Подивився підряд два свіжих фільми. Перший — американська комедія «Анора», яка торік відхопила, на хвилиночку, Золоту пальмову гілку в Каннах і має шанси ще на купу смачних премій. Другий — документалка Мирослави Барчук на Суспільному «СВО “Війна і мир”». Мрію, щоби її подивилося якомога більше глядачів як у нас, так і, головним чином, за кордоном. Може, це допоможе їм зрозуміти, чому перший фільм — дешеве лайно.

«Анора» — комедія про роман американської повії російського походження з Брайтон-Біч і російського інфантила, сина олігарха й виняткового дебіла. Лайно — бо знову й знову експлуатується казочка про загадкову російську душу, на яку в світі, виявляється, досі є попит. Так, вони грубі, брехливі, легковажні, зверхні, часом підступні, але саме в цьому, виявляється, полягає весь їхній шарм. А от звідки бере коріння така закоханість у тупу аморальність або аморальну тупість, якраз і дозволяє розібратися робота Барчук. Це наразі завершальна частина її довгого циклу «Остання війна».

Режисер Юрій Беденко, авторка ідеї Мирослава Барчук, продюсер та автор ідеї Володимир Ладижець (фото Валерія Мезенцева, Суспільне)

«Велика російська культура™» — визначення моє. Далеко не перший рік я намагаюся поділитися думкою, що комплекс уявлень про чарівність російської душі, запакованих у романи, поеми, опери, симфонії, фільми, є окремим інформаційним продуктом, покликаним виконувати суто політичні завдання, на нинішньому етапі головним чином саме зовнішньополітичні. Тут ми з Мирославою рухаємося одним курсом. Як писати рецензію так, щоби не спойлерити? Маю рецепт: якомога менше про сюжет, якомога більше про ідеї. Отже, буквально пару слів про сюжет: авторка разом з оператором сідає в машину та їде в прифронтові міста в товаристві іноземних письменників, яких до нас запросив український PEN. Так у фільмі з’являються герої, очима яких ми роздивляємося проблему, з дозволу сказати, культурної інтерференції: Девід Ріфф, американець, між іншим, син С’юзан Зонтаґ, тієї самої (!), Ульрих Хуґвельде, француз, Анн і Лоран Шан-Масар, французи, Клара Маршо, француженка, Борха Лашерас, іспанець. Є також наші: Тетяна Огаркова, Володимир Єрмоленко, це вони постійно курсують між Києвом і фронтом, тягаючи автівки, куплені на зібрані ними самими кошти. Є епізодичні персонажі: селяни Ірина і Сергій Олійники з визволеної Кам’янки, директорка музею зі звільненого Ізюма Галина Іванова. І ще дві героїні: письменниця Вікторія Амеліна, поетка Ніка Кожушко. Обидві загинули під російськими обстрілами вже під час роботи над фільмом, і коли вони з’являються наприкінці стрічки, такі живі, емоційні, світлі, це стає переконливою крапкою. Так, війна росіян проти нас — це таки про культуру.

Зйомки у зруйнованому росіянами селі Кам’янка на Харківщині (фото: Суспільне)

Іноземці, які не мають досвіду особистого проживання нашої війни, весь час питають: а до чого тут Толстой? А до чого тут Рахманінов? З Рахманіновим, до слова, я відчув полегшення, коли з’ясувалося, що для іноземців він американський композитор, слава Богу, бо я знову можу його любити, проїхали. Але Толстой! Достоєвський! Де Достоєвський, а де «Іскандери»?

Мирослава згадує повчальний епізод з історії культури: чех Мілан Кундера написав після радянського вторгнення до Чехословаччини 1968 року коротенький есей, де він фактично проводить пряму лінію між Достоєвським і танками в Празі, то було одне з перших у Європі прозрінь на цю тему. Російський вигнанець Йосип Бродський відгукнувся на нього так: «Кундера — дурне чеське бидло». Нобелівський лавреат і автор паскудного вірша «На незалежність України» не дарма так емоційно відреагував, він намагався заперечити надто очевидне й цим фактично підтвердив діагноз опонента: послідовний росіянин, скільки завгодно просунутий і витончений, не може не бути хамом, коли йдеться про захист засад своєї російської свідомості. Мирослава використовує в кадрі викривальну метафору: кувалда у футлярі від скрипки, таку колись бригадир кремлівських найманців Пригожин послав депутатам Європарламенту як натяк на те, що буває з незгодними.

Ця чи подібна тема не вперше у фокусі уваги інтелектуалів. Ціла західна цивілізація впродовж років після завершення Другої світової розв’язувала аналогічну проблему: чи є зв’язок між Кантом і Аушвіцем? Тоді питання стояло трохи інакше: чому Гофман не знешкодив Геббельса? Чому Ґьоте не внеможливив Гіммлера? Про Ріхарда Вагнера, звісно, теж згадували, усвідомлюючи, що нацизм не з неба до Німеччини залетів. Але загалом усе-таки розглядали уявну опозицію «культура проти варварства». Дика ситуація «варварство як пряме продовження культури» здавалася надто екзотичною. А один зі спікерів фільму, філософ Вахтанґ Кебуладзе сформулював лаконічно, як він уміє: «Російська культура — це не запобіжник, це джерело».

Як? Усе, на чому ми (гаразд, не «ми», частина нас) виросли, брехня? «Пока свободою горим»… «Слєзінка рєбьонка»… «Нєпротівлєніє злу насілієм»… З цими казочками Мирослава Барчук у фільмі розбирається досить категорично.

Дозволю собі приєднатися. Наша перевага в тому, що ми, саме ми є найкращими експертами з російської культури (це не моя думка, а вже згаданого Вахтанга Кебуладзе)! Ми непогано пам’ятаємо тексти, розуміємося на контексті й можемо пояснити їх стороннім. Толстой, звісно, викривач імперіалізму: «Хаджі-Мурат», розібраний на цитати, пізні проповіді. Водночас згадаймо «Війну і мир» і князя Андрія напередодні Бородіна, який пропонує не брати французів у полон, оскільки вони його образили своїм вторгненням — це після «переходу Суворова через Альпи», який вразливий! Згадаймо «дубину народної війни», згадаймо Олексія Кареніна, який готує закон про «інородців», жодного сумніву в праві імперії бути імперією, тільки утримання від гріха й самовдосконалення! Він, звісно, викривач, але передусім він учитель! Він своє проповідництво культивував, як і Достоєвський, вони всі вчителі, це їхня прошивка! А Тургенєв узагалі був культурним амбасадором у Франції, хай неофіційним!

Ні, багато письменників ХІХ століття були повчальними. Гюґо був повчальним, Торо, Емерсон, Золя… Ну повчаєш — і на здоров’я. От тільки саме російська традиція містить відчуття одвічної правоти як аксіому та як моральне право далі нести істину світові. Ці хлопці з «Іскандерами» та «Геранями», які ми щодня відчуваємо на звук і на запах, вони ж іменем Пушкіна по нас пуляють.

Тому вся ця мораліте сьогодні — винятково продукт для зовнішнього споживання. «Наши мальчікі» Пушкіна не читають, для них він символ величі, гарний замінник Путіна: профіль на білборді в окупованому Херсоні, портрет, яким завісили руїни театру в Маріуполі. Повторюю, сьогоднішній росіянин — ані в Москві, ані в Пскові, ані в Улан-Уде — давно не читає Тургенєва, Блока, Пастернака, Платонова. Він для цього не має ані навичок, ані душевних м’язів. «Русская культура» — вже суто експортний товар. Інструмент легітимізації великодержавної пихи, ефективний і цинічний лейбл.

Француз іде в Ґранд-опера, слухає «Бориса Годунова» й думає: не все так однозначно. А, може, ці москалі не такі вже небезпечні, а може, ці хохли не такі вже й праві. Для зовнішнього світу Чєхов і Чайковський, для внутрішнього — Чєбурашка, олів’є і «стариє пєсні о главном» — ось що треба чітко розуміти.

А для Заходу мода на цю їхню загадкову російську душу має два додаткових мотиви. Перший — традиційний «орієнталізм», коли чужі культури наділяються уявними чеснотами на кшталт первісної щирості, чесності, глибини, недосяжної для «зіпсованого» цивілізацією європейця. Як «Галантні Індії» Рамо, запізніле XVIII століття. Другий — комплекс провини, який просунуті суспільства не перетравили, бо свого часу толерували Гітлера, потім толерували Сталіна з усім своїм «єврокомунізмом», і воліли би забути про свої грішки, Мирослава про це нагадує.

Фільм дуже щільний, я би сказав, надто щільний. Його би краще дивитися з зупинками, щоразу переводячи подих і фіксуючи коштовні думки, які можуть загубитися в потоці. Тим більше, що спікерів автори залучили, як завжди, першокласних: Мирослав Маринович, Тімоті Снайдер, Йосиф Зісельс, Пітер Померанцев, Оксана Забужко, Юрко Прохасько, Люба Цибульська — їхні репліки хочеться розібрати на цитати. Власне, ніхто не заважає, це продукт багаторазового використання. Водночас не скажу, що дивитися важко — як для такого жанру дві години минають блискавично.

Мирослава Барчук зі спікерами фільму: американським істориком і письменником Тімоті Снайдером, письменником і перекладачем Андрієм Бондарем та французьким письменником Лораном Шамп-Массаром (фото: Суспільне)

«СВО “Війна і мир”» уже перекладається на Суспільному англійською, будуть інші мови дубляжу, залишається сподіватися, що держава в особі різних інституцій, покликаних нести світові правду про цю війну, не знехтує нагодою трохи прочистити мізки нашим партнерам. Крім нас цього ніхто не зробить.

Колаж на головній: Суспільне Мовлення