Не купуй роботу в незнайомця. Суспільне розслідувало шахрайство, від якого страждають заробітчани

Не купуй роботу в незнайомця. Суспільне розслідувало шахрайство, від якого страждають заробітчани

13:27,
2 Листопада 2021
1930

Не купуй роботу в незнайомця. Суспільне розслідувало шахрайство, від якого страждають заробітчани

13:27,
2 Листопада 2021
1930
Не купуй роботу в незнайомця. Суспільне розслідувало шахрайство, від якого страждають заробітчани
Не купуй роботу в незнайомця. Суспільне розслідувало шахрайство, від якого страждають заробітчани
Цей матеріал може бути попередженням, але навряд чи допоможе покарати винних: правоохоронні органи цураються подібних справ.

Не впадає в око, але ріже слух: шахраї говорять російською, їхні жертви — українською. Навряд автори документального розслідування «Продам роботу. Дорого» (власне виробництво Суспільного, прем’єра в ефірі була 24 жовтня) мали на меті підкреслити мовний водорозділ у практиках ошуканства. Але він ніби навмисне присутній. Хоча насправді порушена тема значно ширша і глибша. І за нормального стану кіно- й телесеріального виробництва в Україні могла б дати сюжети для десятків драм, мелодрам та, головне, детективів, трилерів, навіть бойовиків. Бо тема близька глядачам, адже бізнес на українських заробітчанах роблять десятки віртуальних фірм або агенцій, які створюються «під проєкт».

Колись давно, ще 1989 року, я разом із доброю сотнею власників комсомольського квитка потерпів від однієї з останніх, як показав час, афер за участі комсомольської організації університету імені Тараса Шевченка. Восени того року факультетами поширювалася анкета для охочих поїхати на сезонні роботи до Угорщини. Це була альтернатива практиці будівельних загонів.

Хто не знає, поясню систему: якщо два літа відпрацюєш на «стройках социализма» в СРСР, не конче на українській території, третій раз комсомол дає тобі путівку в одну з країн соцтабору. Зазвичай це була Болгарія, але для нашого брата, радянського студента, вона була недосяжним закордоном. Аж раптом будзагонівцям із дворічним стажем запропонували Угорщину. Причому — район озера Балатон, що остаточно притупило увагу. Оскільки за вікном буяла перебудова, керівництво університетського комсомолу вирішило не зважати на обмеження щодо статусу охочих податися за кордон на роботу. Приймалися не лише анкети тих, хто побував у ССО (Студенческий строительный отряд): можна було зголошуватися і непричетним.

Ознакою легітимності претендента на роботу в Угорщині та запорукою успіху вважався вступний внесок — 1 (один) карбованець. При тому, що мінімальний розмір стипендії був сорок карбованців. А охочих заплатити ці гроші за можливість сумістити роботу з відпочинком на Балатоні виявилося близько тисячі, якщо не більше. Принаймні, анкети приймалися три дні поспіль, і відстояти чергу з карбованцем у кулаку довелося без малого годину. Скільки зібрали в результаті, невідомо досі. Звісно ж, до Угорщини не поїхав ніхто.

Пропоноване у фільмі  «Продам роботу. Дорого» розслідування Анни Калаур виявляє значно масштабніші та більш розгалужені афери. Здобич шахраїв обчислюється мільйонами гривень з однієї оборудки. Підрахувати просто: у стрічці називають суму 17 тисяч гривень, яку заплатив шахраям один із героїв, і згадують, що фірма-ширма ошукала три сотні людей. Помножте й матимете хай приблизну, та все одно правдиву картину.

Менше з тим, бо гачок, на який ловлять заробітчан, та схема кидка лишається такою самою, яка описана вище. Хіба що тоді все проходило під прикриттям комсомолу, напівпартійної організації з сотнями мільйонів членів, певною владою, впливом та ресурсами. Тепер — приватні рекрутингові агентства, більшість яких не має навіть офісу. Спілкування відбувається в соцмережах, ввічливі голоси не ідентифіковані, угоди з потерпілими — липові, без юридичного забезпечення.

Єдина кардинальна відмінність: заплативши віртуальному агентству гроші, людина таки справді їде за кордон. Але в Польщі, Чехії чи Німеччині потрапляє в трудове рабство. Виконує не ту роботу, на яку зголосилася. Грошей за це не отримує, мусить недоїдати, а то й реально голодувати. Вийти з гри можна запросто, бо рабство теж віртуальне. На ланцюгу в заґратованій камері ніхто нікого не тримає. Хочеш — ось відчинені ворота, забирайся. Лиш грошей за роботу не дістанеш. Власне, надія отримати бодай щось, вийти в «нуль», мати можливість повернути вдома борги й тримає ошуканих аферистами на невигідній роботі до того моменту, поки терпець остаточно не урветься.

Цій проблемі присвячена умовно перша частина фільму. Журналісти проходять із потерпілими шлях від місця, де вони шукали роботу, — власного помешкання, звідки вони виходили в інтернет, — до сучасного аналогу невільничого ринку в польському місті. Випробувати на собі, записатися в заробітчани, заплатити аферистам, опинитися без паспорта в рабстві й вийти звідти автори зі зрозумілих причин не ризикнули. У подібну пастку можна втрапити й не виїжджаючи з України. Просто закордон із легендами про захмарні заробітки там для всіх охочих, про такий собі новітній Клондайк — смачніший сир у мишоловці.

Значно цікавішою, як на мене, виглядає друга частина стрічки. Ілюстративний ряд різноманітнішим не стає: нема зйомок прихованою камерою, які би показували жахіття сучасного трудового рабства. Проте авторам удалося перебудувати свою історію з формату соціальної драми, такого собі розтягнутого у хронометражі сюжету для новин, до правдивого документального детективу.

Журналістка Анна Калаур іде шляхом, яким готовий піти далеко не кожен. Вона витрачає час на пошуки адреси, за якою прописаний співвласник фірми-шахрайки «Воркхаб». Сліди приводять її в село на Чернігівщині, де офіційно мешкає дев’ятнадцятирічний бізнесмен Олександр Клименко. Саме з ним вела перемовини частина опитаних журналісткою потерпілих, саме на його ім’я перераховували гроші за посередництво.

Під час розслідування сплив ще один віртуальний персонаж — Андрій Кірєєв. Він навіть вийшов на телефонний контакт і пояснив: консультував Клименка, цитата, «у рамках консультації». І наголосив, що вважає Клименка шахраєм, тому видалив усі свої дані, які пов’язували його із сумнівним «Воркхабом». Потім на контакт, не надто ховаючись, вийшов і сам Клименко. Порівнявши два записаних голоси, потерпілі заявили: Кірєєв і Клименко — одна й та сама людина.

Проте журналісти не мають повноважень вести слідчі дії на рівні з правоохоронцями. А в поліції до результатів розслідування й доказової бази поставилися байдуже. Причина у зрозумілій, проте неочевидній царині: від справ про шахрайство слідчим органам лише головний біль. Потерпілі від подібних афер вразливі, бо в них не викрадали грошей і не забирали силою. Кожен сам знаходив телефони агентств у соцмережах, сам виходив на зв’язок, сам віддавав свої гроші. Усе відбувалося, відбувається і, на жаль, буде відбуватися за згодою потенційної жертви.

Аферисти ж постають у різних ролях та іпостасях, продаючи сумнівні фірми самим собі й замітаючи сліди. Щоби притягнути когось до відповідальності, потрібна воля, яка дорівнює політичній. Поки ж такої волі немає й соцмережі зробилися розсадником пасток для соціально незахищених, краще не купувати роботу в незнайомців. А шукати перевірені можливості, адреси, паролі та явки.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду