За понад двадцять років у професії Юлія Галушка пройшла шлях від репортерки регіонального телебачення до ведучої загальнонаціонального ефіру. У квітні цього року вона долучилася до команди Суспільного мовлення та є ведучою вечірніх ефірів інформаційного проєкту мовника «Суспільне студія» на Першому каналі. Крім цього, вона є співзасновницею ютуб-проєкту «Говорить і пояснює» та редакторкою проєкту Ukrainian Witness.

Юлія Галушка переконана, що під час війни журналістика стала значно людянішою, а глядачі дедалі більше потребують не швидких повідомлень, а пояснень і контексту.

Чому Суспільне не має гнатися за клікбейтом, як працює команда на міжнародних подіях, що найбільше запам’яталося під час Ukraine Recovery Conference та навіщо журналістові залишатися живою людиною в кадрі — про це в інтерв’ю «Детектору медіа» розповіла журналістка та ведуча Юлія Галушка.

— Юліє, в одному зі своїх інтерв’ю ви розповіли, що з 12-річного віку мріяли працювати журналісткою в новинах. А з чого розпочався ваш шлях у професію?

— У нашій родині завжди дивилися новини. Це те, що я добре пам’ятаю ще з 12 років. Пам’ятаю події того часу, пам’ятаю, як бачила їх у телевізійних випусках. Тому мене дивує, коли люди мого віку не знають якихось очевидних для мене речей.

У школі ти ще не дуже розумієш, що таке журналістика. Здається, що якщо добре пишеш твори, то можеш бути журналістом. Я дописувала до дитячо-юнацької газети в Черкасах. Це був радше гурток за інтересами: ми писали про місцеве життя, перекладали тексти, нам пояснювали, як правильно працювати з матеріалами. Це був перший досвід.

Пам’ятаю ще один момент, який дуже вплинув на мене. Ми поїхали на річницю перепоховання Тараса Шевченка на Чернечу гору. Поруч працювали телевізійники. І я пам’ятаю, як журналістка прям на коліні щось відписувала і шикнула на нас, щоб ми не шуміли, бо вона працює. Чомусь саме тоді я подумала: мені це цікаво.

Вступила до університету і там мені якось так стало відразу нудно, вже на першому курсі зрозуміла, що мені замало лише навчання. Хотілося працювати. Тому пішла журналісткою в новини на місцеве телебачення в Черкасах. Паралельно навчалася в університеті й одразу вчилася працювати «в полях».

Ніколи не думала, що хочу бути ведучою. Мені подобалося бути репортеркою. Саме інформаційна журналістика завжди була тим, чим я хотіла займатися. Це те, що мені цікаво, я люблю новини, серед ночі їх можу читати. Моє життя — це новини.

— Як відбувся перехід від репортерської роботи до посади ведучої?

— У Черкасах це сталося доволі швидко. Шукали ведучу новин, і я спробувала. І далі вже поєднувала: кілька днів — робота у студії, а в інші — продовжувала працювати журналісткою.

Юлія Галушка

— Згодом ви перейшли з регіонального телебачення на загальнонаціональне. Чи змінилася робота ведучої під час повномасштабної війни?

— Так, дуже. Прямий ефір завжди складний, але зараз стало значно важче. Болю стало настільки багато, що від нього вже неможливо відсторонитися.

Раніше можна було якось зібратися перед ефіром. Зараз буває, що емоції просто неможливо стримати. І хоч би який у тебе був досвід, усе одно можеш схибити.

— Багато журналістів говорять про це. Якщо раніше емоційність у кадрі вважалася непрофесійною, то чи змінилося це зараз?

— Мене вчили бути максимально стриманою та відстороненою. Зараз для цього вже немає простору. Це наша країна, наше життя, наша війна.

Так, я розумію, що надмірні емоції можуть викликати дискусії щодо стандартів. Але дедалі частіше ловлю себе на тому, що просто не можу бути абсолютно «над» тим, що розповідаю.

І як глядачці мені теж цікавіші живі люди. Люди, які не приховують, що переживають. Тоді розумієш, що перед тобою не просто людина, яка читає текст, а особистість.

— У квітні ви долучилися до команди Суспільного й наразі є ведучою вечірніх ефірів «Суспільне Студія» на Першому каналі. «Суспільне — це стандарти без гонитви за клікбейтом. Мені близький цей підхід — відповідальність перед глядачем і повага до нього. Не просто повідомляти, а пояснювати, вводити у контекст, допомагати розібратися, давати майданчик для дискусії», — прокоментували ви співзвучність цінностей із Суспільним. За майже три місяці роботи на Суспільному чи не змінилися ці відчуття? Очікування справдилися?

— Так, повністю. Ще до переходу я уважно стежила за ефірами Суспільного. Мені дуже імпонувало те, що робить Суспільне. І як робить. Тут є величезна мережа кореспондентів по всій країні.

Я добре пам’ятаю перший день повномасштабного вторгнення: коли бої вже точилися на околицях Сум, звідти виходили репортажі. Так само працював Херсон в окупації.

І водночас Суспільне не спекулювало на заголовках і не займалося нагнітанням. Усе було виважено, спокійно, без гонитви за сенсаціями.

Часом мені самій складно не зірватися в емоції, але тут є дуже правильний баланс. І я розумію, що саме в цьому проявляється повага до глядача.

Тому мої очікування повністю справдилися.

— Якби вам потрібно було кількома словами описати ці перші три місяці на Суспільному, які це були б слова?

— Насамперед — цікаво. Друге — небайдуже. Попри те, що Суспільне асоціюється зі спокійною, виваженою подачею інформації, мене тут оточують дуже небайдужі люди. І мені це страшенно подобається.

Усі переймаються тим, що роблять, думають про результат, аналізують, що можна покращити. Наприклад, після URC ми детально розбирали, що вдалося, а що наступного разу можна зробити краще.

І третє слово — цінність. Ми робимо те, що справді має значення. І я отримую від цього велике задоволення.

Юлія Галушка

— Як, на вашу думку, за час повномасштабної війни змінилися очікування аудиторії від людини в кадрі?

— Мені здається, дуже вплинуло те, що люди почали масово отримувати інформацію з телеграм-каналів. Це швидкі новини, які нерідко з’являються без достатньої перевірки, перепощуються один в одного і часто спотворюють картину. Тому зараз аудиторія очікує від телебачення іншого. Не просто повідомлення факту, а пояснення, контексту, відповіді на запитання «чому?» і «що це означає?».

Саме про це я говорила, коли переходила на Суспільне: потрібно більше пояснювати, більше розповідати про людей. Сухі заголовки люди вже прочитали в телеграмі. Телебачення має давати повну картину.

Я часто читаю коментарі під ефірами на ютубі. І в мене складається враження, що глядачам сьогодні потрібна насамперед людина. Не диктор, який просто читає текст, а співрозмовник, який пояснює і говорить із ними чесно.

Саме тому ми зараз бачимо таку популярність подкастів і персоналізованих ютуб-проєктів. Я повертаюся до того, що людям важливо бачити живих людей.

— Ви сказали, що читаєте коментарі. Чи був якийсь відгук від аудиторії, який особливо запам’ятався?

— Є різні коментарі. Є люди, які пишуть анонімно й дозволяють собі те, чого ніколи не сказали б особисто. До цього потрібно ставитися спокійно. Але є й дуже конструктивний зворотний зв’язок.

Є глядачі, яких я ніколи не бачила наживо, але ми вже багато років спілкуємося в соцмережах. Вони пишуть про теми, які їх зачепили, діляться враженнями, іноді звертають увагу на якісь речі в оформленні студії чи подачі. І це цікаво, тому що люди бачать продукт зовсім не так, як ми всередині редакції.

— А як ви ставитеся до конструктивної критики?

— Звичайно, критика нікому не подобається. Але ми не можемо бути абсолютно об’єктивними щодо себе. Тому потрібно читати, аналізувати, рефлексувати й робити висновки. Якщо це конструктивна критика — я завжди до неї дослухаюся. Інша справа — відвертий хейт. Його потрібно вміти відрізняти від критики.

Юлія Галушка на Ukraine Recovery Conference у Гданську

— 25 та 26 червня у місті Гданськ відбулася Ukraine Recovery Conference (URC), де Суспільне організувало виїзну студію безпосередньо на основній локації. Ви та Жанна Безпʼятчук були ведучими. Чим цей досвід відрізнявся від роботи у звичайній телевізійній студії?

— Передусім це був мій перший досвід роботи у виїзній студії на Суспільному. Насправді це дуже складний процес. Окрім нас із Жанною працювала велика команда: оператори, інженер, звукорежисер, продюсерка. І я справді захоплююся тим, як злагоджено всі працювали, адже труднощів виникало дуже багато.

По-перше, це чужа локація, інші технічні умови. Навіть дрібниці, як-от інші розетки, можуть створювати додаткові складнощі.

По-друге, ми працювали фактично в холі цього центру з великим потоком людей. Було дуже шумно: часом важко було почути навіть співрозмовника, не кажучи вже про те, щоб чути ефір у вусі.

І ще одна складність — графіки гостей. Я готувалася до інтерв’ю практично з усіма провідними учасниками конференції, але розклад постійно змінювався. Домовленість на 14:00 зовсім не означала, що розмова відбудеться саме о цій годині. Хтось переносив зустріч, хтось скасовував її, у когось змінювався графік буквально в останню хвилину. Тому потрібно було бути готовою практично до будь-якого розвитку подій.

Водночас дуже допомагала команда. Кожен відповідав за свою частину роботи, тому я могла зосередитися насамперед на ефірі. Крім того, це був ще один цікавий виклик, бо Суспільне — конвергентна платформа. І крім телевізійного ефіру, потрібно було зробити матеріали для новинного сайту, цифрових платформ, соціальних мереж. Хіба що з радіо цього разу не працювала. Мені подобаються такі виклики.

— Що стало для вас найбільшим викликом у Гданську? Ви вже згадали про труднощі, але, можливо, було щось, що запам’яталося найбільше?

— Я досить спокійно ставлюся до такого робочого хаосу. Новини привчають до того, що ситуація може змінитися будь-якої миті. Тому не можу сказати, що було щось надзвичайно складне. Найважче — це відсутність визначеності. Хотілося мати чіткий план, але він постійно змінювався. Не всіх гостей, яких планували, вдалося запросити до ефіру. Це, мабуть, і було найбільшою професійною складністю. Фізично теж було непросто. Робочий день починався рано.

— О котрій?

— Приблизно о 7:30 ми вже мали бути на контролі безпеки. Особливо в перший день, коли приїхали урядові делегації, людей було дуже багато, тому перевірка займала чимало часу. Хоч офіційно конференція тривала два дні, фактично робота починалася ще напередодні через супутні заходи. Ефіри стартували ближче до десятої ранку, але до цього потрібно було все підготувати, зробити ввімкнення для новин, анонси. Останнє пряме ввімкнення в мене було о 19:15 за київським часом. Потім ще записували матеріали на наступний день, робили відео для цифрових платформ. У результаті робочий день тривав приблизно дванадцять годин. Це більше, ніж у київській студії. Але я нормально до цього ставлюся. Якщо є особливі умови, потрібно зробити максимум із того, що можеш.

Юлія Галушка під час роботи виїзної студії Суспільного в Гданську

— А що найбільше запам’яталося з позитивного?

— Передусім люди. На конференції були представники багатьох українських громад, які шукали партнерів та інвесторів для своїх проєктів. Було дуже зворушливо бачити, з якою наполегливістю вони знайомилися з людьми, презентували свої ідеї, шукали можливості для співпраці.

Дуже вразила і зона воєнних технологій. Представники українських компаній із величезним ентузіазмом розповідали про свої розробки — дрони, наземні роботизовані комплекси, інші технології.

Ще один момент. Конференція проходила на тлі загострення у відносинах між Україною та Польщею. Але на місці ми цього абсолютно не відчули. Навпаки, поляки дуже допомагали. Багато хто говорив: «Не звертайте уваги, це політика».

Дорогою назад ми познайомилися з норвежцями та данцями, які переганяли в Україну позашляховики для військових. На той момент вони вже доставили понад 560 автомобілів. Мене дуже вразило, що люди у свої вихідні збирають кошти, купують машини, повністю їх комплектують і власноруч переганяють в Україну.

Попри втому й дуже насичений графік, після Гданська у мене залишилися дуже світлі емоції.

— Наскільки, на вашу думку, важливо, щоб Суспільне було присутнє на таких міжнародних подіях саме у форматі виїзної студії?

— Це надзвичайно важливо. По-перше, йдеться про присутність України на міжнародному рівні. Якщо конференція присвячена Україні, то український суспільний мовник має бути там представлений повноцінно — зі студією, прямими ефірами, власним майданчиком. По-друге, це можливість заявити про себе. До нас підходили люди, знайомилися, цікавилися, хто ми, звідки, що робимо. І, звісно, це важливо для української аудиторії. Ми маємо показувати події безпосередньо з місця, а не лише переказувати їх із Києва.

— У березні разом із Сергієм Шинкарчуком ви запустили ютуб-проєкт «Говорить і пояснює». Розкажіть про цей проєкт. Як з’явилась ідея та яка основна місія проєкту?

— Раніше в мене вже був історичний телевізійно-ютубний проєкт «Параграф». Коли його закрили, я зрозуміла, що все одно хочу продовжувати працювати саме в цьому напрямі, але вже у власному форматі. Я дуже люблю історію. Але найбільше мене цікавлять люди. Тому цей канал — не лише про історію. Він про людей, явища, процеси, які сформували нас такими, якими ми є сьогодні. Ми пояснюємо те, що цікаво насамперед нам самим, і сподіваємося, що це буде цікаво й глядачам.

Поки що минуло замало часу, щоб робити якісь висновки щодо розвитку каналу. Ми лише нарощуємо аудиторію, працюємо над новими випусками й шукаємо свій формат. Останній випуск, наприклад, був присвячений звичайній кухонній солі.

У нас із Сергієм Шинкарчуком, із яким ми ще робили «Параграф», збереглася чудова співпраця. Зараз ми разом працюємо над новим каналом і фактично порівну розподіляємо всю роботу.

— Ви також працюєте редакторкою проєкту Ukrainian Witness. Як почалася ця історія?

— У лютому 2022 року Віталій Дейнега написав у фейсбуці: «Якщо ви щось умієте — допомагайте, розповідайте Україні та світу про війну». Так я почала волонтерити. Спочатку ми створювали матеріали для іноземних телеканалів. Потім я то відходила від проєкту, то поверталася, але зв’язок із ним ніколи не втрачала. Для мене це дуже особиста історія. Я була поруч із самого початку, тому цей проєкт для мене дуже близький. Допомагаю редакторською роботою, використовую свій професійний досвід там, де він може бути корисним.

— У вас дуже багато різних напрямів роботи. Чи є ще щось, що хотіли б реалізувати, але поки що не вистачає часу?

— Насправді все, чим я займаюся зараз, дуже логічно між собою пов’язане. Є інформаційне мовлення, яке я люблю вже багато років. Новини — це моя стихія. Якщо мене запитати, що відбувається у світі, майже завжди знатиму відповідь, бо постійно читаю новини. Є історія, яку так само люблю досліджувати й про яку розповідаю на своєму ютуб-каналі. І є воєнне медіа, якому допомагаю. Робити все, щоб Україна вистояла — це зараз найважливіше.

Фото надані Юлією Галушкою