Олена Ремовська тривалий час працювала в Київській редакції «Радіо Свобода», у її професійному доробку — інтерв’ю з американським сенатором Джоном Маккейном, державним секретарем США Ентоні Блінкеном, міністром закордонних справ Литви Габріелюсом Ландсбергісом, колишньою президенткою Естонії Керсті Кальюлайд. Як ведуча проєкту інтерв’ю в ефірі інформаційного телемарафону «Єдині новини #UAразом» спілкувалася з президенткою Єврокомісії Урсулою фон дер Ляєн, українськими генералами Олександром Павлюком і Сергієм Наєвим, міністрами Дмитром Кулебою, Михайлом Федоровим, Ігорем Клименком. Першим гостем нового проєкту «Ремовська Інтерв’ю», який виходить на ютуб-каналі «Суспільне Новини», став Герой України, командир 59-ї бригади Вадим Сухаревський.

— Олено, вас називають однією із найдосвідченіших інтерв’юєрок в українському медіапросторі. А чим для вас є жанр інтерв’ю? У чому його переваги та складність?

— Інтерв’ю з’явилося в моїй біографії не просто так, це було продовження моєї роботи. Така певна професійна еволюція. Свого часу на «Радіо Свобода» я починала кореспонденткою радійних програм, по факту це як новинний кореспондент, але робиш репортажі для радіо. Потім уже почала додаватися редакторська робота, робота в ранковій програмі — і всюди були елементи інтерв’ю. У якийсь момент ти розумієш, що є, наприклад, спікер або тема, про яку тобі хочеться поговорити більше, і з цього може вийти програма, яка зацікавить інших. Тому для мене такий перехід у формат інтерв’ю є продовженням усього, що я робила. Я починала з коротких спілкувань у рамках інформаційних програм, десь у нас були можливості робити інтерв’ю на 15–20 хвилин. А коли з’явилася можливість записувати вже довші інтерв’ю, то я подумала: чому б ні?

Важливий момент — щоб тобі взагалі було це цікаво. Якщо ти сама починаєш куняти на 15–20-й хвилині розмови, то інтерв’ю не вдалося, бо твій глядач також кунятиме. Коли я побачила, що мої пропозиції щодо героїв «заходять», я вирішила: чому б не пропонувати? І так періодично почала записувати їх ще на «Радіо Свобода». А на Суспільному мовленні в жанрі інтерв’ю почала працювати вже через повномасштабне вторгнення. Мене сюди запросили свого часу вести програму «Полюси». Та коли почалася велика війна і програма закрилася, ми опинилися на етапі «а який продукт ми робимо далі?». На той момент я була у відділі, залученому до виробництва марафону «Єдині новини» від Суспільного. І ми вийшли на формат інтерв’ю. Цього року я змінила відділ, і ми вже робимо великі інтерв’ю для ютуб-каналу «Суспільне Новини».

• Читайте також: Ведуча Суспільного Анна Чередниченко: 24 лютого ампутувало мою сентиментальність

— У чому, на вашу думку, головні переваги та складність формату інтерв’ю?

— Перевага — що можна краще пізнати людину, якщо це портретне інтерв’ю; а якщо це подієве інтерв’ю або тематичне, коли ми відштовхуємося від якоїсь теми, то це можливість глибше розкрити тему. Ми починали на Суспільному торік із 20–30-хвилинних інтерв’ю, які все одно коротили на запит випускових телеефіру. І я в якийсь момент побачила, що цього хронометражу недостатньо для розкриття теми чи спікера. Таке буває. Одна справа, коли ти людину добре знаєш і вона тебе знає — 20 хвилин, можливо, і вистачить, вам не треба «розкачуватися». Але коли ви тільки-но познайомилися і мова про 20 хвилин, то домогтися якісного цілісного результату дуже складно. Тому в цьому випадку довший формат, звичайно, значно симпатичніший.  Працювати зараз у межах годинної розмови — для мене це можливість глибше розкрити якусь резонансну й актуальну тему. Або з різних сторін подивитися на спікера, дати людям глибше та краще розуміння про те, з ким ми говоримо. Тим більше, що в ютубі запит на такі розмови є.

— Пам’ятаєте своє перше інтерв’ю? Які тоді були помилки, яких би ви не зробили зараз?

— Перше інтерв’ю, здається, було під час навчання в Інституті журналістики, це було якесь домашнє завдання. Ця роль випала Єгору Соболєву, який на той момент іще був ведучим 5 каналу. Пам’ятаю, як підійшла до нього зі своїм маленьким диктофончиком. Але взагалі не пам’ятаю, про що було це інтерв’ю, чесно скажу. Якщо говорити про помилки — з дечим я досі інколи борюся.

Перша помилка, доволі поширена — коли журналіст записує розмову чи коментар і не дуже слухає, що йому відповідають. З певних причин: може, в людини чимось іншим зайнята голова, може, йому чи їй це нецікаво. Це велика помилка, бо потім, коли ви будете віддивлятися чи відслуховувати свій матеріал, можете зрозуміти, що пропустили якийсь момент, де треба було поставити уточнювальне запитання. Часом ці моменти дуже важливі для загального сценарного плану вашої розмови, тому надзвичайно важливо слухати співрозмовника. У мене ця проблема інколи виникає під час запису англомовних інтерв’ю, і я з цим борюся. Причина дуже проста: є 5–10 секунд, коли я в голові собі нагадую наступне запитання англійською. Я переживаю, щоб не зробити якоїсь великої помилки, щоб це не збило контакт зі співрозмовником. Та потім, віддивившись матеріал, я розумію, що за ці 5–10 секунд я проґавила щось важливе, де я за інших обставин поставила б уточнювальне запитання. Насправді, якщо це не прямий ефір, треба простіше ставитися до таких речей, краще помилитись і переозвучити запитання або прочитати його, але все-таки слухати співрозмовника уважно.

Друга помилка — не готуватися до розмови, не вивчити спікера. І зі свого досвіду як людини, яку інтерв’ювали, можу сказати: коли ти бачиш, що інтерв’юєр у тобі не зацікавлений або не дуже тебе слухає, це відчувається і впливає на якість інтерв’ю, і на кінцевий результат це також вплине.

— Вдало проведене інтерв’ю — це перш за все ретельна підготовка до нього. Коли ми на екрані телевізора або на ютуб-каналі потім бачимо красиву рівну картинку, ми навіть не здогадуємося, яка велика робота залишається за кадром. Як ви готуєтеся до інтерв’ю? Що потрібно знати до того, як потрапляєш у кадр?

— Щодо того, що залишається за кадром, треба зробити ремарку: я впевнена, що багато глядачів не уявляють, скільки людей залучено до процесу запису розмови двох людей. Вони бачать лише верхівку айсберга. Залежно від того, телебачення це чи ютуб, збільшується кількість людей у команді, яка до цього процесу залучена. Коли я прийшла працювати на телебачення наприкінці 2021 року, для мене це був шок. Здавалося б, ми робили відеоформат і на «Радіо Свобода», але там все одно значно менше людей залучено. На телебаченні — зовсім інший масштаб. Мені б хотілося, щоб люди бачили, скільки є залучених сторін, але на виході відповідальний, звичайно, тільки ведучий. Я про це, до речі, часто нагадую своїм колегам, коли вони мені пропонують щось таке, в чому я не впевнена, або якийсь спікер каже: «Я можу завтра». Якщо я розумію, що до цього спікера треба ґрунтовно готуватися, я говорю: «Ви знаєте, ми б хотіли це трошки перенести», бо навіщо мені інтерв’ю, коли я розумію, що не зможу провести цю годину. Я завжди зважаю на те, що в кінцевому результаті я буду головною відповідальною перед глядачами за те, що вийшло, тому і кажу колегам: прошу врахувати мій голос.

Щодо підготовки. Я думаю, що мої колеги інколи мене ненавидять, бо я їх просто задовбую тим, що мені потрібен час на підготовку. Звичайно, тут не йдеться про великий період, бо не можемо дозволити собі тиждень чи два готуватися до якогось інтерв’ю. Втім, я починаю підготовку ще й до самого вибору спікера, коли ми обговорюємо, хто це може бути. Враховую, чи зможу я з цією людиною говорити цілу годину. Часом це залежить не від співрозмовника, а від моїх компетенцій. Наприклад, якщо це якась економічна тема і людина заточена на те, щоб говорити вузькоспеціалізовано, я не готова взяти на себе цю відповідальність. Або буває, що людину вже багато разів записували. Ти сідаєш планувати й думати, чи підходить цей співрозмовник, і розумієш, що за останній місяць із ним або з нею вже записали десять інтерв’ю. Думаєш: що ти додаси своєю годиною розмови? Це теж дуже важливий момент. Тобто ще на етапі, коли я пропоную колегам гостей, яких можна записати в певний проміжок часу, я вже собі прикидаю, про що може бути ця розмова. Коли ми затверджуємо спікера, я готуюсь і розширюю теми, які я для себе окреслила. І паралельно займаюся вивченням самого спікера. Це дуже важливий момент, яким часто нехтують колеги. Дивно інколи побачити у процесі запису якогось інтерв’ю, що журналіст не знає якогось ключового факту з біографії співрозмовника чи співрозмовниці, і під час розмови це може створити конфуз. Дуже важливо подивитися хоча б біографію гостя.

Щодо того, чи варто дивитися попередні інтерв’ю, то це залежить від того, наскільки добре ти розумієш спікера: як він поводиться, що він або вона можуть сказати. Інколи в мене є потреба проглянути попередні інтерв’ю, наприклад за останній рік, а інколи я розумію, що не хочу їх дивитися, щоб не мати вже сформованої думки та живіше реагувати на якісь речі. Дуже по-різному це буває, але готуватися потрібно обов’язково. Чим більш «віпівський» спікер, чим більше ти розумієш, що будеш переживати під час розмови, тим більше потрібно готуватись і цікавитися тим, що це за людина і чого тобі від неї чекати.

Є приклад, який я постійно наводжу, коли ми спілкуємося з колегами або зі студентами. У мене був такий досвід під час роботи на «Радіо Свобода», коли треба було записати Ентоні Блінкена, державного секретаря США. Я нервувала, переживала з очевидних причин. Тим більше ми знали: як завжди це буває з іноземними високопосадовцями — в мене буде 10 хвилин. Спочатку кажуть, що буде 15 хвилин на розмову, перед ефіром можуть сказати, що є 10 хвилин, а це все додаткові фактори стресу. Крім того, ти переживаєш і через саму постать, тому треба думати, що може тебе розслабити в процесі цієї розмови. Наприклад, з Ентоні Блінкеном мені допомогло те, що під час підготовки я дізналася, що в нього є своя рокгрупа. Послухала ці треки, потім на ютубі знайшла їхній квартирник, і мене це якось розслабило. Я подумала: якщо буду переживати, то згадуватиму, як Ентоні Блінкен грає на гітарі.

Іноді корисно проглядати попередні інтерв’ю, щоби зрозуміти, як людина реагує на різного роду запитання, як часто змінюється настрій, як узагалі реагує на журналіста. Тобто чим більше ти підготовлений, тим краще. Саме тому я постійно починаю нудити й прошу в колег більше часу на підготовку, бо від цього залежить мій вигляд у кадрі й чи буду я головною під час цієї розмови. Якщо я буду невпевненою, то втрачу лідерство, а це погано, бо все-таки інтерв’юєр має тримати ситуацію під контролем.

— У серпні стартував ваш проєкт «Ремовська Інтерв’ю» на ютуб-каналі «Суспільне Новини», вже є вісім випусків. Розкажіть про місію цього проєкту та хто його герої.

— Десь наприкінці весни колеги із Суспільного поділилися зі мною ідеєю, що вони хочуть, щоб на ютуб-каналі «Суспільне Новини» був жанр великих інтерв’ю, запитали, чи буде мені це цікаво. Оскільки інтерв’ю на Суспільному я займаюся з травня минулого року, то запропонували подумати над цим. Мені стало цікаво, я якраз відчувала потребу записувати щось більше. Тож ми почали над цим працювати.

Ми обговорювали таку концепцію: з одного боку, хочемо відкривати нових героїв — не когось, хто вже суперпопулярний, а людей, які зараз, у цей складний час, проявили себе. А з іншого боку — будемо записувати й уже відомих нашим глядачам спікерів, людей, у яких є компетенції для розкриття певної теми. Наприклад, у нас була розмова з Ланою Зеркаль (станом на 30 жовтня 2022 року відео має 185034 переглядів). Коли ми розглядали її як спікерку, ми знали, що вона має компетенції в певному переліку тем: і як колишня радниця міністра енергетики, і як дипломатка. З огляду на цей набір тем ми розуміли, що розмова може «зайти», і судячи з кількості переглядів нашого ютуб-каналу — вона таки «зайшла».

У нас є амбіція знайомитися з новими героями, і я думаю, що далі їх ставатиме більше. Починаємо дуже дозовано, бо на старті проєкту медійні персони — фахівці, які можуть пояснити актуальні важливі речі, — нам також потрібні. Так працює ютуб, і ми враховуємо його специфіку. Поки що будемо рухатися за цим алгоритмом, а далі побачимо.

Насправді ми враховуємо безліч моментів. Наприклад, які інтерв’ю ми можемо робити як Суспільне. В деяких аспектах ми не можемо змагатися з ютуб-блогерами, бо, на відміну від нас, їх не обмежує набір стандартів і редакційних особливостей класичних медіа. Маємо зважати й на технічні можливості Суспільного. А проте ми враховуємо специфіку ютубу: працюємо над обкладинкою, тизером. Команда, з якою ми робимо ці інтерв’ю, робить навіть більше, ніж дозволяють технічні можливості Суспільного. Це комплекс моментів, де з одного боку — наше бажання робити цей проєкт певним чином, а з іншого — врахування всіх моментів, пов’язаних із Суспільним, із технічними можливостями, з кількістю людей, які можуть бути залученими в цей процес.

• Читайте також: Редакторка «Суспільне. Миколаїв»: У нас смілива, безстрашна, травмована війною команда, з якою хочеться робити новини

— Мені дуже подобається, що інтерв’ю проходять на різних локаціях за межами студії. А ви під час розробки концепції проєкту орієнтувалися на якісь ютуб-канали?

— Складно відповісти. Я як споживачка інформації, не лише як журналістка, бачу, скільки проєктів інтерв’ю з’явилося в Україні за останні роки, і я багато що дивлюся. Існують якісь загальні правила цього формату, як воно у нас в українському ютубі пішло, і воно працює. Тому дуже сильно від цього не відходять. З самого початку я була проти, щоб в годину інтерв’ю ми напихали якихось спецефектів. Ми пішли шляхом націлення на конструктивну, цікаву розмову перш за все. Графіку даємо там, де вона виправдана, наприклад, розмежувати теми, або там, де вона логічно проситься. Не зловживаємо візуальною частиною.

Але, як ви влучно підмітили, ми намагаємося записувати в різних локаціях. Поїхати у відрядження або до спікера — це одна справа, мабуть, найкраще, що може бути для нас. Та коли спікер в Києві, і він або вона запрошені до нас, ми орендуємо студію для зйомки. З одного боку, це створює певні труднощі в організації процесу, а з іншого боку — це інша картинка. Інтерв’ю, які я писала для марафону, здебільшого писалися на одній локації. І якщо глядач пильно стежить за випусками, то, припускаю, може вже трохи нудитися від незмінної картинки. А тут є певна зміна, плюс колеги постійно працюють зі світлом.

Не можу сказати, що ми не враховуємо інших практик, бо ми все одно зважали на успішні зразки інтерв’ю, на які варто звернути увагу. Наприклад, тизери. Це чіпляє, тому і ми їх робимо. Головний виклик був у тому, як починати нашу розмову. Зупинилися на тизері та заставці з гостем. Потім були думки — міняти чи не міняти локацію в межах одного інтерв’ю. Коли ми записували нашого першого героя — Вадима Сухаревського — ми були обмежені в тому, що можемо показати на їхній базі на Донеччині. Але ми вдячні йому, що погодився змінити локацію. І ми розбили інтерв’ю на дві частини: частину записали над землею, а частину — під землею.

— Чи є різниця між інтерв’ю на телебаченні та на ютуб-каналі?

— Головна різниця — у хронометражі. Під час роботи над інтерв’ю для марафону на якомусь етапі випускові редактори почали просити все менший і менший обсяг, бо на телебаченні є така теорія: треба, щоб усе було динамічно і дуже швидко змінювалося. Натомість у мене, навпаки, з досвідом запису цих інтерв’ю з’явилося розуміння, що мені хочеться робити більше. Мій досвід привів мене не до того, що тепер от я візьму і будь-кого на 15 хвилин запишу. Навпаки, я зрозуміла, що інтерв’ю на 15 хвилин — це не те що мені подобається. Тому я перейшла в ютуб. І поки це відповідає моїм побажанням в роботі.

Кажуть, що на телебаченні всі хочуть мати емоцію. Але в принципі, коли ти пишеш годинне інтерв’ю на ютубі, його теж треба чимось розбавляти, тобі теж треба міняти динаміку розмови, десь тон, десь, можливо, торкатись особистих питань. Тому я б не сказала, що тут є якісь разючі відмінності.

Також алгоритми: як працює телебачення, як дивляться на результат телеменеджери, і як працює ютуб, і як оцінюють успішність в ютубі.

— У вашому професійному доробку є багато інтерв’ю з іноземними політиками. Чи є різниця під час бесіди між українськими та закордонними спікерами? Інтерв’ю з ким із закордонних співрозмовників вас найбільше вразило?

— Мені здається, що головна відмінність між українськими та західними політиками, яка зараз уже потроху стирається, але все одно є — це більш шанобливе ставлення іноземців до журналіста, усвідомлення його ваги, його ролі, розуміння того, що ти не можеш нав’язувати йому якісь моменти. Наприклад, як в Україні буває: ми будемо записувати це інтерв’ю, тільки про це не питайте. Мені подобається, що в Україні з’являється усвідомлення, що так не можна, що з журналістом уже спілкуються як із представником ще однієї, умовно, гілки влади. А не просто до тебе прийшов журналіст чи журналістка, і ти вивалиш усе, що ти хотів сказати, і всі цьому будуть задоволені.

Щодо того, хто найбільше вразив, то, мабуть, за впливовістю це Ентоні Блінкен. Мова про усвідомлення його посади, ваги людини у світі в цей момент. Те, що ми мали записати, хай навіть ті 10–15 хвилин розмови, — це, звичайно, було круто.

І ще була у мене цікава розмова з покійним сенатором Маккейном. Це культова особистість. Це був, здається, 2016 рік, і це вийшло таке взагалі епічне інтерв’ю. В останній чи передостанній день перед Новим роком, коли я вже сподівалася початку своїх новорічних вихідних, в Україну приїхало троє сенаторів, серед них був і сенатор Маккейн. У «Радіо Свобода» з’явилася можливість записати інтерв’ю з ними, і я розуміла, що такого шансу не можна втрачати. Це було дуже цікаво — побачити Джона Маккейна на власні очі. Він тоді мене вразив тим, що дуже прямо і чітко називав речі своїми іменами, а тоді серед західних політиків це було не дуже популярним, навіть серед американців. І я пам’ятаю, що він тоді сказав, що Путін поводиться як бандит і вбивця. І це було потужно. Навіть зараз багато хто з іноземних політиків вам такого не скаже, боячись ескалації чи ще чогось іншого. А він це сказав, і я бачила, як до нього ставляться представники посольства — це людина-легенда. Це одне з тих інтерв’ю, яке на мене справило враження. Я тоді думала, що було б дуже круто записати його одного окремо, але, на жаль, він помер у 2018-му. Ця людина від початку дуже послідовно підтримувала Україну і дуже чітко говорила про реальний стан справ. Цього нам бракувало, і можливо, навіть зараз інколи бракує.

— В інтерв’ю для корпоративного сайту Суспільного мовлення ви сказали, що одна із журналістських мрій — це інтерв’ю з Валерієм Залужним. Ця мрія залишилася?

— Мрія збереглася, тому що коли є спікер такої ваги, який до того ж майже не доступний для медіа, то, звичайно, інтерес дуже високий. Це ж Головнокомандувач Збройних сил України — країни, у якій триває війна.

Звісно, завжди є хтось у певний проміжок часу, про кого думаєш: «Було б круто записати!». Когось записуємо, когось не вдається записати, але намагаємося втілювати свої ідеї.

Я пам’ятаю, що у мене довгий час була мрія, до повномасштабного вторгнення,  записати Ангелу Меркель, тому що мені здавалося, що це одна з провідних політикинь західного світу. Але після повномасштабного вторгнення я зрозуміла, що бажання з нею поговорити хоч і не зникло, та це була б просто кардинально інша розмова.

Зараз маю також дуже приземлене бажання більших можливостей і доступу говорити з представниками влади, з тими, кого ми хочемо записати. Щоб коли ми надсилаємо запит і хочемо записати, наприклад, представника уряду або Президента, чи керівника розвідки, у нас був шанс, що на цей запит відреагують.

— Олено, у вас доволі різнопланова робота, зокрема ви робите й англомовний подкаст під назвою Behind Two Walls («За двома стінами»). У який момент ви зрозуміли, що хочете це робити? І для чого?

— Я цього року мала дві поїздки в ЄС у рамках журналістської програми The Europe — Ukraine Desk. Це програма, яка підтримується Єврокомісією: вони вирішили, що є сенс відправити українських журналістів у різні країни Європи для того, щоб ті поговорили з колегами з цих країн, з’ясували, які є прогалини в темі українсько-російської війни, де українські журналісти можуть допомогти. І так само група європейських журналістів приїжджала до України. У червні була перша така поїздка, і це була ще й моя перша поїздка за кордон із початку повномасштабного вторгнення. Для мене в психологічному плані вона була дуже складною, але з іншого боку, це дуже розширило горизонти розуміння взагалі всієї ситуації довкола нас. Я побачила, що серед наших колег, журналістів, за кордоном є певне нерозуміння того, що на практиці означає «війна». Тобто уявлення про війну у людей, які не їздять сюди для роботи, дуже поверхове, дуже стереотипне, що це десь на полі бою. Коли нас запитували, що найтяжче зараз у роботі журналіста, то очікували у відповідь щось на зразок «Я переживаю, як мені дотримуватися стандартів». А ти кажеш: «Я переживаю за те, як не загинути», або «Переймаюся тим, де працювати взимку, бо, можливо, не буде світла». Або «У мене хлопець мобілізований, я переживаю за те, як далі складеться його служба». Коли я це розповідала, то зрозуміла, що це аспект, про який вони навіть не думали. Мені здалося, що є сенс почати про це розповідати. Я вагалася, який обрати формат, щоб він вписувався у мій щоденний графік з основною роботою, і зупинилася на подкасті. Бо це те, що я можу швидко написати, записати, змонтувати й видати. Розумію, що, можливо, торік було б більше інтересу до такого подкасту англійською, але тоді я не мала цього досвіду і цих знань. У мене просто є внутрішня потреба це робити, тому я це й роблю.

• Читайте також: Авторка програми про музеї на Суспільному Ольга Носко: Тепер хочеться знімати не закордонні музеї, а свої, українські

— Робота на Суспільному, англомовний подкаст, ще дайджест в телеграмі — усе це робота, якою ви паралельно займаєтеся. Де знаходите сили та натхнення, а головне мотивацію все це робити?

— З роботою просто — її треба робити, тому тут мотивація дуже проста. А що стосується професійних хобі, то вони зумовлені моїм бажанням це робити. Коли я створювала телеграм-канал, це був березень 2022 року, я тоді дні й ночі проводила за відстеженням, що розказують і показують про українсько-російську війну на заході. І мені здалося важливим це переказувати українцям, щоб краще розуміти, як ми представлені, де є прогалини, хто взагалі говорить про Україну. Це також хороший канал для комунікації з аудиторією, обміну думками. Поки що все тримається купи завдяки тому, що мені це цікаво, а також через самодисципліну. Я вважаю себе людиною з високою самодисципліною, і це мені допомагає менеджерити ці процеси.

— Ви працюєте на Суспільному з кінця 2021 року. Наскільки комфортно вам тут?

— Я стежу за реформою Суспільного від самого початку її реалізації. Я ще тоді за неї вболівала, коли навіть не уявляла, що коли-небудь працюватиму на Суспільному. Так склалося, що зараз це вже моя друга робота на Суспільному. Вперше я працювала тут короткий проміжок часу в адміністративній вертикалі у 2018 році. У мене було бажання змінити журналістику на щось інше, тому пів року я працювала тут у відділі закордонного співробітництва. Це була можливість зсередини подивитися на реформу — не як журналіст, а як людина, залучена у процеси будівництва Суспільного. Зрештою, я повернулася в журналістику. І наприкінці 2021 року я вже повернулася на Суспільне як журналістка. Я бачу, що Суспільне мовлення змінюється. Я багато часу працювала на «Радіо Свобода», а це — західна компанія, американське медіа, у якого є дуже високі вимоги до роботи. Після переходу на Суспільне я не відчуваю якогось дисонансу. Мені не треба переживати, чи колеги захистять мене, якщо якийсь співрозмовник вирішить, що він або вона хоче прибрати якийсь фрагмент інтерв’ю. Я знаю, що мої колеги на Суспільному будуть за це боротися, так само як за це боролися мої колеги на «Радіо Свобода». Я бачу серйозний підхід до новин, до інформування, до висвітлення двох сторін у конфліктній ситуації. Суспільне і далі змінюється. Я знаю, що це складний процес, але мені радісно, що ця реформа відбувається.

Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»