8 серпня у Кримському домі, а 9 серпня на платформах Суспільного мовлення показали документальний фільм «Мій Крим», у якому розповідають історії трьох корінних народів окупованого Росією півострова. Репортаж із прем’єри читайте тут.

А ви твердо знаєте різницю між киримли та кримчаками? А слово «кримськотатарський» пишете з рисочкою чи без? А караїми — це взагалі хто? Я знаю, бо спеціально цікавився, й давно. Але так, щоби автоматом, на рівні шкільної програми?

Не від хорошого життя, але останнім часом нарешті українське суспільство потроху, схоже, наводить фокус на проблеми національних меншин у складі української нації, і свіжий документальний фільм Суспільного під назвою «Мій Крим» є проявом цього зсуву. Єдина проблема стрічки в тому, що вона триває пів години — за такий час неможливо «з нуля» переповісти історію трьох народів: киримли, кримчаків і караїмів. Та принаймні певні емоції фільм гарантує.

Є три герої: один — В’ячеслав Лоброзо, він кримчак; другий — Ділявер Осман, він киримли; третя — Наталія Марткович, вона караїмка. От через них автори прочиняють долі етносів, культур і окремих людей, досить відмінних як між собою, так і від решти українців, і пов’язаних лише тим, що їхня історична батьківщина — окупований півострів, іншої «малої» батьківщини в них немає. Об’єднує їх ще й те, що всі вони зазнали нищівних репресій за радянських часів, а взагалі-то від початку панування Імперії зла на їхній землі. А ще та гірка обставина, що всі вони тією чи іншою мірою перебувають… на межі зникнення. Кримчаків за даними перепису 2001 року в Україні налічувалося аж 406. Не тисяч, людей. Караїмів — 1196 (це не зараз, а 22 роки тому). З киримли трохи краще, їх було аж 250 тисяч, і ще приблизно стільки ж за кордоном: у Туреччині, Узбекистані та Румунії. Тобто на наших очах величезні колись острови стародавніх самобутніх цивілізацій ідуть під воду. Хто хоч трохи цікавиться культурою й культурами, розуміє, що це втрата непоправна для цілого людства, її неможливо нічим компенсувати. Був ось такий колективний досвід, ось такий погляд на світ — і він зникає.

Додаткова подробиця, яка споріднює три етноси (а також чимало інших етнокультурних груп у складі українців), — це те, що на рівні держави донедавна до їхньої долі було приблизно байдуже або майже байдуже. Місцеві кримські, з дозволу сказати, еліти до корінних народів ставилися як до небажаних конкурентів за землю, яка має належати не тим, кому має належати, а тим, хто з цього має зиск. А військові навчання мали за легенду (офіційний термін) відбиття… турецького вторгнення за підтримки киримли. Я не жартую! Це ганебна сторінка нашої зовсім недавньої історії, яку слід згадувати щодня, а надто тепер, коли нелюди мріють зробити те саме з усіма українцями, не копаючись в етнографічних нюансах.

Метафору зникнення, розчинення, руйнування на очах добре підкреслюють два стилістичні шари стрічки: чудова пісочна анімація знаної мисткині Оксани Марчук (бо що може бути наочнішим у сенсі невблаганної влади часу, ніж піщані малюнки) й кадри занедбаних пам’яток архітектури, які колись були мечетями і кенасами. До слова, одна з таких пам’яток знайома всім киянам: це шедевр Владислава Городецького, того самого, по вулиці Ярославів Вал. Колись вона будувалася як караїмська кенаса, інакше кажучи, синагога, але не зовсім синагога. За совітів її спотворили й перетворили на ляльковий театр, а згодом на… кінотеатр повторного фільму «Зоря» — я в дитинстві туди бігав. Ну а зараз це Будинок актора, за всієї поваги не сказати, що хоч трохи відповідає призначенню. Це так, мимохідь, деталь.

Ще одна вже навіть не деталь, а суттєвий, засадничий аспект. Донедавна весь історичний наратив стосовно корінних народів Криму описувався схемою: «ми» і «вони». «Ми» — це українці, українська держава в різних іпостасях — від Княжої Русі, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Гетьманщини до УНР, «вони» — це кримські татари (або просто «татари», знак чи то зневаги, чи то невігластва), Кримське ханство, турецькі васали. Замість усвідомити, що киримли й ханат Ґераїв — це теж «ми»! А те, що Богдан Хмельницький кримськотатарською мовою володів і з ханом вів цілком серйозні перемовини щодо державного союзу, — не курйоз, а історичне перехрестя. Наслідки його кінцевого вибору ми з вами тут повною ложкою…

Як і завжди в документалістиці, успіх залежить від того, кого автор обере в герої, чи є що сказати цим людям, чи достатньо вони виразні, щоби «тягнути» на образ. Тут до авторки й режисерки Олени Кривенко жодних претензій, кожен із персонажів має за плечима свою історію й достатньо харизматичний, щоби її донести до глядача. Не причепитися й до камери (оператор-постановник Юнус Сейтаблаєв), картинка яскрава й місцями мальовнича, але не парадна — саме те, що треба. Пів години проминають миттєво, залишаючи емоції та роздуми. Зокрема: кому ще, крім Суспільного й, безумовно, активістів кримськотатарського руху, воно болить? Хто буде підіймати історичні масиви й повертати країні спадок «малих» народів? Кажуть, у нас від 2019 року є Держетнополітики, і навіть півтора місяця, як діє відповідний закон? Не знаю, поки що не чув.

Одне слово, єдина претензія до фільму: мало. З другого боку — аби почати.