Наприкінці вересня традиційно розпочнеться фестиваль української академічної музики «Київ Музик Фест», де прозвучать шедеври наших композиторів, апробовані часом, і світові прем’єри. Концерт-відкриття з творів Івана Карабиця, Лесі Дичко, Валентина Сильвестрова та Сергія Пілютикова зіграє давній і вірний партнер Національної спілки композиторів України – Заслужений академічний симфонічний оркестр Українського радіо. Про діяльність колективу ми попросили докладніше розповісти його художнього керівника та головного диригента Володимира Шейка.

– Пане Володимире, яким, на ваш погляд, був минулорічний сезон, зважаючи на повномасштабне вторгнення росії в Україну?

– Ясна річ, що дата 24 лютого 2022 року стала для нас (упевнений, як і для всіх!) справжнім шоком. Певний час ми не працювали, люди евакуювалися, але наприкінці червня творчі колективи Українського радіо повернулися до роботи. Вже у липні ми продовжили концертний сезон і розпочали його новим мистецьким проєктом «Mеssage з України» (символічно названий за однойменним музичним твором Івана Небесного). Так звався і наш перший концерт.

Це було наше звернення до світу: наш біль, сльози… Концерти проходили у нас в Будинку звукозапису Українського радіо на вулиці Леоніда Первомайського. Ми мусили пристосовуватися до ситуації: обмежена кількість публіки, більш ранній час початку імпрез, імовірність повітряної тривоги. Таке теж траплялося, концерт переривався й усі бігли в укриття. Тож ми запровадили півторагодинні програми без антракту.

Першого ж вечора ми презентували новий жанр. Умовно його можна назвати симфонічним кліпом. 7–8-хвилинні фільми, створені нами супроводжували та посилювали емоційне сприйняття прекрасних творів українських композиторів – «Mеssage з України» Івана Небесного (на мій погляд, – геніальний твір, що, повторюю, дав назву усьому мистецькому проєкту!) та сюїта з музики Сергія Круценка до кінофільму «Хайтарма» відомого режисера Ахтема Сеітаблаєва (стрічку не раз відзначали на престижних міжнародних фестивалях).

Ще до війни з музичного матеріалу картини ми підготували сюїту, яку супроводили відеокадрами. Так виникла паралель сьогодення із трагічними подіями 1944 року. Таке поєднання музики з відеорядом, на наш погляд, є плідним і перспективним: розширюється комунікація з публікою, підсилюються важелі впливу.

Також ми вирішили, що до кінця війни всі наші публічні виступи проходитимуть у рамках проєкту «Mеssage з України». Усі колективи Українського радіо – Симфонічний оркестр, Хорова капела, Оркестр народної та популярної музики і ще два запрошені чудові камерні колективи зіграли концерти з українських творів та музики тих країн, які підтримали Україну в запеклій боротьбі з російськими окупантами.

Звісно, з плином часу наші меседжі змінюються: від болю, скорботи й відчаю від втрат до впевненості у перемозі та світлому, щасливому майбутньому Наприклад, останній концерт минулого сезону називався «Дихання життя»…

Ми також продовжили попередньо започатковані проєкти: «Симфонічний мейнстрім», «Я – Віртуоз!», «Постаті», «Зустрічі епох». Але головна ідея нашого меседжу залишилася незмінною.

Восени 2022-го ми брали участь у фестивалях, проводили концерти національного проєкту «Я –Віртуоз!», присвячені цього разу дітям, які залишилися навчатися в Україні або повернулись із-за кордону до своїх учителів. Цей проєкт триває вже 5-й сезон.

– Багаторічна співпраця з Національною спілкою композиторів України позиціонує вас та очолюваний вами оркестр як одних із найактивніших популяризаторів сучасної української музики…

– Важко перебільшити роль наших колективів у цьому процесі. Симфонічному оркестру Українського радіо скоро виповниться 95 років, а Українське радіо відзначатиме 100-річний ювілей! Саме наші колективи створили й записали антологію української музики. Для нас це – важлива місійна, певною мірою дослідницька робота, яку ми самовіддано виконуємо.

Цьогоріч ми відкривали фестиваль «Київські музичні прем’єри», відкриватимемо й «Київ Музик Фест». На цих фестивалях ми виконуємо світові прем’єри сучасних українських композиторів. Для нас цікавий кожен новий творчий досвід, а для композитора вкрай важливо як твір «оживе», як він прозвучить.

– Від вас багато в чому залежить подальша доля твору. Відчуваєте відповідальність?

– Ми про неї знаємо. Адже для композитора твір – це щойно народжена дитина. У музиці він передає свою сутність, власне «я» – те, чим хоче поділитися, а можливо й прокричати на весь світ. Ми мусимо це зрозуміти. Звісно, сучасна музична мова досить складна. Але… По-перше, ми максимально ретельно робимо «музичну розвідку», своєрідні «археологічні дослідження»: шукаємо витоки твору, жанрові ознаки. Важливим моментом є програмність опусу.

Зараз усі мислять категоріями програмності. Такий тепер світ – короткі кліпи, візуалізація «всередині тебе». Твори часто містять внутрішню програму, всередині – якась історія людини…

– Безпосередня співпраця з авторами допомагає у роботі чи заважає?

– Мені, по-перше, це дуже цікаво. Як правило, ми розпочинаємо знайомство безпосередньо з музики. От композитор приніс твір. Я спочатку нічого в нього не питаю. Ми вивчаємо музику, працюємо над сенсами… Тож іноді «пірнаємо» навіть глибше, ніж задумав автор. Я вважаю, що рукою композитора водить Бог.

Ось, наприклад, грали ми Концерт для труби з оркестром «Біля підніжжя Демерджи» Мерзіє Халітової – кримськотатарської композиторки. Демерджи – це величезна гора, яку видно при виїзді з Сімферополя на Ялту. На її вершині величезними літерами було написано «КПРС». Біля підніжжя розкидані великі кам’яні брили, а під ними – маленькі хатинки (кожна брила – як п’ять-шість хатинок). Колись під цими монолітами загинуло ціле селище. Але на початку роботи над твором ми цього ще не знали, не контактували з авторкою і не уявляли колосальної внутрішньої програмності опусу.

Це – яскрава татарська музика. зовсім інша ментальність, незвичні ритми, незнайомі інтонації. Але поступово виникли якісь рефлексії: я відчув танцювальність деяких епізодів, святкові весільні мотиви, а подекуди – інтонації плачу, щось немов схоже на реквієм. Зацікавившись, я розпитав композиторку і з’ясував, що це – трагічна історія загиблого селища, відлуння колишнього життя. Хоча офіційної програми твору не існує, є тільки назва, місце події і яскрава музика.

Я навів один із найяскравіших прикладів. І так буває у співтворчості з кожним композитором. Ми пропонуємо своє бачення й композитори з цим погоджуються. Таке мистецьке спілкування є дуже важливим для нас: ми проявляємо у творчості композитора якісь приховані елементи, образи, історії, що не прописані словами.

– А за яким принципом ви вибудовуєте концертні програми? Ось, наприклад, на фестивалі «Київські музичні прем’єри», що пройшов цьогоріч весною…

– Вдається програма чи ні – оцінює публіка. Твори, які нам доводиться виконувати, – дуже різноманітні та яскраві, іноді доволі складні для сприйняття. Це – ціла палітра української композиторської школи… Наше творче кредо можна передати фразою: ми чесно робимо свою справу і намагаємося у цьому досягти максимуму.

Наприклад, на «Київських прем’єрах» виконувалися два твори на духовну тему. Перший – «Антифони» Богдана Кривопуста, побудовані на основі лаврських піснеспівів. Назагал вийшов модерновий опус, у якому дуже незвично і несподівано для нас переплітаються давні наспіви. Другий твір – «Sacrum» Віктора Степурка, що народжений із древніх хоралів, навіть монодій. Це зовсім інша музична мова, але про те саме: Дух, Божу іскру, Віру в Добро. Кожен із композиторів має різний мистецький і життєвий досвід, власні болі й радощі, погляди на життя і по-своєму їх доносить нам.

Ми максимально «піднімаємо на поверхню» інформаційний музичний пласт, доходимо до суті, детально розкриваємо для слухачів зміст твору. Для цього ми часто змінюємо баланс всередині партитури. Аби щось «почути», ясніше проявити зміст, я зазвичай вибудовую «штучну» балансову палітру: щось підкреслюю, щось приглушую, а дещо – виділяю іншими музичними засобами.

Сутність і орнаментація, а також тло, на якому розгортається музична подія. Для мене це – свого роду вистава, або фільм… Звісно, це все величезна, кропітка й дуже творча праця!

– Отже, ваша головна орієнтація у формуванні концерту – на публіку?

– Це дуже важливо! Адже програма складається не за абеткою, а драматургічно: все робиться заради слухачів у залі – не просто для запису. Для мене є дуже значущою ця жива хвиля сприйняття, єднання з аудиторією. Дихання публіки зазвичай відчувається на записі «живих» концертів. Це я збагнув ще за часів роботи в театрі: враховувати чи є розуміння, співчуття, співпереживання присутніх.

У театрі, коли публіка знаходиться на відстані ледь не метру від тебе, диригентського пульту, я навчився дуже гостро відчувати зал: чи він уже твій, чи ще лише «приноровлюється» до ситуації, мистецького дійства, або ще й досі розсідається, призвичаюється до крісел. У концертах – слухачі якісь хвилини ще самі-по-собі, кожен окремо. Потім виникає момент, коли всі об’єднуються навколо музики й виконавців і кудись «вирушають», рухаються в одному напрямку, дихають одною емоцією, «історією» любові чи трагедії. Це завжди – любов або трагедія. Такий мій концертний досвід. Я відчуваю публіку просто фізично.

Колись у Хорватії в Загребі 1993 року ми грали в головному концертному залі заключний концерт фестивалю. Лінія фронту тоді була у 15 кілометрах від міста. У будівлях – пробоїни від снарядів. На концерті – надзвичайно вишукана, ерудована, елегантно вбрана публіка. Для мене, мабуть, найвитонченіша за останні тридцять років. Концерт розпочався, але всі сиділи, немов закам’янілі всередині. Для того, щоб їх «розкачати», оживити, мені знадобилося 20 хвилин… Аж тоді люди розслабилися, «задихали», стали вільнішими.

Літній зал «Загребконцерту» – це прекрасний акустичний професійний концертний майданчик, величний амфітеатр просто неба. Над нами яскраво сяяли зірки. Друге відділення ми мали розпочати Сороковою симфонією Моцарта. Я підняв руки – і раптом згори почувся якийсь свист: падав збитий літак чи ракета. Всі завмерли: жінки в хутрах (улітку!) й діамантах і дорого вдягнені чоловіки проводжали щось поглядами у небі. Я не міг опустити руки – якось незручно було перед Моцартом… Розпочати теж не можна було… Щось пролетіло, все затихло… видих полегшення – і пішли перші такти Моцарта… То був шок і потрясіння на все життя.

– Чи вдалося вам представити проєкт «Меседж з України» за кордоном?

– Так! Ми презентували його в Італії (минулі грудень-січень). Мали кілька концертів у різних містах. У програмі: «Ми є!» Юрія Шевченка, «Прометей» Євгена Станковича, Ганна Гаврилець. Звісно, виконували і європейську музику (солістка – Богдана Півненко). А в березні виступали у Швейцарії в Базелі, у головній концертній залі на 1400 місць. Був аншлаг… Серед присутніх – близько 100 українців, а решта – швейцарці.

Організатори сказали, що вперше бачили, як публіка аплодувала стоячи. Слухачі явно були зворушені, плакали на 2-й частині Симфонії Дворжака (там, де ми й передбачали). Наприкінці («на біс») ми зіграли Гімн України – в нашому аранжуванні це ціла симфонія. Був справжній тріумф України!

– Чим, на ваш погляд, Оркестр Радіо вирізняється з-поміж інших симфонічних колективів?

– Кажуть (і ми цього прагнемо), що наш оркестр має власне обличчя, свій стиль. Їх формують і керівник, і артисти. Ми – медійний оркестр, працюємо здебільшого в радіо- й телеефірі, а потім з’являємось у записах на екрані, що є дуже відповідальним і певною мірою ускладнює нашу концертну діяльність. Це те, що суттєво відрізняє нас від інших, наприклад, філармонійних колективів (емоційно відіграли для публіки, закінчили й забули).

Усі наші виступи записуються, а згодом транслюються й залишаються «навіки». Тож ми не маємо права на помилку. Якщо така трапляється, то це для нас дуже боляче. Тому до кожного концерту ми ретельно готуємося. Для нас не існує концертного «потоку», ми не скуті рамками філармонійного графіка. Завжди намагаємося дійти до суті, зіграти якісно.

Ще відіграє свою роль момент телевізійності: як артист оркестру поводиться на сцені під час виконання, наскільки він цікавий аудиторії як мистецька особистість, як виглядають наші артисти, яке у них вбрання… Уявіть: сидить слухач десь на концерті в останньому ряду. Бачить спину маестро, перший ряд музикантів, ну, ще може когось… На екрані ж ми всі, як на долоні. Видно кожну дрібницю.

Тобто, наші концерти – ще й певний сценічний «продукт», котрий потім демонструється як в Україні, так, скажімо, і нашим партнерам… Або ж людям, які увімкнули телевізор, уперше почули симфонічну музику і їм раптом стало цікаво, вони стали ходити в концертні зали, відкрили для себе Музику… Таких історій – безліч. Це теж для нас дуже важливо – долучати широкий загал до академічного мистецтва.

– А чи існують «брендові» для вашого колективу твори?

– Наші флагмани – це реквієми Вольфганга Амадея Моцарта й Джузеппе Верді, «Карміна Бурана» Карла Орфа – такі «міцні», якісні бренди. Звісно, це мої улюблені композитори. А з українських – часто граємо Ганну Гаврилець, Євгена Станковича, Мирослава Скорика, Лесю Дичко, Ігоря Щербакова. І обов’язково підтримуємо молоду генерацію авторів.

– А що в планах на майбутнє?

– Ми продовжуємо свою справу. Відкриваємо цьогорічний «Київ Музик Фест». Зараз у Великій концертній студії нашого Будинку звукозапису заплановано ремонт – лагодитимуть наші акустичні «вітрила», на яких ми подаємо відеоряд (це немов жива інсталяція!). Тож у наших проєктах додасться нових барв! Далі – продовжуватимемо наші згадані вище концертні цикли, хорові проєкти, готуємо святковий концерт до Дня Радіо. Щось подаруємо дітям до Дня Миколая, згодом – Різдво (за новими датами). Плани великі… Дай, Боже, їм втілитись у життя!

– Глибоко ціную вашу подвижницьку працю і бажаю успіхів…

Ірина СІКОРСЬКА

Фото Юрія ПРИЯЦЕЛЮКА