Роман Сухан, Суспільне: «Без бронежилета з написом Press мої документи перевіряли на кожному кроці й готові були побити»

Роман Сухан, Суспільне: «Без бронежилета з написом Press мої документи перевіряли на кожному кроці й готові були побити»

08:42,
4 Квітня 2022
3727

Роман Сухан, Суспільне: «Без бронежилета з написом Press мої документи перевіряли на кожному кроці й готові були побити»

08:42,
4 Квітня 2022
3727
Роман Сухан, Суспільне: «Без бронежилета з написом Press мої документи перевіряли на кожному кроці й готові були побити»
Роман Сухан, Суспільне: «Без бронежилета з написом Press мої документи перевіряли на кожному кроці й готові були побити»
Студійний ведучий, який став польовим журналістом і не пропускає в Києві та околицях жодної гарячої точки, розповів про труднощі під час зйомок і що було найстрашнішим за час війни.

Останні два роки Роман Сухан працює на суспільному телеканалі «UA: Перший». До початку великої війни він вів «Суспільну студію» та програми, які стали її продовженням. Він — один із працівників Суспільного, які залишилися в Києві й вийшли працювати в поле з телефоном у руках. Роман на власні очі бачив у Києві місця вибухів, допомагав евакуювати людей через річку в селі Романівці, знімав історії, які навіть найчерствіших розчулять до сліз. Зараз він працює для Суспільного та російськомовного телеканалу «Настоящее время», який є проєктом «Радіо Свобода» та «Голосу Америки». Про місяць роботи під час війни він розповів в інтерв’ю «Детектору медіа». Нам вдалося поговорити з Романом пізно ввечері після його включень, які завершуються о 21:00. На той час у Києві оголосили повітряну тривогу.

— Романе, де ви зараз?

У Києві, вдома.

— В укриття не ходите?

Жодного разу там не був, не проміняв тепле й комфортне ліжко на бомбосховище. (Ходити в укриття під час повітряних тривог потрібно обов’язково, тож ми рекомендуємо не наслідувати дії героя інтерв’ю, – ДМ). Із першого дня не боявся прильотів, ракет, вибухів. Якщо воно має по мені прилетіти, то ніяке укриття не врятує. Не те що я фаталіст, але вірю: якщо воно має прилетіти і мене вбити, то так і буде.

— Цим ви створюєте проблеми для друзів і родичів, всі хвилюються за вас і, напевне, постійно телефонують з одним запитанням: «Як ти?»

Я вже так налаштував свою маму й родичів, що вони таких запитань не ставлять. Питання «Як ти?» мене найбільше бісить. Коли мене питають, як я, я можу грубо відповісти.

— Мама перша телефонує? Чи ви їй телефонуєте, коли маєте вільний час?

Вона приблизно зрозуміла мій графік роботи — з 7:00 до 21:00. Інколи вона сама дзвонить, щоразу кажу, що зайнятий, передзвонюю ввечері, якщо не забуваю.

— Як починається ваш робочий день? Що ви робите із сьомої ранку?

Десь о шостій я автоматично прокидаюся. Дуже часто орієнтовно о 9:00 я вмикаюсь у програму про Україну на «Настоящее время», перед тим мені треба все перечитати, підготуватися, подивитися, що сталося за ніч. Або якщо зранку я бачу, що прилетіла ракета в будинок у Києві, то відразу з колегами виїжджаємо на місце події.

Журналіст розповідає, як живуть тварини у Київському зоопарку

— До того ви були ведучим Суспільної студії. У перший день війни теж працювали у студії.

24 лютого я прокинувся на світанку; мабуть, були вибухи, я не пам’ятаю. У телефоні вже було багато переписок про марафон, що почалася війна. Ми швидко організувалися, багато ведучих поїхали в телецентр. Я зрозумів, що зранку там точно не потрібний, склав графік роботи ведучих на день, попросив тих, хто ще не доїхав, залишатися вдома, і я в тому числі, та ліг далі спати.

— Маєте здорові нерви.

Мені здається, що я адекватно все сприймаю. Я залишився вдома відпочити, щоб замінити колег із ранкової зміни. У перший день на роботу вийшло дуже багато ведучих і один випусковий редактор, всі решта чи повезли дітей у безпечне місце, чи просто не вийшли. Ми на ходу повністю міняли підхід до роботи, мали дисбаланс робочих сил.

Останнє фото перед війною. Роман Сухан у студії з журналістом Суспільної студії Віталієм Лисенком

— Після цього в ефірі «UA: Першого» та інших загальнонаціональних каналів почали ретранслювати телеканал «Рада».

До нас в ефірку прийшли з каналу «Рада» і сказали, що ми припиняємо мовлення і маємо ретранслювати «Раду».

— Ви тоді написали у фейсбуку, що це було рейдерське захоплення. Досі не змінили думку?

Я залишаюся при думці, що пропаганда не корисна із жодного боку для жодної країни; вона якоюсь мірою потрібна, але не повністю. Навіть під час війни пропаганда шкідлива. Бо коли ми захоплюємося перемогами і не бачимо проблем і втрат, на нас чекає сюрприз, і він буде дуже болісний. Але я підтримую те, що зараз робить наш національний марафон.

У перший день війни з колегами після спецетеру про війну

— Під час марафону багато говорять про втрати росіян, але мовчать про наші втрати…

Я дивлюся марафон, сам у нього вмикаюся регулярно. Ніхто не цензурує й не фільтрує, що я маю казати. Якщо я бачу загиблих, то я про них розповідаю. У цьому сенсі марафон не є повноцінною пропагандою, в ньому є баланс, різні канали мають різні підходи.

— Чи є цензура в марафоні?

— Жорсткої цензури немає. Є самоцензура в багатьох ведучих і журналістів. Я іноді бачу сюжети, які ніхто не правив, ніхто не казав журналісту так робити: людина так вважає, просто ніхто цього не зупиняє. Технічні моменти можна покращити.

— Що в марафоні та в медіа загалом ви хотіли би змінити?

Мені не подобається слово «орки», тому що це міфічні істоти, а на нас напали не міфічні істоти, а росіяни зі зброєю. Не розумію, чому в телеефірі росіян називають «кацапи», «москалі». Мені хочеться, щоб телебачення було інтелігентне, від слова іntelligent — розумне. Не подобається, коли використовується пропагандистська, перебільшена мова, коли ведучі в ефірі кажуть, що це боротьба світла з темрявою. Навіщо це? Це війна Росії проти України. Іноді ведучі переборщують і вживають надмірні оцінки, хай навіть позитивні, але без цього можна обійтися. В цілому ідея об’єднати всі канали в один марафон непогана, тому що ресурс каналу «Рада» не може покрити 24/7 повноцінну трансляцію, а вона потрібна.

— Як, на вашу думку, з цим викликом упоралося Суспільне? Які були труднощі?

Коли в перший день я вийшов в ефір, ми відкривали комп’ютер і читали всі новини з екрана, які падали. Це було не телебачення, а радіо, ми не показували відео, яке з’являлося, не показували картинки. Не було когось, хто це організував би в систему.

До того, як вийти в ефір, я побіг в ефірку дивитися, як це працює, як це можна організувати, щоб ми з комп’ютера виводили зображення на екран. Виявилося, що ми не були готові до цього, нам не вистачало людей, у нас був хаос. Керівництво вирішувало інші завдання, ми робили все, що могли, але мені здається, ефір міг виглядати набагато краще.

— Як почалася ваша співпраця з каналом «Настоящее время»?

Після того, як Суспільне почало ретранслювати «Раду», ми не мали власних ефірів. В той же день мені подзвонили з «Настоящего времени». Колись давно я працював у них в Празі над розслідуванням, вони мене знали як журналіста з Києва, який став очевидцем подій. Я тоді вперше ввімкнувся до них, після чого взяв телефон, згадав 15 років кореспондентської роботи, пішов у поле і щодня знімав, що відбувається, записував коментарі, фільмував людей у різних місцях, на телефоні ж монтував, відправляв у Прагу і вмикався у «Настоящее время».

Зараз ми маємо історичний момент, про який журналісти можуть тільки мріяти, коли ти робиш важливі речі, на які звертає увагу весь світ. Це реально важливо, корисно й дуже відрізнялося від того, чим я займався два роки до того, розповідаючи про пенсії в Суспільній студії. Звісно, що я запитав у свого керівництва, чи маю право співпрацювати з каналом «Настоящее время», зважаючи, що досі працюю на Суспільному. Мені дозволили.

— Перші великі репортажі для каналу «Настоящее время» ви робили з оператором Іваном Любишем-Кірдеєм. Продовжуєте разом працювати?

Іван Любиш-Кірдей — штатний оператор «Настоящего времени», він працював із кореспондентом Борисом Сачалком. Коли Київ почали обстрілювати, Борис вивозив дружину з дітьми на захід, цей час мені дали попрацювати з Іваном. Це було тільки три дні на початку березня. Ми знімали в Романівці, в Пущі-Водиці й Гостомелі, на вокзалі. Потім повернувся Борис.

Фотокор Reuters зафільмував як Роман Сухан з Іваном Любиш-Кірдеєм вибігають із-під обстрілів у Романівці

— Хто зараз входить у вашу команду?

Суспільне дало мені й Сергію Швецю автомобіль, дало можливість заправлятися. Сергій був редактором на Суспільній студії, і зараз рахується по штату. Ми працюємо вдвох. Часом із нами ще працює фотокореспондентка Суспільного Єлизавета Серватинська.

— Підхід до роботи в «Настоящему времени» відрізняється від роботи на Суспільному та на інших українських каналах?

Не хочу нікого образити, але мені з першого дня дуже сподобалося, як організована робота на «Настоящем времени». Вони оперативно й дуже швидко показували все, що відбувається, в них з першого дня були вагомі експерти. Вони одразу почали системно підходити до роботи. Один кореспондент відстежував бойові дії й наносив на мапу всі гарячі точки. З цією картою вони вмикалися кожні пів години. В той момент, коли ти дивишся в інтернет і в тебе розбігаються очі, де що бахнуло, в них на карті видно всю картину бойових дій, хто де наступає, де які гарячі дії, ти уже складаєш собі повну картинку. У перші дні війни я включав українські канали й був шокований, що вони показують: це було радіо замість телебачення. Ведучі щось розказували, включали фахівців, які з дому розповідали, що відбувається.

У перший день зранку на Суспільному естафету взяли новини, де залучили регіональну мережу кореспондентів, і це був правильний підхід. Якщо порівняти, як із перших днів війни розвивалося «Настоящее время» і як розвивалися українські канали, до чого вони зараз прийшли, то мені більше подобається те, що робить «Настоящее время». Люди працювали з ранку до ночі без відпочинку. Я знімав матеріали, і за десять хвилин вони були уже в ефірі.

— Із переїздом Суспільного у Львів налагодилася робота?

Спочатку мої колеги були шоковані. У Києві все недосконало працювало, хоча ми мали багато часу підготуватися, техніка була нова, можливості були. Вони поїхали до Львова на техніку, якої ніколи не бачили, люди вперше познайомилися. Редакція каламбурна, з різних редакцій різні люди, на багатьох позиціях люди, які цим ніколи не займалися. Спершу це працювало не дуже добре. Я пересилав купу матеріалу, а в ефір нічого не виходило, показували тільки мою голову. Зараз усе змінилося, з кожним моїм включенням на Суспільне все набагато краще. Вже були ідеальні ввімкнення, коли показали всі відео, коментарі, які я зняв на телефон, змонтував і надіслав. Зараз робота налагоджується, хоча ще далека від ідеалу. Можу пояснити це малим ресурсом у Львові: у випускових групах немає кореспондентів.

— Знаю, що є люди, які приїхали до Львова з інших філій і хотіли працювати, та їм відмовили, бо все зайнято.

На телебаченні розробили сітку, яку наповнили людьми, і все, більше не беруть. Хоча мені здається, що треба набагато більше людей.

Пам'ятник княгині Ользі обкладають мішками

— Ви співпрацюєте з іншими медіа? У вас беруть відео іноземці, маєте включення?

У мене є багато запитів щодо відео і роботи, та я всім відмовляю на старті. Я фізично з цим не впораюся. Для деяких журналістів зараз є можливість на війні заробити, іноземні ЗМІ платять хороші гроші. Та в мене таке завдання не стояло з першого дня. Я хотів доносити інформацію, в мене є для цього всі інструменти. Я можу доносити інформацію до України через Суспільне і до світу через «Настоящее время», в якого велика міжнародна аудиторія, зокрема пострадянська. 50% аудиторії «Настоящего времени» на початку війни були з Росії, мені здається, саме їм треба доносити реальну картину. У Празі є велика українська команда. «Настоящее время» — це половина росіян, половина українців, є ще представники інших пострадянських країн. Дуже добре, що є українські потужні редактори і ведучі, які неформально підходять до роботи. Якби там працювали росіяни, хоч які лояльні вони є, все одно під російським кутом дивилися б на ці події.

— У сюжетах «Настоящего времени» часто є погляд Росії, а потім України.

Якби ми говорили про формальний баланс, то теоретично ми мали б казати: «У Міністерстві оборони України заявили..., у Міністерстві оброни Росії заявили…». Але якщо ми розуміємо, що з боку Росії озвучують фейки, то це не баланс. Це означає, що ми маємо дати позиції міністерства Росії про біолабораторії, але після ми маємо не дати баланс України, а розвінчати міф, який озвучило міноборони Росії. Бо це не позиція Росії, а фейк, який треба спростовувати.

— Ви спілкуєтеся зараз із друзями з Росії?

Мої друзі-росіяни не живуть у Росії. Я дружу з росіянами з «Настоящего времени» і Бі-бі-сі, які були змушені поїхати з Росії, тому що не могли там працювати. Один друг залишався в Росії, але він антипутінський, опозиційний до влади. Зараз із ними не спілкуюся свідомо, хочу перечекати. Не хочу зіпсувати стосунки. Мені насправді шкода росіян із антипутінською позицію. Тепер вони погані для всіх — для своїх зрадники, бо називають війну війною, для українців зрадники, бо вони росіяни. До пропутінських росіян немає ані крихти жалю.

Багато росіян із «Настоящего времени» просили в мене вибачення за те, чого не робили. Я не знаю, як на це реагувати. Я на них зла не тримаю, а з іншого боку: що вони зробили, щоб цього не сталося? Коли в нас був Янукович, ми зробили так, що в нас його тепер немає. У білорусів є Лукашенко, але до них немає ненависті, бо вони реально зробили більше, ніж могли. Я вважаю, що росіяни дуже мало зробили для того, щоб не було Путіна.

— Вас звинувачували в тому, що ви знімаєте будинки, постраждалі від обстрілів, і тим коригуєте вогонь росіян?

Ця істерика до добра не призведе й нашкодить усім. Коли будуть розмови, що одним можна знімати, а іншим — ні, то врешті відповідь буде проста: «Заборонити все». Коригування вогню — це коли показують, що ворожа ракета влучила у стратегічний об’єкт, наприклад, у п’яте вікно знизу. Ворог це побачив і на 100 метрів змістить координати, тоді з другої спроби може влучити, куди треба. Коли ракета летить над Києвом, її збиває протиповітряна оборона, уламки падають у житловий будинок і ми його показуємо, то ворогу ця інформація ніякої користі не дає. У нас усе під одне метуть. Приїжджаєш на зйомку і тобі не дозволяють знімати житловий будник, бо журналісти наведуть туди ракету. Нікому житлові будинки стратегічно не потрібні. Стратегічний об’єкт, який розташований поруч, знімати не слід. За історію нашої війни ще жодного разу від оприлюднених фото й відео у ЗМІ повторних ударів не було. Інша справа, коли блогер запостив військову техніку біля торгівельного центру «Ретровіль». Це категорично заборонено!

Заступниця міністра оборони роз’яснювала, що не можна знімати, там написані дуже адекватні речі. Проте ми це трактуємо неправильно, наче в нас взагалі нічого не можна показувати. У тому, що кореспонденти Бі-бі-сі і СNN мали включення на фоні диму, немає нічого страшного, там немає нічого з того, про що писало Міноборони. В цьому диму не видно точки влучання, по ньому ніхто ніякі коригування не зробить. Навіть коли видно, як рятувальники гасять пожежу, це не корисна інформація для росіян. Я під час зйомок добре розумію, що можна знімати, а що — ні. Я перезнімав усі зруйновані будинки в Києві, а їх більше сімдесяти. Ми не знімаємо стратегічні об’єкти, навіть фасад, ми показуємо наслідки руйнування поруч. Коли є влучання в житловий будинок, 99% імовірності, що воно випадкове. Є виняток, коли в Маріуполі влучали у драмтеатр, але вони самі це пояснювали тим, що там можуть бути військові.

— Вам перешкоджали знімати?

Днями я приїжджав у Софіївську Борщагівку й на мене кидалися люди: мовляв, навіщо я це знімаю, зараз прилетить. Ні, більше не прилетить — до вас прилетіла не ракета, а гради, які хаотично обстрілюють певну ділянку, й ніякі коригування їм не допоможуть. Ми знаємо, як це працює, для цього нам дали військову акредитацію, для цього ми читаємо інструкції. Ми журналісти, ми не шкодимо собі й іншим. Люди ж вважають, що якщо не можна знімати військову техніку і стратегічні об’єкти, то не можна знімати нічого.

Прес-конференція у Президента в перші дні війни

— Наскільки люди відкриті до спілкування в гарячих точках, які щойно обстріляли?

У перші дні була величезна проблема спілкуватися з людьми через дві причини: в людей був високий рівень страху і паніки й через те, що я працював у звичайному одязі з телефоном, без бронежилета з написом Press. Я хотів ввімкнутися на фоні парку біля свого дому, з вікна за 200 метрів мене побачив сусід, прибіг із кулаками і готовий був побити. Ніякі посвідчення й акредитація Міноборони не рятували. Кожна друга людина на вулиці підходила й перевіряла документи, коли я з телефоном щось знімав. Тероборона в перші дні вимагала дотримуватися дистанції півтора метри, лягати на землю, руки за голову. Хлопці, чого я маю падати? Бронежилет мені видало «Настоящее время». Він не для військових, неважкий, але коли я приходив додому, не розумів, чого в мене все тіло болить. Зараз я не відчуваю втоми — натренувався. Цей бронежилет із написом спростив життя: до мене тепер усі нормально ставляться, на блокпостах сприймають адекватно, вже не перевірять документи і не ставлять двісті запитань.

— Що для вас було найважчим за цей місяць?

Найтяжчим був перший день роботи в Романівці, де люди з Ірпеня переходили через річку під кладкою. Наші хлопці не хотіли пускати мене з Іваном Любишем-Кірдеєм до моста, бо там стріляють. Я пояснив, що відповідаю за свою безпеку сам. Колись працював у зоні бойових дій на Донбасі, приблизно розумію, як працювати в гарячих точках. Дорогою до Романівки ми побачили мертвих людей, біля яких лежали валізи. Люди рятувалися від війни й на них прилетів снаряд.

Я багато років працював журналістом, навчився управляти емоціями. Пам’ятаю свою першу зйомку, коли під Києвом упав літак і там валялися руки, ноги і голова окремо, тоді мене це сильно вражало; старші колеги навчили, що не треба приймати таке близько до серця. Тепер я не реагую на загиблих емоційно. У Романівці я зафільмував тіла підлітків, зняв крупним планом їхні обличчя — для ідентифікації, якщо хтось буде шукати родичів, у жодному разі не для публікації. Це молоді, стильно вдягнені, красиві хлопці, їхні обличчя пам’ятаю досі. Поруч із ними лежала жінка й дівчинка. Жінка рухалася, волонтери мали надію її врятувати і потягли в автобус.

 Родина, яка загинула у Романівці

Наступного дня я дізнався, що це знайомі моєї знайомої, з якою я працював на Бі-бі-сі. Це вже відома для всіх історія, там загинула родина з Донецька, чоловік дізнався про це одразу, бо було відео з моменту вибуху. У дітей і дружини були встановлені GPS, він бачив, куди вони переміщалися. Коли з’явилася інформація про вбитих від вибуху, він побачив, що вони завмерли на карті, а дружину повезли в лікарню, вона рухалася. На прохання журналістки й депутатки з Ірпеня Михайлини Скорик я завантажив усі фотографії з описом у гугл-папку «Злочини Ірпеня».

Весь день ми працювати під вибухи. Перед нами була апокаліптична картинка: багато людей не могли пройти через кладку, дехто з них узагалі не міг ходити. Ти знімаєш бабусю, а вона каже: «Синочку, допоможи перейти». І ти ховаєш телефон, допомагаєш їй.

Коли ми їхали в Романівку, то бачили, як сотні людей ішли пішки в бік Києва шість кілометрів від краю села до краю міста. Люди йшли в нікуди, їх там ніхто не чекав. Ти розумієш, що вони дійшли до краю Києва — і що тепер, їм пішки до вокзалу йти? Коли ми поверталися в Київ, побачили десятки автобусів, які їхали в бік Романівки. Я черствий, а від цього аж сльози потекли, бо зрозумів: людей заберуть, про них подбають працівники ДСНС, які пересіли в комунальні автобуси і поїхали по людей, попри повідомлення про мінометні обстріли.

Репортаж з-під Романівського мосту під мінометним обстрілом в перші дні війни

— У Романівці вас теж могло накрити снарядом?

Після зйомок під мостом ми пішли в село й побачили, що там горить будинок. Почали кричати, чи є люди; ніхто не озивався. Прибіг місцевий чоловік і почав нас проганяти, бо летить. Ми його не послухали. Коли вибігли з будинку, почули, що летить біля нас, був свист. Ми одразу впали на землю. Вибухнуло, не збрешу, за 20 метрів від нас — прилетів снаряд і залишив вирву. Якби ми послухалися місцевого, який казав іти звідти, то були б якраз у цьому місці.

Після першого дня зйомок я виклав фото загиблих у Романівці людей. Були співчуття, хтось поширив, але це не викликало резонансу. На другий день, коли ми відійшли від моста, я побачив великого собаку, ще малого за віком, який до всіх горнувся. Там було дуже багато доглянутих собак, які через вибухи повиривалися від господарів і бродили вздовж дороги. Я зняв відео цього пса і виклав у фейсбуку. Це відео набрало тисячі коментарів, мільйон переглядів, я отримав сотні приватних повідомлень. Дуже багато людей співчувало собаці; тільки лінивий мені не написав, що я мудак, бо не забрав собаку до себе. Десятки людей писали, що хотіли забрати собі собаку. Я під снарядами, щось вибухає, а в мене телефон не замовкає від повідомлень про собаку. Врешті знайшлася господиня, люди зловили собаку під Гостомелем, з іншого боку, і повернули власниці.

— Скільки днів знімали в Романівці?

Три дні, потім заборонили їздити через те, що там загинув американський журналіст-документаліст. Я їздив до його колеги в Охматдит.

— Що потрібно змінити, щоби полегшити роботу журналістів у гарячих точках?

У мене не було проблем із роботою та органами влади. Я домовлявся з пресофіцерами, їздив у місця, куди не можна доїхати. З військовими дуже легко співпрацювати. Військові мають досвід бойових дій на Донбасі, вони знають, як співпрацювати із журналістами. Проблеми є на рівні цивільних людей: забагато диванних експертів, які розказують, що нічого не можна показувати. Є багато міфів, що журналісти створюють мітки. Також ми стикалися з тим, що військові дозволяли знімати, а поліцейські не пускали, бо тут загинули їхні друзі, і в цьому наче винні журналісти, бо все злили. Держава в цьому не винна: можливо, якби на загальнонаціональному марафоні поменше озвучували заборони... Бо коли ведучий марафону каже, що ми не показуємо, що сталося у Львові, зі зрозумілих причин, то я не розумію, з яких причин не показують, що прилетіла ракета і є пошкоджені будинки. Натомість показують виключно коментарі мера й чиновників. Місцева влада сама додумує заборони: до них прилетіло вперше і включилася істерика. В Києві вже такого немає, можемо спокійно познімати.

Є проблеми, коли журналістів не пускають у гарячі точки, мотивуючи тим, що вбили журналіста й вони перестраховуються. Але вибачте, ми знаємо, куди їдемо. Я можу написати записку, що нікого не виню, якщо мене вб’ють. Це війна, я розумію, що це небезпека, маю бронежилет, каску, падаю, як тільки чую вибухи. Це моя відповідальність.

  Журналісти заспокоюють бабусю після потрапляння снаряду в її будинок на Академмістечку

— Ви проходили курси?

При Міноборони були лайтові курси, що робити й чого не робити в зоні бойових дій. Я їх проходив у 2015 році. Це мені допомагає, але треба також цікавитися, що пише Міноборони.

— Що ви останнім часом знімаєте?

Щодня роблю щось інше. Тиждень тому їздив у Нові Петрівці, де Межигір’я: це була моя друга ще одна складна історія. Там снаряд влучив у житловий будинок і загинула дворічна дитина, ми були на похороні у супроводі військових. Похорони затягнулися, ми не могли піти, мусили чекати на військових. Коли людського горя забагато, то журналістський захист стає тоншим. Ми не фільмували відкриту труну, обличчя дитинки, маму, яка годину плаче над дитиною, не відходить від труни. Ти намагаєшся абстрагуватися, але не виходить, очі стають мокрі. Якби ми туди не приїхали й нам усе забороняли, ми б не могли достукатися до людей через такі історії.

Хлопчик, який загинув у Нових Петрівцях

На евакуації ми зустріли жінку, яка кожен день о сьомій ранку виїжджає з дому і в пункті евакуації чекає свою маму, заглядає у кожен автобус. Коли дочка евакуювалася, мама відмовилася їхати, а тепер не може поїхати й забрати хвору жінку, яка не може ходити. При нас вона була четвертий день. І три дні не могла додзвонитися до мами, щоб дізнатися, чи вона жива.

— Коли ви знімаєте, думаєте про те, що це буде використано як свідчення в Гаазі?

Я журналіст і думаю про інформування. Хай про Гаагу думають юристи. Моя подруга Оксана Муляр, яка працювала журналісткою на «1+1», долучилася до ініціативи юристів збирати докази. Вона розробила рекомендації для журналістів, як знімати, щоб ці матеріали були свідченням у суді. Виходячи з цих рекомендацій, якщо я як журналіст хочу, щоб мої матеріали були доказами у суді, то я їх маю знімати окремо. Для новин ми знімаємо кадри по 3-4 секунди, з яких робимо нарізку. Для свідчень є свої правила: відео має бути не коротше за 10 секунд, зняте одним планом, з обертами телефона на 360 градусів, закадровим голосом, із увімкненою локацією. А Міноборони нас просить знімати, відключивши всі локації. Якісь мої відео уже в доказовій базі: взяли відео з обстрілу телевежі, де я знімав довше за 10 секунд.

Поїздка у Гостомель з поліцейськими в перші дні війни

— Ви плануєте знімати історії про військових? Бо ми кажемо, що віримо ЗСУ, а часто не уявляємо, хто за цією абревіатурою стоїть.

Владі варто подумати, як краще знімати військових. Як показав досвід, багато з них не проти. А я свідомо їх не запитую: є правило Міноборони, що ми не показуємо техніку й переміщення військових. Включив для себе правило, що в принципі не показую військових. Та в них є потреба виговоритися, а в нас є потреба їх показати. Це перші люди в цій війні — ми тільки їх і мали би показувати. Тут би допомогти журналістам, щоб військові організували доступ до своїх, щоб ми знімали їхню роботу. Я розумію, що це складне завдання.

Я був у Гостомелі, коли там тривали бої. Це сталося випадково. Ми поїхали у Пущу-Водицю, зустріли військових, які пояснили, що сьогодні все спокійно, це вчора стріляли. При виїзді звідти зустріли пост поліції, пояснили їм, що хотіли зняти евакуацію. Поліцейські взяли нас у свій автобус до Гостомеля, дорогою давали нам інтерв’ю, все розповідали. Автобус їхав із відкритим дверима, вони з автоматами стояли на дверях, бо могли обстрілювати з лісу. У Гостомелі нам не можна було знімати, тільки з вікна те, що залишилося від будинків.

Селфі з радником керівника Офісу президента Олексієм Арестовичем в Ірпені

— Як ви відходите від таких зйомок?

Страшно, коли не працюєш або коли комендантська година. Коли дивишся телевізор, тоді накриває. Я радий, що працюю. Навіть якщо на місце події їде інша знімальна група, я все одно їду туди, щоб бачити все на власні очі.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
телявышка останкинска
14:17 / 05.04.2022
Чяво не посылали? Дык, из-за остоянного недофинансирования нема за чё купить айфоны, каски и бронежилеты.А без них никак не снять.
Броник
10:07 / 05.04.2022
А чому він зі своїми репортажами подався в "Настоящее время"? Чи не тому, що Суспільне принципово не посилає воєнних кореспондентів на війну вже вісім років? Чи не тому, що в Суспільному не люблять самостійних особистостей?
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду