшся одним тільки пресрелізом або Вікіпедією (ще гірше). Ти в подіях, у середовищі — відповідно, в тебе зʼявляється величезна кількість знайомств. Це мережа твоїх контактів, і ти можеш простежити розвиток певних процесів, особистостей, навіть жанрів, сфер, які складають культурний простір.

Мені здається, що радійник має це робити, радійникові важливі голос, світогляд, поінформованість, мережа контактів людей, які причетні до тієї сфери, про яку ти говориш в ефірі.

Радійник повинен дбати про те, щоб він мав гарну мову, грамотну багату лексику; працювати над своїм тембром, слухати себе з ефіру, працювати над тим, щоб не було високочастотних «півнів» або хрипоти. Було, грішна я, бо хвора виходила на роботу взимку, тоді мене просто вивели з ефіру, сказали: «Додому!» Свій голос треба берегти, працювати над ним і прислухатися. Якщо я запрошую гостей, то маю з ними поговорити, законтактуватися, зрозуміти, як ми будемо в ефірі спілкуватися.

Існують мої ритуали. Наприклад, для когось було дивним, що я завжди ходжу на ефіри зі своєю «мочалочкою», на всіх мікрофонах є такі, з поролону. Це почалося під час ковіду, та й не проблема — купити чохол із поролону. На довгий ефір не беру чаїв чи кави, іду з пляшкою води. Ще я роздруковую тексти, це «олд скул», але для мене ручка та папір мають бути. Я там значки намалюю і знаю, що то за думка та де я її маю підхопити. Ну, і не забути, коли ти завершуєш ефір, вийти з усіх своїх акаунтів.

— Ви працюєте не лише у студії, а й на сцені. Сцену Великої зали Будинку звукозапису «Українського радіо» можна назвати, мабуть, рідною для вас. У чому, власне, магія БЗЗ?

— Це унікальне місце, він побудований на початку 70-х. Єдина на той час і до сьогодні професійна студія звукозапису в Україні, вона зроблена не з ангара чи підвалу або заводського цеху, а одразу побудована з урахуванням будівельного матеріалу, обшиття, над ним працювали фізики-акустики. Там є кілька студій: мала, студія для запису вокалу, студія для запису з електронними інструментами, велика концертна студія, де пишеться симфонічний оркестр і хор, відбуваються концерти. Навіть дерев’яні вітрила, які є над сценою, мають своє призначення — відбивають звук і впливають на те, як він надходить у мікрофони і далі, до звукорежисера, який це все записує.

З Євгеном Станковичем — зйомки проєкту «3С», UA:Перший, 2016 рік

У мережі можна знайти архівні фото різних колективів, які записувались у Будинку звукозапису, часто вони любили фотографуватися на сходинках. Дуже зручно робити панорамні фото, можна розсадити всіх на тих 32 сходинках. Я бачила чорно-біле фото, як цими сходами піднімався Дмитро Гнатюк. Був у нас такий знаменитий оперний співак, який виконував Білаша, Шамо, Верменича — всю плеяду композиторів 60–70-х років. Є на фото зі сходами Володимир Івасюк, Левко Дутківський, Софія Ротару, знаменитий диригент Степан Турчак… Мені здається, це якась історична фотозона — сходи до будинку звукозапису, ти ними йдеш у світ, який ловить історію, фіксує її у звуках, музиці. Саме в цю точку йшли покоління композиторів, аранжувальників, диригентів, виконавців, співаків, оркестрантів, а тепер цими сходами йдуть люди на концерти. Там формувалася українська школа звукорежисури, що виховала тих режисерів, які працюють зараз, зокрема Андрія Мокрицького. Всі ці люди мають вищу музичну освіту, щоб уміти читати партитуру, знати, як визвучити, де виставити мікрофони. Це складна робота, яка вимагає високої фаховості, тому БЗЗ також є школою української звукорежисури, місцем, де вона почалася та розвивається нині.

— Зараз на слуху проєкт «Українського радіо» «Я — віртуоз», де юні інструменталісти — діти та підлітки — виконують серйозні дорослі твори разом із Симфонічним оркестром «Українського радіо». Цей проєкт ви ведете зі сцени БЗЗ. Як він починався, які ваші враження від нього?

— Від 2010 року це були грандіозні мистецькі історії, ми їх знімали п’ять років. А «Віртуоз» почався скоріше у 17-му році, зараз ми вже п’ятий сезон знімаємо. Він про талановитих дітей з унікальними здібностями. Перед тим, як потрапити на нашу сцену, вони вже показали себе на всеукраїнських, міжнародних конкурсах, іноді вони здобули гран-прі. Це діти, які повинні мати майбутнє як виконавці. Коли вони вчаться, беруть участь у конкурсах, — це локальна професійна аудиторія: викладачі, батьки, їхні колеги, а «Віртуоз» дає їм можливість розголосу, вони мають телеефір, радіоефір, із ними записують інтерв’ю. Вони відчувають підтримку, розуміють, що вони є повноважними представниками України як виконавці. Не знаю, як буде після війни, тому що багато викладачів роз’їхалися та знайшли собі місце, особливо педагоги початкової ланки. Я вважаю, що це складова державної політики: дати нашим дітям зрозуміти, що їх як наших громадян підтримує суспільство, держава та медіа, що в майбутньому вони стануть візитівкою, можуть бути культурними посланцями у світі. Це меценатський проєкт, я вважаю його великою підтримкою та важливою взаємодією молоді із Суспільним мовником.

Завжди запам’ятовуються найменші, тому що коли виходять дітки 6-7 років і грають з оркестром — це завжди ефект Моцарта. У нас починали маленька скрипалька Маргарита Почибут, харків’янин, скрипаль Корній Шелдунов, виступав з оркестром юний піаніст Андрій Заходякін, переселенець із Донецька. Пам’ятаю, як Богдана Півненко виводила на сцену своїх маленьких дівчаток, вони грали на скрипці, навіть на «половинці». Сестри Кисляк, переселенки з Донецька, вони втекли від війни, від окупації. Ти бачиш іскру Божу: цій дитині потрібен тільки добрий ґрунт, тобто хороша педагогіка, підтримка батьків — і вона буде розвиватися. На жаль, були випадки, коли ми бачили талановитих дітей, а потім виявилося, що вони покинули інструменти, припинили грати. Через сукупність обставин, як-от виїзд від війни в іншу країну, наприклад.

— Від музичних програм та «Мистецьких історій» ви прийшли до суспільно-політичного мовлення. Чим відрізняються ці напрямки, в чому їхня специфіка?

— Всім! Я ж не сама перейшла, так склалися обставини. Коли почалася війна у 2014 році, всіх ведучих програм зібрали та сказали, що ми не можемо не говорити про війну, цьому має бути відведено більше часу. Мені було важко, треба було зі своєї сфери, де наче риба у воді й усе напрацьовувалося роками, перейти до розмов про політику. Я ніби ходила по крихкому льоду, не знала, про що можна говорити, які є нюанси, не була в курсі бекґраунду того чи іншого питання. Як можна, наприклад, про судову реформу говорити сьогодні, якщо я не знаю, що там двадцять років робилося та в якому вона стані? Зараз я вже набагато краще розбираюся, тоді редакторська робота була для мене дуже важливою, редактори мені допомагали з розумінням деяких нюансів. Війна сама навчила, як про неї говорити, і нині вже справді почуваюся «універсальним солдатом».

— «Українське радіо» — це серйозно, суспільний мовник. Але ведучі — живі люди. Ви дозволяєте собі емоції під час етерів?

— З війною, особливо повномасштабною, я стала дуже тонкосльозою. Є речі, які справді вражають. У нас (у студії прямих ефірів. — «ДМ») є кнопка, яку можна натиснути, щоб відкашлятись або ковтнути водички й продовжити далі. Ми живі люди, ти не мусиш бути машиною.

Я люблю живий ефір, коли можна і посміятися, пожартувати, іноді навіть поспівати. Раніше диктори мали сухо прочитати те, що їм зробив інформаційний відділ. Я не дикторка, а ведуча, яка веде діалог. Напевно, мої колеги-інформаційники не мають права на те, щоб усміхнутися або щоб голос задрижав. Головне — не говорити дурниці, неправди; це не пафос, воно так і є. Люди слухають тоді, коли ти з ними.

У студії з Масі Найємом

— Війна сильно змінила ефір як телебачення, так і радіо в Україні. Яким радіо вийде з воєнного досвіду? Чого зараз не вистачає в етері?

— Мені б дуже хотілося, щоб у якийсь певний відрізок ефіру повернулися авторські програми, розмови, які б розкривали сутність подій і процесів. Я сумую за своїми «Династіями». Це була програма, яку я робила багато років, відстежувала родини, в яких кілька поколінь — в одній професії. Це були не тільки відомі люди з Києва, я знаходила дивовижних героїв, коли, скажімо, у селі на Вінниччині з діда-прадіда всі родини робили верети, виткані з домотканих смужок, товстої нитки або порізаних старих речей, килимки грубого плетіння, накидки на дивани. Майже в кожній хаті в цьому селі був верстат. Династії цим займалися із покоління в покоління, а потім, із початком промислового виробництва, ясна річ, це зникло. Один етнограф, краєзнавець, узявся відродити це все, до того ж крафтове виробництво популярне на всіх ярмарках. Виявилося, що на все це село залишилося кілька зламаних верстатів. Вони все відновили та зробили фантастичну артіль. Я такі історії страшенно люблю, вони тримають на цій землі, укорінюють.

Щодо теперішнього часу, то будь-який досвід — це досвід. Попри те, що ми зараз не маємо яскравого самовираження в ефірі, як раніше, марафон учить тімбілдингу, адже ми маємо працювати як єдина команда; витривалості в нічні та ранкові ефіри, адже ти маєш знайти в собі ці сили, щоби працювати. Якщо десь оголошена повітряна тривога, ти не маєш права це проґавити, ти маєш стежити за всім, вивчити імена та посади всіх віцепремʼєрів, премʼєрів, премʼєр-міністрів, речників усіх родів військ — усього, що ти маєш на екрані.

• Читайте також: «Українське радіо» презентує новий проєкт «Щоденник спротиву»

— Що вас мотивує продовжувати працювати на «Українському радіо» після стількох років, чи бачите ви якусь цінність саме у цьому мовнику?

— Найголовніша цінність — уже в назві. Це саме «Українське радіо». Радіо, яке має мовити за будь-яких умов. Навіть якщо все зупиниться і ніхто не зможе вийти в ефір, «УР» — зможе. Люди, до речі, на це зважають. Багато хто може сказати: «Я в житті слухав "Українське радіо", моя мама слухала "Українське радіо", мої батьки слухали» — і всі будуть згадувати якісь знакові програми, ефіри чи навіть наші позивні. Тому ми — голос України.

• Читайте також: «Війна створює можливості. Суспільне скористалося цим». Як представники комітету гуманітарної та інформполітики ознайомлювалися з роботою НСТУ

«Говорить "Українське радіо" — слухає весь світ». Якщо все перестане мовити, світові про Україну буде нагадувати «Українське радіо». Ми будемо знаходити будь-який спосіб, аби сказати: «Говорить Київ». Це крута фраза, вона означає, що ми є, держава і нація є. Мені здається, що бути голосом держави, народу, нації — важливіше, ніж заробітки. Не хочу принижувати комерційні станції чи FM-станції, але місія мовника, який хоче бути голосом нації, голосом держави — крутіше за будь-що.