Двадцятий ювілейний Радіодиктант національної єдності традиційно відбувся 9 листопада. Як і всіх останніх років, його трансляцію вели також теле- та радіоканали Суспільного мовлення, зокрема і «UA: Перший».

На цьому, мабуть, традиційність і завершується: в організації та проведенні Диктанту сталися істотні зміни. Одна з них була дуже неоднозначною: цьогоріч трансляції Диктанту починалися о дев'ятій ранку, а саме диктування — о чверть на десяту. Замість ранкової кави. Тут, звісно, в кожного — свої преференції, але загалом чи не зарано?

Решта «реформ» видаються позитивними. Вели трансляцію Інна Москвіна та Роман Коляда, у Бібліотеці імені Вернадського кореспонденткою була Олена Зелінченко. А от читала текст диктанту Римма Зюбіна, а от автором тексту був Іван Малкович. Попередніх років й автором текстів Диктанту, й читцем-диктувальником був Олександр Авраменко.

Римма Зюбіна 

Відбулася радикальна зміна — розподіл влади: читав текст Диктанту тепер не той, хто його написав, не сам автор. Так, Римма Зюбіна сказала, що напередодні консультувалася з Авраменком, як читати текст — але не копіювала його.

Тож Диктант позбувся головної речі, до якої раніше щоразу виникали претензії: раніше він був не так перевіркою на грамотність, як перевіркою на вміння точно й правильно дешифрувати інтонації пана Авраменка. Тепер цього не було зовсім. Не помітно було того, що дуже полюбляв Авраменко — пасток заради пасток, часто штучних та з серії «ото піди здогадайся», мало не авторських розділових знаків.

Утім, як казав був один нешановний політик: «Головне — не як голосують, а як рахують». Тож побачмо, як підбиватимуть підсумки й виноситимуть вердикти. Річ у тім, що в будь-якому складному тексті не обійтися без фрагментів, де розділові знаки можуть варіюватися — залежно від змістового відтінку, який уловив слухач тексту, або інтонації, яку він почув. Не був винятком і даний текст — хоча штучно створених таких моментів було непомітно.

Були в тексті два моменти, які вже точно залежатимуть від волі перевіряльників.

Перший — згадування про Бога.. У соцмережах навіть розгорнулася дискусія: чи може таке бути у світській країні, чи можна було цього припускатися? Тут точно все залежить від того, як перевірятимуть. Якщо принципові атеїсти писали це слово з малої літери, це не мусили б зараховувати як помилку, ото й усе. Що ж стосується мусульман (кримських татар, наприклад) та юдеїв, то в усіх вірян авраамічних релігій Бог — один і той самий, слово Аллах — це просто арабський переклад слова Бог.

Інший невдалий момент — присутність у тексті Диктанту слова Енелятко. Чимало тих, хто писав, навіть не знали (й не мусили знати, бо написання Диктанту не мусить вимагати спеціальної підготовки й спеціалізованих знань), про кого або що йшлося. А не розуміючи, що воно, неможливо збагнути, як його правильно писати. Мабуть, не всі навіть збагнули, що це — похідне від НЛО, тобто нерозпізнаний летючий об'єкт: це слово тепер далеко не так часто зустрічається у ЗМІ, як років зо тридцять тому. То як треба було писати: НЛЯтко – «нерозпізнане летюче ятко», бо ж утворене від абревіатури — як от НАТОвці? Енелятко, якщо це — власне ім'я? Так само, тільки з малої літери, якщо це — біологічний вид істот, народжених на НЛО?

Вихід тут лише один — приймати будь-який варіант, якщо тільки не написано зовсім перекручено. «Вгадав — не вгадав» не має нічого спільного з грамотністю.

Що ж до тексту загалом, він був явно письменницьким і був позбавлений надлишкового пострадянського пафосу, на який грішили попередні Диктанти. Дехто з присутніх казав, що текст був складним. Можливо, позірно й складалося таке враження, але все це були реальні мовні ситуації, з якими ми стикаємося, а не навмисне підлаштовані пастки.

Сама телетрансляція теж залишила здебільшого позитивні враження. Коротенький — п'ятнадцять хвилин — розігрів. Загальні слова, представлення учасників трансляції та місць проведення, інформація, де саме в Україні й за кордоном Диктант пишуть організовано. Історія, правила — теж кількома словами. Коротенькі репліки декого з віпучасників. Такі от загальні репліки до урочистих подій, до речі, чудово розкривають промовця. Більшість промовляли щиро, від душі. Дехто — ніби публічний виступ робив. Надзвичайний і Повноважний Посол України в Німеччині, на жаль, промовляв штампами; лише від нього цього разу пролунало геть остогидле вже «солов'їна мова». Навряд чи є сенс перелічувати всіх віпучасників — серед них були й депутати, й урядовці, й артисти.

Запам'яталася школа в Авдіївці й спеціалізована школа для дітей із вадами зору, де слухачі писали Диктант шрифтом Брайля.

А от наприкінці, після диктування, ті самі бліцінтерв'ю вийшли дещо затягнутими: все ж таки, нікуди не подітися від того, що за жанром це – «що казати, коли нема, чого казати». Й, попри все, не уникнути одноманітності.

І така деталь. У Бібліотеці імені Вернадського «екзаменовані» сиділи в масках, по одному за партою, в шаховому порядку. От тільки Олена Зелінченко, коли брала інтерв'ю... ні, її саму поруч із інтерв'юйованими не показували жодного разу, але її підходи було знято так, ніби вона сідала зовсім упритул. Якби дистанцію ще трохи зменшили, то це могло би здатися антиагітацією.

Утім, це були маленькі навіть не огріхи. Настрій залишився позитивний і.. якийсь натхненний: захотілося тут само сісти, написати начисто й відправити.