— Андрію, ви фізик за освітою, кандидат фізико-математичних наук. Як доля вас привела в журналістику?

— Писати мені подобалося завжди. Коріння цього — в захопленні творчістю письменника О. Генрі. У нього було досить важке життя, він почав писати в тюрмі, де сидів несправедливо. Людина, мабуть, у найтемніші часи свого життя знайшла в собі світло та понесла його людям.

Я багато писав. І насправді мене дивує, коли людям здається, що фізик, який пише, — це щось дивне. Безпосередня робота фізика пов’язана з тим, що ти щось пишеш. Ти пишеш наукові статі різними мовами, наукові звіти, постійно виробляєш якусь наукову продукцію. Але це трошки інше, ніж публіцистичний жанр. Мені завжди подобалося писати науково-популярні матеріали. На це мало часу, але це те, що я люблю.

Потім мене ще в аспірантурі занесло…. У мене бабуся злягла, я за нею доглядав. На тому сайті, де я любив читати про бокс, сталась якась історія — і новин на ньому не стало. Я почав читати їх англійською мовою в англомовних джерелах, а їх усього два. А потім зрозумів, що я якщо читаю це для себе, то чому б не перекладати для інших, хто читає наш авторський блог про бокс. Став перекладати та публікувати на сайті. Я став перекладати й великі інтерв’ю з боксерами, а після цього почав писати авторські публіцистичні матеріали. Це був мій перший досвід роботи на сайті. Моя кар’єра фізика завжди тривала, а разом із нею я постійно робив щось додаткове.

Після Революції гідності у 29 років мене призначили заступником голови ОДА. Економіка, фінанси, промислова політика входили в мій функціонал. Мені потрібно було працювати з фінансистами, я дуже швидко зрозумів, що бюджет — це всього-на-всього таблиця в Excel. Я став у цьому розбиратись. І це привело мене після роботи в ОДА в аналітичну громадську організацію «Бюро аналізу політики», де ми писали великі аналітичні матеріали про Суми, про громади, про міста області, зокрема з аналізом бюджетів. Це вже було написання текстових розслідувань. Вони базувалися на доказах, ми відповідали за це в суді, вигравали ці суди у корупціонерів.

Далі була команда журналістських розслідувань «Під прицілом». Це вже були відеорозслідування, я вперше зіткнувся з роботою з відео. Там я навчився знімати, і там ми вивели розслідування на ще вищий рівень. У нас був приватний продакшен, який вигравав конкурси у Суспільного. У цій розслідувальній роботі кожен персонаж наших розслідувань завжди вважав, що це розслідування хтось замовив. Так влаштований їхній світ, вони не можуть повірити, що хтось може просто чесно робити свою роботу. Кожен із них намагався на нас тиснути — підкупити або ж зробити так, щоб розслідування не вийшло. Або принаймні, щоб ми здали замовника, чого ми зробити не могли, бо його не існувало.

І вже перед самою війною мені запропонували прийти на «Суспільне Суми» головним редактором. Я дуже здивувався. Мені було зрозуміло ще з серпня 2021 року, коли американці панічно тікали з Афганістану, що буде війна. Я почав до цього готуватися. Зокрема, почав шукати собі підрозділ. Мені хотілося розуміти, де я зустріну цю війну, де я буду корисним. Відповідь долі була така, що я опинився на Суспільному, став на ньому корисним — і Суспільне стало моїм підрозділом. Я опинився в потрібному місці в потрібний час.

 Андрій Крамченков у Національному природному парку «Святі гори» на Донеччині

— Отже, за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення ви доєдналися до команди Суспільного — головним редактором «Суспільного Суми». Що дали вам ці два роки роботи? Що найбільше запам’яталося?

— Я прийшов на Суспільне 1 лютого 2022 року — а 24 лютого почалася повномасштабна війна. Тобто три тижні тривала моя більш-менш спокійна робота, коли я вдавався в процеси. Здається, тільки розібрався — і тут почалося вторгнення. Потрібно було все перебудовувати, фактично у віддалений режим, який був мені зрозумілий. Режим роботи не в офісі, а в децентралізований. Ми не могли собі дозволити сидіти в приміщенні, бо розуміли, що люди, які вміють робити телебачення, не мають потрапляти в полон і робити потім російську пропаганду.

Було багато цікавих епізодів. У перші тижні вторгнення, коли Сумщина була блокована, частина людей злякалась, а частина втекла, я в ці дні відчував щось подібне до закоханості. Таке піднесення, що мені хотілося щось робити, бути корисним. Можливо, це прозвучить якось не по-людськи, але це найкращі тижні мого життя, бо я перебував серед людей, які хотіли щось робити для оборони міста, які самі придумували проєкти й знаходили для них ресурси. Це була така машина добровольців, які воюють, волонтерять, хочуть бути корисними. У ці дні, коли втекла влада, поліція, прокуратура, СБУ, я був щасливий бути серед добровольців, серед ініціативних людей, які б’ються за Україну. Я щоранку записував відео на своїй сторінці у фейсбуці, бо відчував у собі сили говорити з людьми, якось їх заспокоювати.

 «Family look у нас із дроном», — Андрій Крамченков

— Наскільки я розумію, вас усе ж більше цікавила польова робота?

— У мене психіка стійка до стресу. У стресовій ситуації я холоднокровний і легко розгрібаю те, що навколо. У цьому плані мені подобається антикризове управління. З’явитися там, де все погано, налагодити процеси, а потім піти, бо коли вони налагоджені, мені перестає це бути цікавим. Тоді це можна віддати тому, хто любить більш спокійну роботу. З приводу репортажної роботи, то я люблю працювати в полі сам. Люблю знімати, бути «в полі», говорити з людьми, знімати людей на війні, знімати їхні історії, як вони опинилися в цьому місці, що вони зараз переживають, як вони тримаються. Дуже зрозуміло, чому вони пішли в лютому 2022 року воювати, але зараз їхня психіка тримається на ниточках. Як вони себе підтримують, що вони думають про тих, хто не воює. Це дуже цікаво. Я в цьому плані, мабуть, дослідник.

• Читайте також: Олександра Новосел: Я змінила піджаки й підбори на бронежилет і берці

Андрій Крамченков у Торецьку, березень 2024 року

— «Відсьогодні я головний редактор “Суспільне Донбас” . Я просився сюди просто польовим кореспондентом, але в нашій компанії мені знайшли інше застосування», — написали ви на своїй фейсбук-сторінці 1 лютого. Розкажіть про місяці на новій посаді. З якими викликами зіткнулися?

— Мені стало нудно в новинах, це сталося десь у вересні 2023 року. Я почав робити довші й глибші матеріали. І став проситися на Донбас польовим кореспондентом, бо мені здавалося, що там я потрібніший. Мені в грудні 2023 року запропонували перейти на «Суспільне Донбас» головним редактором. Я взяв час подумати про це, бо я хотів не цього. А згодом погодився. Я розумію, що для польової роботи ще знайти людей можна, а для менеджерської — набагато важче.

Зараз я в процесі налагодження роботи. За відчуттями наче робота та сама, посада та сама, але процеси зовсім інші — й це дуже цікаво. Я сповідую правило: що працює — не ламай. Я вивчав, як це працює, що не працює, чому не працює, де проблема в обладнанні, де проблема в людях. Я зараз на тій стадії, коли мені здається, що я вивчив процеси й можу нарешті щось пропонувати і потроху змінювати на краще.

Що потрібно відразу розуміти, що це люди, які двічі втратили дім. Треба розуміти, що це за люди, в яких вони умовах, де їхні діти, де їхні мами, де їхні чоловіки, які воюють. Ті, в кого є діти, живуть у Дніпрі, але дитячого садочка в них немає і не буде. Мама, яка має якось працювати, а її чоловік воює, усюди з собою водить дитину, іншого варіанту немає. І в якому вони емоційному стані. У частини з них батьки на окупованій території, у частини з них загинули рідні. Я це завжди маю на увазі, коли з ними працюю, розумію, що це люди з травмою.

Моє завдання — сформувати новину редакцію, яка сама працює без мене. Це є моя робота як медіаменеджера. З одного боку, я дуже уважно ставлюся до людей, намагаюся їм знайти відповідне застосування, а з іншого — є люди, яких навчити не можна.

 Андрій Крамченков. Гора над Ізюмом, червень 2024 року

— У чому, на вашу думку, полягає найважливіша місія журналістів, які висвітлюють війну?

— Коли мене питають журналісти: «А чого ти не поїхав?» — я взагалі не розумію, в чому питання. Так склалася доля, що я опинився у світовому центрі новин. Як можна було звідси поїхати — це для мене максимально дивне запитання.

Наша робота — в тому, щоб привернути увагу суспільства, а в цьому випадку і міжнародної спільноти — до злочинів росіян. Розповісти про них, показати те, що відбувається, не приховано і не деформовано, незаангажовано. Ми ж усередині цих подій, але ми маємо зберегти відстороненість, щоб це було професійно.

Не наша робота збирати докази. Звісно, ми інколи прибуваємо на місце першими й першими фільмуємо зруйновані приватні будинки, обстріляні лікарні.

У нас в Сумах є такий спортивний журналіст Олександр Качанов, він надрукував нам у перший рік вторгнення 10 шевронів для журналістських броників, на яких написано: «Ми не пі..мо, ми робимо новини». І нічого іншого як місію я сформулювати не можу. Ми робимо новини, ми інформуємо суспільство про те, що відбувається, намагаючись не деформувати реальність через якийсь власний погляд.

 Андрій Крамченков на Донбасі, лютий 2024 року

— Часів Яр, Селидове й інші прифронтові міста й містечка. А з ними й різні люди та їхні історії. Чи є такі, які вразили найбільше?

— Історії можу розповідати до ранку. Пам’ятаєш історію про півника з Бородянки? Цю фоточку зробила Єлизавета Серватинська, фотографка, яку на той момент тільки нещодавно взяли в центральну новинну редакцію. Вона така душа, побачила цю шафку, яка тримається. З цією самою Лізою Серватинською ми їздили в Бахмут у 2022 році. Ми багато чого там назнімали, зокрема й один із найкращих моїх мемуарів з цієї війни. Бахмут тоді ще не був так зруйнований, як він зруйнований зараз, бої тоді тривали навколо нього. Ми в центрі Бахмута пишемо мій стендап. І поруч чоловік косить траву мотокосою на майданчику біля мерії. Звучать виходи градів, працює важка арта, постійна канонада — а він косить траву. Так, війна, але ж це не привід не косити газон!

• Читайте також: Редакторка «Суспільне. Миколаїв»: У нас смілива, безстрашна, травмована війною команда, з якою хочеться робити новини

— Яким було ваше перше зіткнення безпосередньо з війною? Де це було та чим запам’яталося?

— Перше зіткнення з війною — коли російські колони зайшли в Суми. Відчуття були такі, що мені хотілось щось робити. З наслідків війни, з того, що мене сильно вразило, — це день деокупації Тростянця. Це єдине місто на Сумщині, яке було окуповане. Росіяни там жили, влаштовували тортурні кімнати. Вони там розстрілювали людей, не пускали ховати загиблих, жителі змушені були закопувати своїх мерців буквально в городах.

Ми знімали біля залізничного вокзалу, поруч автостанція. І тут іде маленький худенький чоловік. Стоїть, мнеться, видно, що щось від нас хоче. Бачить, що ми журналісти — в брониках, касках, із прескартами — і хоче щось нам розповісти. І він розповів мені цікаву історію. Біля залізничного вокзалу й автостанції стоїть п’ятиповерховий будинок. Цей чоловік жив у цьому будинку. Розуміючи, що йде війна, тривають обстріли, він разом із сусідами розставив на поверхах по відру з водою. На випадок, якщо займеться пожежа, що було чим гасити. Коли будинок почали обстрілювати запалювальними снарядами з БМП, за словами чоловіка, він намагався погасити пожежу і не зміг. Він говорив із нами таким тихим повільним голосом, як у людей у депресії, бо щойно втратив дім. «Якби мені хоч одна людина допомагала — ми б цей будинок врятували», — сказав він мені.

Ще один нюанс, Тростянець був близько місяця окупований. Чоловіки, які палять, уже скурили все, що знайшли, включаючи віники. Я на ті часи возив із собою пачку цигарок. Я цього чоловіка питаю: «Ти куриш?». Даю йому пачку цигарок, він дивиться на неї як на золото, каже: «Оце подгончик!». Закурює і каже: «А у мене є каска російського артилериста». Він мені приніс цю каску, усередині якої був написаний підрозділ. Я її потім продав на благодійному аукціоні десь за 70 чи 80 тис. грн — і це пішло на підтримку ЗСУ. Отак пачка цигарок у потрібному місці й у потрібний час виявилася такої вартості. За цю суму якийсь тепловізор можна купити!

Історія класна, а чоловіка шкода. До речі, я проїжджав вчора через Тростянець і бачив, що цей будинок уже відновлюють.

 Андрій Крамченков. Ввімкнення з Донеччини

— А який приємний момент можете пригадати з відряджень на фронт?

— Я постійно на війні бачу історії людей, які щось роблять, які надихають інших. Це важливо.

У мене в одному важкому проєкті в Запоріжжі сформувалася стійкість до стресу. А працює це тільки одним способом: усі нервові клітини померли, залишилися тільки спокійні. Абсолютно те саме сталося з війною. У моєму розумінні всі нервові люди поїхали, залишилися ті, хто готовий це потроху вигрібати. Це про жагу до життя, про бажання вижити попри все.

Розкажу зараз байку. Працює знімальна група одного з каналів на лінії фронту. І тут у командира, який із ними працює, пілікає радєйка: «По цьому місцю летить ланцет. Вшивайтеся». Знімальна група так і хотіла зробити. А командир каже: «Та куди ви? Зараз же буде контент: ланцет прилетить. Знімайте!». Оператор каже: «А допоки знімати?». Журналістка йому відповідає: «Ну, поки ручки є — допоки і знімай».

 Часів Яр, лютий 2024 року

— А вам не страшно там, на лінії фронту?

— Страшно. Взагалі, коли не страшно, то вважається, що ти втратив кваліфікацію.

Просто страх на людей по-різному впливає. Хтось завмирає, його страх паралізує. Є людина, яка тікає. А є люди, які обирають битися. «Замри. Бий. Біжи» — три рефлекси, які властиві людям. У журналістів є четвертий: «Знімай!».

Мене прямо тягне на війну. Те, що я зараз на Донбасі працюю воєнним кореспондентом, — це угода з совістю. Я намагаюся бути ефективним поближче до війни. Мене періодично накривають напади, що мені треба в армію. Я починаю шукати собі вакансії, знаходжу їх. Закінчується це тим, що я спілкуюся з якимсь розумним офіцером, який мені каже займатися тим, що я зараз роблю. Мене трохи попускає на 4–5 місяців — і потім знову це стається. Так що те, що я працюю на Донбасі журналістом, — це мій компроміс із самим собою.

— Який сюжет мрієте зняти?

— О, я хочу підняти дрон над Кремлем і транслювати на весь світ, як він горить. Я розумію, що це наш історичний шанс розвалити російську імперію, іншого не буде, він у нас буде тільки один. Ми його використаємо — і росіяни, які влізли в цей капкан, самі знищили свою країну. Наша абсолютна перемога — це коли Росія розвалилася на 15 маленьких росій. У неї забрали ядерну зброю — і вона перестала нести нам загрозу. Це є перемога.

Що станеться в результаті цієї війни? Я бачу, що вона закінчиться якоюсь заморозкою, але остаточним сприйняттям України як частини західної цивілізації, інтеграцією нас у ЄС. І буде третя війна. Якщо ми будемо до неї готуватися, то у нас є шанс її уникнути.

Фото: з архіву Андрія Крамченкова