Для допомоги воїнам та мирним людям журналістка Суспільного згуртувала навколо себе колег і громаду. Волонтери знаходять все, у чому є потреба: ліки, їжу, захист, прилади. Кілька гуманітарних рейсів на тиждень, найсміливіші водії й найскладніші маршрути. А ще — ефіри у студії Суспільне Черкаси. І вони так само важливі, бо йдеться про правдиву й перевірену інформацію, що допомагає глядачам ухвалювати рішення. Своїми думками про боротьбу і перемогу з нами поділилась ведуча проєкту «Сьогодні. Головне» Суспільного Мовлення у Черкасах Вікторія Хамаза.

Перша поїздка і потреби

— Перший вояж був у Харків, потім — Київ. Тоді столиця ще місцями палала. 

Потреби різнилися. Якщо це військові — то амуніція. Якщо цивільні — спершу була їжа. Далі ліки. Зараз список потреб звузився до конкретного переліку продуктів, медикаментів та амуніції.

Ми отримуємо найрізноманітніші прохання: від ліків особливого зберігання до певних приладів, елементів озброєння. У ці дні для нас немає нереального. Адже, щоб знайти необхідне, підключається величезна кількість людей. 

Про помічників і «хвилю єдності»

— На початку допомогу збирали дуже швидко. Тому що у людей був на це ресурс. Зараз люди «знекровилися», коштів бракує, продовольства теж. Тому збори не такі інтенсивні, як на початку масштабної війни.

«Хвиля єдності», як ви кажете, тримається. Просто люди втомилися. Але допомагають. Щодня роблять маленькі подвиги у тилу. Всі працюють на цю перемогу. У мене є бабусі 80+, які в'яжуть рукавички для снайперів. Діти передають листи, малюнки. Дух наших людей незламний, як і розуміння того, що ми приречені на перемогу. От тільки треба набратися терпіння. Адже виборювати її — процес нешвидкий.

Про визволені міста

— Стосовно визволених міст, то тут важко підібрати слова. Ми бачили їх ще встеленими тілами та рештками людей. Працювали фактично серед розбитих життів. Перші рази ми просто годували людей край дороги, під'їжджали до не розмінованих районів і пішки йшли та несли необхідне в руках. У деяких населених пунктах досі бояться чоловіків. Особливо у цивільному. Тому було й так, що йшла спершу сама, говорила з людьми. І вони, мов мурахи, виходили з підвалів, де ховалися. Підвали — це окрема тема. Там, повірте, за час окупації люди обладнали цілі мережі, імпровізовані кухні, ліжка. 

Їхні сльози у прайм-таймах, уламки розбитих життів під ногами, а чорні стрічки на головах поряд з українським стягом. А той, хто прийшов рятувати кулями, «проросте тут травою отруйною». Сьогодні день — за рік. У мене. У них — важко уявити.

Вкотре побачила, почула, обійняла і затамувала стільки людського горя і щастя водночас. Київщина. 2022 рік. Дітям стріляли по ногах, аби вони танцювали. Людей «глибоко» за 60 років змушували по 5-7 годин тримати руки піднятими над головою. Хто не витримував і опускав — розстрілювали. Збирали родини у дворах. Якщо батько молодше 50-ти — одразу куля на очах дітей, дружини, батьків. Над рештою знущалися психологічно. Кожні кілька годин виводили край дороги чи в посадку і казали «будєм вас растрєлєвать». Заряджали, стріляли над головами. Повертали у підвали й за годину — знову. Над дівчатами особливий вид катування. Якщо гарна — тривалий і більш «вишуканий». Також особливим тортурам піддавали тероборону, волонтерів. У деяких селах люди, не витримуючи катувань, здавали своїх же. Багато нелюдів, тікаючи від наших хлопців, перевдяглися у цивільне, ховаються. Вчора наші кількох зловили. Небезпека на кожному сантиметрі. Але! Кожен сантиметр нині там безкомпромісно український.

Про команду волонтерів

— Про команду — тут взагалі особлива історія. Спершу я часто чула «куди дівчинку». Зараз — таких питань не виникає. Якось так склалося, що за час війни я просто оточила себе унікальними сміливцями. Тому ми проїхали, відчули те, що витримували не всі. Перші рази були хлопці, які не витримували. Особливо там, де були загиблі. І це нормально. Вони лишали мою команду. І я вдячна кожному за допомогу. Зараз зі мною лише перевірені люди. Мої супергерої, янголи-охоронці й люди, які готові йти зі мною на всі ризики. А їх, повірте, інколи забагато.

Також зі мною з першого дня мої друзі-журналісти та оператори Ольга Косенко, Анна Сенченко, Ірина Цимбал та Сергій Дністрян. Це мій тил, тому що поки я мотаюся, саме вони щодня відповідають за збір, комплектацію та розподіл усієї провізії. Це люди, які, без перебільшень, віддають весь час, аби наблизити цю перемогу.

Про журналістику

— Професійна діяльність кардинально не змінилася, але додалося навантаження. Тепер я не просто журналістка, я ще й волонтерка, як і вся команда Суспільного. У перші дні Черкаська філія перетворилася на вулик. Два поверхи телеканалу збирали допомогу, фасували, пакували, відправляли. Так досі. Люди лишають у нас допомогу, зносять мені у кабінет. Дівчата й хлопці дістають те, що надскладно дістати зараз. Об'єднують не просто міста, а країни. Дух Суспільного теж незламний. І, паралельно зі своєю роботою, у нашій філії кожен ще й працює на перемогу. День чи ніч — для нас неважливо.  Ми всі об'єднані однією справою.

Про перемогу

— Щоб цей день настав швидше, ми маємо набратися терпіння та бути мужніми. Ми на своїй землі й перемога буде за нами. Її ціна — інша справа. Сьогодні ми маємо робити все, аби допомогти тим, хто щодня боронить кожен сантиметр країни. Тим, хто відрізаний в окупації. Ми не маємо права опускати руки чи зневірюватися. Рухатися лише вперед. Зараз немає маленьких справ, всі справи — великі, треба пам'ятати про це!

Фото надані Вікторією Хамазою

Джерело: сайт corp.suspilne.media